Житіє Артема Безвіконного - Тютюнник Григір

А де ще п'ять? І тачка з вуликом біля порога вже два дні стоїть...

— Ну, ясно. Йди,— сказав Вітько суворим головинським голосом.— Бо у плотні вже давно усі роботу роблять, а ти катаєшся...

— Я ж по ділу,— розвів руками Бурис, тримаючи їх долонями вгору. Надів картуз і вийшов.

А Вітько зняв трубку, набрав номер фельдшерського пункту (в селі його звали "амбалаторією") і сказав:

— Альо?.. Це Пільков... Наталко Андріївно, тут до мене поступили дані... — І замовк. "Тьху! Дані, дані!.. як міліціонер!" — Далі заговорив просто: — Ви тільки не лякайтеся, Наталко Андріївно, може, там і нічого такого. Мені сказали, що вашого дядька, Артема Силовича, не видно у дворі вже два дні. І тачка з вуликом коло порога стоїть... Навідайтеся до нього, а тоді й мені подзвоните. Якщо треба щось...

Наталка Андріївна, вже немолода, з сивиною медсестра, кинула трубку, не дослухавши голову, і як була, в білому халаті й медсестринській косинці, побігла до дядька. Вона і в думці ніколи не мала, що дядько Артем може колись умерти, і тепер бачила його крізь сльози в очах то в старій шинелі без хлястики (з хлистиком вона йому не сходилася), згорбленого, у розтоптаних шитих валянках та клеєних з камери калошах — тягне від кар'єрів через луг, на якому вже майже скрізь утанув сніг, санчата а торфом, вважай, по землі тягне; то в старій білій сорочці, що розлізлася на плечах (усі Артемові сорочки починали рватися на плечах),— зазирає у відкритий вулик, і товсті добрі губи його здригаються від лагідної посмішки до бджіл: "Пеемаш, зараз я тобі, Натко, теплого медку з воском одріжу",— а бджоли над його великою сивою головою, як золотий вихор; то ось він так само згорблено, як і тоді, з санчатами, сидить у хаті на лаві, на колінах казьонна хлібина почата, одламує від неї м'якушку, жує, щетина на щоках ворушиться, і закусує м'якушку окрайцем — хліб із хлібом їсть, а в очах ні суму від самотини, ні похмурості від сухої вечері, лише тихе тепло в них і спокій людини до всього звичної: "Як не з'їм на ніч хліба, не засну, пеемаш". Оте любе йому і таке звичне всьому селу "пеемаш" він вимовляв завжди м'яко, довірливо, витягуючи шию до співбесідника, наче велика щира дитина. "Ти, пеемаш, зразу ніколи не сердься, не спіши сердиться, а спробуй засміяцця, воно тоді полегша... "

Коли увійшла в сіни, не вдержалася, заплакала вголос. Артем саме спав, бо вночі ногу дуже пекло і вона гула десь ніби аж усередині кістки. Прокинувся від лікарняного духу в хаті та схлипування, розплющив очі — Натка, схилилася близько, в сльозах, тремтить уся. Артемові губи аж затремтіли: усміхався.

— Не плач, пеемаш, Натко, я ще живий. Подивися лучче, що воно ото з ногою...

Люди бачили, як бігла до Артема його небога, як нібито вона плакала і приказувала, і стала у селі чутка: помер дядько Артем. А в колгоспній плотні всі теслі й столяри, покидавши роботу, слухали Буриса Кримпоху, курили і мовчали. Тоді бригадир Захарій Судима, баптист, але питущий і курящий, спитав у пилорамщиків:

—— У нас там путні дубові дошки є?

І всі, кожен сам собі, погодився з ним: дядькові Артемові соснова труна не личить, тільки дубову треба. Тим часом Артем казав Натці:

— Ти в город не дзвони. Я в лікарню не хочу, бо то мені все одно, що в допрі сидіти. Подай мені лишень хлібинку, отам на миснику, та часнику принеси з дому побільшенько, бо хочеться.

Натка подала хлібину, кивала головою, що в город не дзвонитиме, що принесе часнику, і сльози котилися з її очей уже не від страху, а від безпорадності: вона не зна-ла, що то ногою. Може... одгоріла.

— Не плач. Воно, пеемаш, не болить, тільки гуде,— гомонів Артем і відламував великий окраєць хліба од зачерствілої хлібини. Він не одразу почав їсти, а якийсь час голубив очима окраєць з усіх боків, лише тоді відкусив з нього і став жувати.— Часнику не забудь.

У лікарню Артема не забрали, бо того дня в село приїхав у відпустку Василь Васильович Дерид, по-вуличному Базар, головний лікар якоїсь лікарні, на шахтах у Донбасі. Він приїздив щороку о тій порі, коли починали зацвітати сади.

"Люблю поклониться весне у себя на родине, в родной хате",— любив казати Василь Васильович, або "Сіль Сіліч", як звала його дружина — куряща, вміло підфарбована і завжди незмінно горда своїм чоловіком: вона і неприлюдно, віч-на-віч звала його так.

Василь Васильович був рудий і негарний з себе: обличчя брезкле, під очима важкі міхури, нижня губа бридливо і водночас насмішкувато відкопилена, і лише чоло, високе, біле, ясне — воно ніби світилося з-під іржаво-сивого чуба — і такі ж білі, пещені руки справляли на селян чарівливе враження: вони дивилися на нього з побожною шаною.

Увесь той неповний місяць Деридової відпустки — "поклону" до його хати, старенької, і досі під соломою, валом валили люди з усього села і сусідніх хуторів, з дальніх сіл і з райцентру, хоч там були і лікарі, і справжня лікарня з усякою технікою; йшли хворі й нехворі, оті, що в снідання, в обід і ввечерю з'їдають самотужки по мисці холодцю з хроном, а потім прислухаються, де їм ушпигне чи замуляє у животі або під ребром. А були й підступні. Свої, звичайно: ану ж чи вгадає Базар, що в мене нічого не болить?!

"Сіль Сіліч" говорив з усіма відвідувачами ніби знехотя, через губу, і тільки російською мовою, лиш інколи вставляючи українське слівце, яке він вимовляв поблажливо, крізь посмішку:

— Что-о-о б олыть, где-е-е болыть, ка-а-ак б олыть?"

Хворий чи хвора ніяковіли, розповідали, затинаючись, де, що і як у них болить, а Базар слухав, перекочував по нижній губі дорогу сигарету з одного кутика рота в другий і примовляв, мружачи очі під рудими віями: "Да-да-да-да-да... " Дивно, але оті його кпини діяли на хворих заспокійливо: раз лікар сміється, майже знущається з хвороби, то не така вже вона й страшна, і самі починали просто, навіть з посмішкою розказувати про свої немочі, а не скиглити.

"Ну, и чем же ты лечишься?" — питався Базар, склавши руки на грудях і відкинувшись на спинку стільця. Усіх — літніх, молодих, зовсім дідів та бабів — він звав на "ти".

"Калину на ніч п'ю, парюся..." — (Це, либонь, за Артемовим рецептом — "парюся").

"Хма! — неголосно вигукував Василь Васильович.— Калина это, брат, для поэзии, для песен. "Ой у лузі калина стояла", например. А тебе лечиться надо. Снимай-ка свой лапсердак и сорочку, послушаем твою калиновую душу... — Він брав коротку дерев'яну трубочку — фонендоскопом Дерид чомусь не користувався — і довго, напружено обслуховував хворого, примовляючи лагідно: "Так... так... дышим, активно, глубоко... Молодец..." — Довго слухав, обстукував м'якими білими пучками, потім швидким жестом ставив трубочку на стіл, хвилину-дві мовчки ходив по хаті від столу до дверей, заклавши руки за спину і віючи полами дуже білого накрохмаленого халата. Потім сідав навпроти відвідувача і, прикривши очі попухлими повіками, розказував йому історію його хвороби так докладно, з такими подробицями, ніби сам недавно нею перехворів. Якщо в нього були потрібні ліки, він давав їх, написавши на папірці, що, коли і по скільки приймати. Якщо ж не було, питався:

"Знакомые в аптеке есть? Нет? А дети?"

"Є. Дочка. В Алма-Аті живе". Або: "Синок, У Берліні служе".

"Если здесь не достанешь, напиши детям".— І теж давав папірець з назвою ліків.

Проводячи хворого до дверей, він скоса дивився на нього, глузливо кривив губи:

"Да не сутулься ты, не гни-ись... Базар скорее, чем ты, дуба вріже".

А одного разу зайшов Мефодій Тарануха, відомий на все село дуроляп, лукавець і жвавий до горілки чоловік. Не зайшов, а вломився в хату, як Чінгісхан.

"Здоров, Базаряка!! — вигукнув, ставши на порозі.— Тюу-у-у, як ти постарів та споганів! Чи п'єш багато, чи не допиваєш. Ха-ха! — Чути: напідпитку.— Насилу втовпився до тебе. Кажуть, що ти добре шепчеш... Ну, думаю, сходжу і я зі своїми болячками. Так ти, значить, у Домбасі? Е-е, там рублі довгі... Нічого ж заробітки? Машина ж є? Ха! Вдягнений, як пан, а я ще й питаю!"

"Что у тебя?" суворо спитав Василь Васильович.

Мефодій примружив на нього око:

"Та ти кажи по-нашому, я пойму!"

"На що скаржишся?" — з притиском запитав Дерид. Мефодій ще дорогою придумав собі хворобу.

"Та ось, подивися...— підняв перед собою зігнуту в лікті руку і зробив так, щоб указівний палець трохи звисав униз.— Крутить щодня, хоч кричи пробі, хоч одрубай! Віриш — цигарки не вдержу!"

Базар узяв прокурений шкарубкий Мефодіїв палець у свої, білі, доглянуті ("Як у барина, гадство!" — подумав Мефодій), легенько обмацав його, легенько придавив у щиколотці, зігнув, розігнув, аж тоді Мефодій схаменувся, що треба зойкать, і швидко сказав: "Ой-ой-ой, не дуже, воно ж болить!" Василь Васильович обережно пустив палець, зітхнув і промовив: "Да-а-а... " — сумно промовив.

"Що?.." — тихо спитав Мефодій, відчуваючи, що палець справді починає ломити, ніби хтось пробує повільно викрутити його з п'ятірні.

"Будем лечить, пока не поздно,— сказав Василь Васильович і гукнув у хатину до сестри: — Присько! Подай-ка мне йод".— Коли Василь Васильович приїжджав у відпустку без дружини, сестра була йому за помічницю.

Пріська, дуже зігнута, наче зломлена в попереку, дістала з білої шаховки йод у широкогорлому бутильку і подала братові. Той узяв бутильок і звелів:

"Прокипяти мне, пожалуйста, шприц и иголки".— А сам заходився намащувати йодом Мефодіїв палець — раз, і вдруге, і втретє, аж доки він став схожий кольором на писанку, пофарбовану в крутому цибулячому наварі.

"Не больно?"

"Та покручує... "

"Ничего, вылечим. Проделаешь дома несколько таких процедур — зто называется йодовые ванны, и пройдет..."

Мефодій подмухав на палець і нахилився близько до Деридового вуха:

"Ну, а тут, у нас, може, можна підлататься? — спитав тихо.— Той грошину, той курочку, той сальця, ге ж?" "Присько, шприц готов?"

"Та уколів, може, й не треба?" — сказав Мефодій так, ніби він-то й не проти, але не хоче обтяжувати лікаря.

"Ну, хорошо... Но в таком случае палец пока опускать нельзя. Будешь идти домой, держи его вверх, вот так,— Василь Васильович підняв свій вказівний палець на рівень вуха. Потому что от прилива крови может начаться воспалительный процесс... "

"Та вже раз треба, то треба,— кисло погодився Мефодій і підняв палець у ту позицію, як йому було сказано.— Скільки ж тобі за роботу?" — І помацав лівою по кишенях, наче в нього й справді були гроші.

"Нет-нет,— відмахнувся Василь Васильович.— Все-таки мы с тобой одногодки, пожалуй, даже друзья...