Лаборантка - Черкасенко Спиридон

панна Наталя має язичок, подібний до добре гартованого й вигостреного леза.

— Клава, мосьє Підлипчастий.

Він блиснув очима й нервово підкрутив вуса, але в тую ж мить видавив на обличчі приємну усмішку.

— Вибачте, прошу вас, і не будемо сваритись. Навіщо се, коли можна з приємністю час збавити.

Він устромив у неї свої хороші колючі очі і з притиском додав:

— Я певний, що в нас із вами знайдеться чимало спільного, такого, на чім ми залюбки порозуміємось.

Панна Клава високо підняла брівки й з зацікавленням скоса поглянула йому в його нахабні очі.

— Цікаво... А саме? — глузливо спитала вона.

— Найсамперед, ви чарівно хороші, і вже се саме є найміцнішою підвалиною згоди...

— Хм... се як по-воєнному зветься? Рішучою атакою?

— Облишімо, красна панно, воєнну термінологію. Занадто мені її на службі, щоб і тут розважатись!

— А ви приїхали сюди розважатись?

— До вашого приходу думав, що ні, а тепер бачу, що само небо...

— Ат, облиште ваш високий штиль!.. Стріляти приїхали? Правда ж?

Подліпчастий посміхнувся:

— Здебільшого до сього не доходить.

— "Для устрашения", виходить... Ну, а як дійде?

Корнетові очі блиснули хижим огником. Підкреслюючи слова, він роздільно проказав:

— Перестріляю, не вагаючись...

І знов солодкувато-приємна усмішка заясніла йому на виду.

— Але... яке нам зараз до всього того діло?.. Чого ви так дивитесь на мене?

— А знаєте... ви мені подобаєтесь,— цілком серйозно промовила панна Клава.

— Справді? Чим саме?

— Правдивим поглядом на річі.

— Ви думаєте, що се правдивий погляд? — з підозрінням подивився на неї корнет, насторожившись.

— Безперечно. Не сльози ж проливати над злиденним шахтарським життям приїхали ви сюди. Не люблю ліберального кисляйства, покликання на обставини й таких інших виправдань, яким ніхто ніколи не йме віри. Тут принаймні все ясно, як божий день. Ви й в усьому такий... правильний?

Корнет не спускав з неї очей, ніби бажаючи зміряти, скільки щирості в сих її міркуваннях.

— Я в усьому такий "правильний",— знов з притиском Відповів він.

Її се розсмішило...

— Чи не тому ви так зненацька пішли в атаку, як тільки забалакали зо мною?

— Авжеж,— засміявся й він.

— Се теж належить до виконання священного обов'язку?

— О, так!

— У вас і тут "без послаблений"?

— Обов'язок вояка, красна панно.

Мосьє Тушар закликав до вечері.

За стіл Подліпчастий сів поруч панни Клави і, на велику спокусу й замішання рудничних дам, перевершив сам себе в упаданні за прекрасною сусідкою. А надто вражало моральних паній те, що корнет тільки те й робив між їжею, що підливав до Клавиної чарки, цокався тільки з нею й ні разу ні з ким, крім неї, не забалакав. Так само й після вечері корнет не одходив уже від панни Клави і, коли вона прощалася, щоб іти додому, він рішуче заявив, що проведе, хоч би там що вона, аж до порогу її кімнати. Вона засміялася й сказала, що після такої його рішучості офірувати навіть життям, вона безповоротно повірила в його хоробрість і лицарство.

— А що ви думаєте! — промовила одна з паній.— Тепера страшно самій ходити вночі. Шахтарі з голоду поробились гірш од скажених псів. Так і начувайся, що який-небудь шпирне ножем з-за угла.

— О, мені нема чого лякатись! — засміялась панна Клава.— Маючи такого оборонця, як пан Подліпчастий, не страшно здибатись і з самим... агітатором лице в лице, і хоч би він тиждень не їв, то не зважиться нас проковтнути.

Вони вийшли. Чи під впливом випитого за вечерю, чи від подиху тихої теплої весняної ночі, корнет розм'як і почув приплив мрійного смутку.

— Можна? — спитав він, злегка беручи її під руку.— Вам не неприємно буде?

— Що? — не зрозуміла вона одразу, дочуваючись до того, як на повітрі знову верталося до неї те саме почуття глибокої зануди.— А-а... будь ласка. Навпаки, мені дуже-дуже приємно. Стежкою ж ітиму я, а не ви... Ви в калошах?

— Тільки через те?.. А мені здалось... мені здалося, що, незважаючи на ваш напівглузливий тон, у вашім голосі і особливо в очах проривалася тепла приязнь.

— Правда? Ви помітили?

— Мені здавалося... Невже я помилився?

Подліпчастий міцно притис її руку й зазирав їй у вічі закоханим, мрійним поглядом.

Панна Клава скоса глянула на нього й розсміялася. Корнет зупинився.

— Отакої,— промовила вона,— чого ж ви стали в болоті? Ходімо, вже недалеко. Ось і моя кватира. Та не дивіться так на мене, а то мені, далебі, страшно...

Зійшла на ганок. Було темно й тепло, як у льоху, а врочиста спокійна тиша віщувала недалекий світанок. Вона повернулась, щоб попрощатись, подала руку, але в тую ж мить спустила її, ніби дослухаючись до чогось, думаючи про щось. Голова злегка крутилась, як у тумані, й у всім тілі почувалась знемога: так би й упала, не роздягаючись, на ліжко, так би й заснула вмить...

— Спати, спати й спати,— промовила вголос.— Ви таки переборщили, очевидно, підливаючи мені за вечерею. Вам хіба не хочеться спати?

— Ні,— відповів він сухо.— Ми звикли не спати ночами.

— О, я знаю.

— Що ви знаєте?

— Та хто ж не знає, як офіцери проводять ночі. Пияцтво, картярство, оргії.

— Та й се,— злісно кинув ї корнет.— В сім також є своя краса.

— Краса? В пияцтві, в оргіях.

— Так, і в пияцтві, і в оргіях. Особливо, коли тобі треба струснутися, позбутися чогось прикрого...

— Се помагає?

Помагає, красна панно. І зараз я верталось до пана директора, щоб продовжити вечір, поки не покличуть до виконання обов'язку.

— Стріляти? — аж уперед ступила панна Клава.

— Там видно буде... Добраніч!

Він вклонився й повернувся йти.

— Стійте! Чуєте? — гукнула йому навздогін вона.— Ще встигнете напитись. Проведіть мене краще до кімнати, бо я боюсь вступити до темного коридору.

Він зупинився, постояв мить, ніби вагаючись, і вернувся мовчки.

— Нате ось ключа й одімкніть двері,— промовила панна Клава, коли вони ввійшли в коридор.— Так. Калоші скиньте.

Корнет слухняно зробив те, що вона звеліла, й пропустив її в кімнату.

— Чого ж стали? Висмикніть ключа з того боку й замкніть двері.

— Ну, ми тепера дома,— говорила вона, засвічуючи лампу.— Ви собі можете розмовляти... Сідайте ж!.. А я приберу зачіси, бо важко на голову.

Він сів і мовчки стежив за тим, як вона повісила сак на гвіздку, скинула капелюшок і поклала його на стільця, після того підійшла до чепурно прибраного ліжка і, одкинувши м'яку ковдру, кинула подушки до узголов'я.

— Вам не хочеться говорити? — спитала, підійшовши до дзеркала.— Може, спати хочете, то йдіть.

Підняла руки. Кілька бистрих рухів, і пишне золото волосся вкрило плечі. Почала розчісувати.

— Ви таки мовчите? — повернулася вона до нього і, нахиливши голову, обережно водила гребінцем по волоссю, придержуючи його другою рукою.— Скажіть, я вам подобаюсь?

Він зірвався з місця.

— Клаво... не тільки се, а... а... я не знаю... Як тільки побачив вас, то закохався, загинув, пропав...

Корнет стояв серед кімнати й смішно розводив руками, ввесь захоплений, тремтячий.

— Ви така... дивно хороша... Яке у вас розкішне волосся. І взагалі ви вся якась... ну, не можу сказати яка, бо в такі хвилини не вистачає слів.

— В які хвилини?

— В такі, як ся... Люблю я вас, розумієте, до божевілля люблю.

Він кинувся до неї, простягти руки, й чорні очі його дико світилися.

— Стривайте, гребінець зламаєте,— спокійно промовила вона.

— Ат... гребінець!.. Киньте його к чорту! Чи до гребінця тут, коли людина стоїть між життям і смертю.

— Подліпчастий, ви промовляєте, як семінарист, і ваш трагізм анітрішечки не зворушує,— утримуючи сміх і насупивши брови, зауважила панна Клава.— Але я бачу в вас щось інше. Ви маєте серце й вулканічний темперамент і тим довели, що носите мундир з честю.

— Панно! — спалахнув корнет.— В такі моменти небезпечно жартувати.

— Я й не жартую, а кажу серйозно... Ну, буде, пізно вже, незабаром розвидниться...

Вона загасила лампу.

. . . . . . . . .

— Яке щастя, яке щастя...— стоячи біля, ліжка навколішках і схиливши голову до її руки, шепотів Подліпчастий, сп'янілий, схвильований.

— Що? — повернула вона голову, ніби прокидаючись.— Щастя? А, так, так...

Повернувши голову до стіни, вона закинула за неї свої прекрасні руки й дрімала в знемозі. Він нешвидко підвівся й почав зодягатись.

— Хочете йти?.. Ну... йдіть... або ні, стійте. Побудьте ще... Яка тепера година?

В сінях почулася хода, а потім стук у двері. Подліпчастий заметушився.

— Хто там? — спитала панна Клава, широко розкривши очі й підвівшись на лікоть.

— Се я,— пізнала вона голос Костя.— Чи не вийшли б ви? Справа негайна.

— А що таке?

— Прибули штрейкбрехери... Наші не пускають їх. Директор і надзиратель загрожують стріляти, та офіцера ніяк не знайдуть.

— Я зараз... Ідіть собі.

— Порадитись треба. Се ж єрунда! Якось треба запобігти...

— Гаразд, ідіть... Скажіть, що не стрілятимуть. Авжеж, Подліпчастий? Ви не стрілятимете?

— Як же я можу?.. Добраніч, я мушу поспішати.

— Так? — блиснула вона очима.— Але ви не стрілятимете, чуєте?

— А вам, панно Клаво, що до того?

— Ви не стрілятимете? Слухайте, підійдіть сюди...

— Вибачте... але я повинен... До побачення!

Він узявся за ключ.

Панна Клава хутко вихопила з-під перини невеличкого чорного плесковатого револьвера, націлилась в його темну фігуру й тричі вистрілила.

Подліпчастий хитнувсь назад, потім вперед і впав коло порога, застогнавши.

— Казала ж...— прошепотіла зблідлими губами панна Клава.— Казала ж... не стрілятимеш...

Притулила дуло до виска й вистрелила ще раз...

1913