Гроза - Антоненко-Давидович Борис

Але де саме застряг цей камінчик? Чи уражена тільки права нирка, чи процес захопив і ліву? Пальпація й простукування обох нирок нічого певного не могли дати, бо хворий кричав і метався від найлегшого дотику лікарських пучок. Розуміється, найліпше було б одвезти його до Харкова, де є рентгенівський апарат, належні клінічні умови й досвідченіші за Солодовникова хірурги, але як туди приставити цього вередливого ^ крикливого купця, що не терпить ніякого болю й не дає себе як слід оглянути, коли фронт перетяв залізницю й сам хворий дійшов такого стану, що про будь-яку подорож не може бути й мови?

— Ну що ж, гаразд,— нарешті, після довгих міркувань, вимовив Солодовников.— Я зроблю все, що в моїй силі, але...

Він спинився на мить, перед тим як сказати, що за щасливий вислід у такому задавненому випадку ручитися не можна, але Лизавета Миколаївна поспішно доказала замість нього сама:

— Все в божій волі... Я розумію.

— Саме це я і хотів сказати,— тихо промовив Солодовников, мимоволі затримавши погляд на великих небесно-блакитних очах купецької дочки. Він бачив її в місті ще до заміжжя, коли вона ходила до дівочої гімназії, і зараз йому не вірилося, що це та сама нічим особливим не прикметна дівчина-підліток дивиться на нього своїми прекрасними очима, і ті очі випромінюють стільки безмежного довір'я й гарячого благання, що слабкому на жіночу вроду, але підтоптаному вже Солодовникову стало раптом чогось і журно, і радісно воднораз. Хоч думкою він був уже коло операційного столу, де лежатиме неприємний батько цієї гарної жінки, та зараз він не міг не подумати з подивом: "І як у такого бридкого купчини-жмикрута міг народитися цей янгол во плоті?.."

Проте, мабуть, і по-дитячому благальні очі Лизавети Миколаївни, яким годі відмовити, не могли б спонукати Солодовникова взятися за цю непевну операцію, якби він наперед передбачив те, про що й гадки не мали ні він, ні лікарі на консиліумі.

Коли наступного ранку під час операції Солодовников дістався до правої нирки, він несподівано для себе побачив її такою ураженою ехінококами, що маленький камінчик, якого він мав знайти й видалити, видався б дрібною скалкою в пальці проти глибокої ножової рани в грудях... "І як він ще жив досі з такою масою паразитів?" — дивувався Солодовников, сквапно зашиваючи рану, щоб оперований купець не вмер у нього під наркозом.

Коли Солодовников вийшов із операційної, йому назустріч, де й узявшись у порожньому коридорі, поспішила Лизавета Миколаївна. Плутаючись ногами в довгій вузькій сукні, вона ще здалека втупилася страдницькими очима в похмуре, вилицювато-татарське обличчя хірурга. І було в її погляді стільки мовчазної муки, кволої надії та готового прорватися розпачу, що Солодовников не міг на неї зараз дивитися й потупив очі в підлогу.

— На превеликий жаль, ніякої надії...— тихо промовив він і важко зітхнув. По короткій паузі сказав: — Раджу забрати батька додому: краще, коли він помре серед своїх близьких, а не в палаті на лікарняному ліжку...

Того ж дня надвечір Лізавета Миколаївна привезла батька додому, Старий досить тихо перележав ніч, не приходячи після операції до пам'яті, й тільки ранком ненадовго розплющив очі. Не рухаючись, він здивовано оглянув знайомі стіни спальні й стелю і суворо насупив чоло. На

запитання Лизавети Миколаївни старий нічого ке відповів, ніби й не чув її, занурившись у якусь думку, і незабаром, стомлений тяжкими роздумами, на які не міг знайти відповіді, поволі склепив повіки й застиг у забутті. Стурбована Лизавета Миколаївна підійшла до ліжка й, спинивши дух, прислухалася, чи батько живий. Він таки дихав, але, так кволо, ледве помітно, що байкове укривало, натягнуте на груди, зовсім не здіймалося, і через те видовжене під ним тіло здавалося по-мертвецькому нерухомим.

Ще вночі, коли Лизавета Миколаївна лишилася сама з безпам'ятним батьком, вона думкою вже поховала його. Та лінія, яка звичайно чітко розмежовує в людей життя і смерть, так витончилася тепер у батька, що вже важко добрати, де кінчається одне й починається друге. Отак, як і в самої Лизавети Миколаївни, коли вона, готова виконати найменше батькове бажання, сиділа коло нього на стільці, то поринаючи раптом у небуття, то знову відчуваючи тоскну дійсність. .

Дивно тільки, що не вночі, а саме тепер, ясним ранком, коли за спущеними шторами сяяло й уже припікало сонце, вона відчула раптом страшну самотність. Може, це тому, що треба було б змінити на батькові мокру від поту сорочку, а в домі нікого нема, щоб допомогти їй. Ні у дворі, ні в "людській", ні в кухні — нікого. Жодної живої душі з численної дворової челяді, ані когось із куховарок, навіть покоївка Настя як пішла одвести позавчора Варвару Пимо-нівну до своїх родичів, так і не повернулася досі. Певно, Семен Кушніренко порадив їй триматися в ці небезпечні дні подалі від приреченого буржуйського дому. "Хоч би Захар заскочив і допоміг!" — тужно подумала Лизавета Миколаївна, хоч добре знала, що Захар тепер не приходить удень, а якщо й заходив у ці дві останні ночі в сад, то, побачивши незавішене крайнє вікно, одразу ж зник і не скоро заявиться. Якою іронією прозвучали зараз у пам'яті вчорашні слова лікаря Солодовникова: "Краще, коли він помре серед своїх близьких..." Свої х!.. А де вони? Всі, всі вони — і Захар* і мачуха, і навіть Настя, котру найняла колись ще покійна мама, думають тільки про себе. Спихнули на слабкі Лізині плечі свій клопіт, свій святий обов'язок і порозбігалися ховатись у глибокі шпарини. А хіба в неї нема маленької Вероніки, нема чоловіка, нема свого материнського та подружнього обов'язку? І чого вони думають, що матрос Хорошун, не знайшовши в домі, крім безнадійно хворогб батька, інших, не забере її, буржуйську дочку. Чи, може, на їхню думку, Хорошун визначається такою лицарською шляхетністю перед інтелігентними жінками, що низенько розкланяється перед Лиза-ветою Миколаївною? Ні, вибачте! Тих прописних матроси-ків, які підставляли свої груди в обложеному Севастополі, щоб захистити від ворожих куль адміралів Нахімова й Кор-нілова, матросів-героїв, котрі, вигукуючи "ура!", гинули на "Варязі" або тонули під Цусімою на японській війні, давно нема. їх по-диявольському спритно підмінено обвішаною кулеметними биндами й гранатами матроснею в чорних бушлатах, якої Лизавета Миколаївна боялася навіть на людних вулицях Харкова, а не то що в покинутому, безлюдному батьковому домі. І це на поталу одному з цих "братішек" — Хорошунові — вони, свої, залишили з непритомним батьком безборонну Лізу! Жорстокі й бездушні себелюбці!.. Ні, покійна мама так не зробила б! Усіх би вирядила, а сама залишилася...

І від згадки про матір ще більше огорнуло Лизавету Миколаївну почуття безпорадної самотності й страшної безвиході... Точнісінько так само, як сім років тому, коли в такий же ясний день ховали маму. Така ж спека, так само журно схиляв на цвинтарі одцвілі кетяги бузок, але як моторошно стукотіло тоді пересохле груддя землі об віко маминої труни, спущеної в яму!.. Коло Лизавети Миколаївни стояли батько, молодші брати, і її, готову впасти до мами у вириту могилу, підтримували близькі знайомі, а вона була така самотня в своєму невтішному горі, що хотілося вити, аби почути хоч власний голос. Гаряче сонце розтоплювало "а протоієрейських ризах наперсний золотий хрест, по одутлому дияконовому обличчі струменів піт, стікаючи в чорну бороду, а Лизаветі Миколаївні, коли виріс над маминою могилою свіжий горбок землі, стало темно в очах і холодний дрож пройшов поза спиною.

Як і годилося, вона поважала батька; навіть і тепер Лизавета Миколаївна, як заведено було змалку, зверталася до батька, кажучи "ви", певно, й любила-таки, але батько, з своєю вередливою, часом навіть крутою вдачею, не міг замінити пестливої, доброї мамуні ні їй, ні всій великій родині.

Лизавета Миколаївна, мабуть, і досі, самовіддано, забуваючи саму себе, турбувалась би за своїх братів, якби вони, підрісши, не пороз'їжджалися з дому вчитися, а батько не оженився вдруге. Поступитися чужій жінці місцем господині в домі, де у вітальні висів і тепер великий портрет померлої матері, Лизавета Миколаївна не могла. Хоч на догоду батькові вона звала й мачуху "мамою", але в душі Лизавети Миколаївни друга батькова жінка назавжди залишилася тільки Варзарою Пимонівною. І ось Лизавета Миколаївна, яка досі лагідно, щоб не образити, відхиляла всі освідчення численних претендентів на її серце й посаг, раптом вийшла заміж за приват-доцента Харківського університету, з яким випадково познайомилася на дачі. Це була завуальована у вінчальну фату втеча з рідного дому — без пишного весілля, без посагу навіть, від якого Лизавета Миколаївна відмовилася, щоб у батька, який не поскупився б гідно наділити старшу дочку, не виникли за майно прикрощі з мачухою.

І тепер знову, як після материної смерті, на неї скинуто все — і безпорадного батька, що доживає останні години, і цей чужий уже для неї дім з не потрібним їй майном. І знову треба дати всьому лад, щось робити для цього... Але що саме? Лизавета Миколаївна потерла долонею чоло, і від цього ніби прояснішали думки. Вона кинулася застеляти мачушине ліжко, що так і лишилося розметане після позавчорашньої втечі, стерла тонку намітку пороху на маленькому письмовому столі з великою рахівницею, де батько за здоров'я підбивав рахунки, і вийшла в їдальню. Крізь щілини в причинених внутрішніх віконницях пробивалося світло сонячного дня, але воно не могло здолати мороку, що причаївся по кутках, і Лизавета Миколаївна мерщій порозчиняла вікна й вийшла на веранду.

Сонце, як і в попередні дні, лило згори гарячі золоті потоки, і в них млів біля веранди жасминів кущ, роняючи в знемозі білі пелюстки на зарослу споришем алею. Але сьогодні вже зранку вгорі над деревами де-не-де клубочили-ся хмаринки і виразніше, ніж коли раніш, чувся далекий гуркіт артилерійської канонади.

А надвечір важка темно-синя хмара облягла півнеба й повагом посунула на місто. Зачиняючи щільно вікна, щоб не було протягу, якого так боявся завжди під час грози батько, Лизавета Миколаївна побачила нараз велику вогненну стрілу, що пронизала хмару, і вдячно перехрестилася. Нарешті буде жаданий давно дощ і напоїть спраглу землю! Лизавета Миколаївна навіть зраділа на мить, почувши в спальні, де знову сіла біля батькового ліжка, дальнє гуркотіння.