Найкращий намет - Стельмах Ярослав

Яке вам до того діло?

Але я вивільнив руку, і ми з Митьком вислизнули в ніч.

Ми вислизнули в ніч, моторошно темну, неприродно тиху. Я навіть не уявляв, що в нашому таборі може бути так тихо. Ще кілька годин тому все навкруги вирувало: вищали пили, грюкали молотки, гримкотіли відра, тупали ноги, лунали голоси. Ми обминали лопати, носилки, дошки — вони німо лежали, чекаючи ранку, чекаючи пори, коли знов оживуть — задзенькотять, заговорять, засміються в наших долонях.

Та до ранку ще далеко. Стомлений трудовим днем табір спав.

Не спали тільки ми з Митьком, не спав, може, у "тилу" Славко, не спав іще хтось — ходив щойно табором, скрадаючись, наче злодій, ховаючись від людей.

Хто?

Десь за нашими спинами притишено дзенькнуло.

— Коло їдальні,— вловив я.

Сторожко вглядаючись у темряву, ми подалися до їдальні, але не прямо, алейкою, а повз умивальники. Коло їдальні нікого не було.

— Може, він побачив нас і втік? — запитав Митько, але тут я вздрів постать, що простувала алейкою назад, до наметів, несучи в руці щось важкеньке.

— Оно,— вказав я.

Невідомий ішов неквапно.

— Ач,— сказав Митько,— уже щось поцупив. Я ж казав.— Тоді помовчав і рішуче додав: — Будемо брати!

— Що брати? — не зрозумів я.

— Його брати. Вперед!

Ми рушили слідом, намагаючись ступати якомога тихіше, і несподівано я почув, а може, то мені тільки здалося, що незнайомець схлипнув. Ось він ніби шморгнув носом...

— Митю,— почав був я, але тут ми побачили, що навперейми незнайомцеві кинулась якась тінь.

— їх тут двоє! — скрикнув Митько, і раптом голосний зойк розітнув тишу.

— Здавайся! — загорлав басом Митько.— Руки вгору! Оточуй їх, хлопці! Бери їх у коло. В’яжи їх! Собаку спускай!

Я зрозумів, що книжки про прикордонників знайшли надійний притулок у Митьковій голові.

Дві постаті перед нами так і вклякли на місці.

— Не спускати їх з прицілу! — не вгавав мій друг.— Ні з місця! Стріляю без попередження!

І враз просто нам у очі вдарило сліпуче світло.

— Третій! — гукнув Митько.

— Омельчук! Стеценко! Знову ви?! — почули ми розлючений голос начальника табору.— Це що таке? Як це називається? Щоб завтра і духу вашого...

— Це не ми,— заканючив Митько.

— Це он вони,— вказав я рукою на грабіжників.

Начальник табору спрямував промінь ліхтарика вбік, і ми побачили... Славка із дрючком у руці. Поруч із ним, спиною до нас, стояв хлопець із піднятими вгору руками. На землі лежав чемодан.

— І ти тут? — похмуро запитав Славка начальник табору.— А це що за один?

— Я... Коля,— схлипнув хлопець.— Мусю— кін. Я з Одеси. Приїхав до бабусі, але заблукав. І от я тут... А цей от мене дрючком як ударить! По плечу. Добре, що не по голові. ‘

— Чого ж ти зразу битися? — запитав начальник табору.

— Та це вони все наговорили,— пояснив Славко.— Про бандитів якихось, чорні замки... Я й подумав...

— Опусти руки, Миколо,— звелів начальник табору.

— А оці ж от казали, що стрілятимуть,— обернувся до нас Коля Мусюкін, і ми впізнали в ньому... Генку Биструшкіна.

— Генка! — закричав я.— Це ж Генка!

— Хлопці! — заволав Генка і кинувся до нас.— Хлопці, це ви?

— То ти Генка чи Миколка? — запитав начальник табору.

— Генка! Генка це! — пояснював Митько.— Ми з ним в одному класі вчимося.

— То ти, виходить, не з Одеси? — допитувався начальник табору.

— Та з якої Одеси! — не вгавав Митько.— Ми з ним в одному класі вчимося. Він теж мав у табір їхати.

— Зрозуміло,— сказав начальник табору і тут же зітхнув: — Не зовсім. А як же бабуся?

Як і слід було сподіватись — бабусю Генка теж вигадав.

Виявилося, що сьогодні вранці Генка разом із батьками вийшов із дому. Генка рушив до райкому, де нас, табірних, мав чекати автобус, а батьки — на вокзал, бо їхали відпочивати на море.

У райкомі Генці сказали, що перша група, тобто ми, уже поїхала, а більше автобусів не буде. Решту дітей одвезуть аж післязавтра, "бо у них там не все готово". Отже нехай Генка йде додому. Але вдома у Генки нікого не було, бо тато з мамою поїхали на море, і Генка вирішив добиратися самотужки.

Розпитавши, де міститься табір, він сів на автобус, який їхав з автовокзалу до Житомира, зійшов на п’ятдесят четвертому кілометрі й почимчикував лісовою дорогою. Засутеніло, запала темрява, а табору все не було. Та Генка справедливо розміркував, що раз є дорога, то вона має кудись вивести, і йшов, аж поки вже за північ таки дістався до нас.

— Чому ж ти так довго ходив табором? — запитав у Генки начальник, вислухавши ще й нас.

— Я не знав, це мій табір чи ні, а будити когось побоявся. От я й ходив.

— Ну і ну! — похитав головою начальник табору.— Це ж треба! Дванадцять кілометрів лісом уночі! У вас іще є вільні місця? — звернувся він до нас.

— Є! Є, звичайно! — відповіли ми.— Ходімо, Генко!

— Розходьтесь, розходьтесь усі спати! — наказав начальник табору, бо навколо уже зібравсь чималий гурт: усі хотіли дізнатися, що ж то були за крики, послухати Генчину розповідь.— І ти йди, Миколко, чи то пак, Генко Мусюкін, лягай із хлопцями. Ну й нічка! Це ж тільки перша доба!

— А я й не Мусюкін зовсім,— зізнався Генка.— Я Биструшкін. Це я все вигадав, бо злякався. Думав, може, ви мене в міліцію захочете... А ще цей от дрючком... Добре, що не по голові.

— Що за діти! — стенув плечима начальник табору.— Один на машині роз’їжджає, другий серед ночі гами грає, третій блукає лісом під псевдонімом та ще й якісь нісенітниці вигадує! Ідіть уже, щоб через хвилину всі спали. Завтра підйом на годину пізніше.

Після того випадку у таборі закріпилася думка, що Славко — найперший у світі одчайдух.

— Це ж подумати тільки,— казали дівчатка,— не побоявся серед глупої ночі один накинутися на невідомо кого.

Просто смішно. Як же один, коли ми були поруч, і як же на невідомо кого, якщо то був Генка. Теж мені — бандита знайшли! Побачили б вони, як Славко в наметі трусився!

— Що ти, кращого прізвища не міг собі придумати? — запитав у Генки Митько, коли ми нарешті полягали.

— А я й не придумував,— щиро зізнався Генка.— Воно само придумалось. Ви ж не кажіть нікому.

Ми, звичайно, мовчали, але, мабуть, розказав начальник табору, бо відтоді Генку всі почали називати Мусюкіним. "Мусюкін, іди сюди!" — "Мусюкін, іди туди".— "Мусюкін, ти сьогодні чергуєш".— "Мусюкін, тебе вожата кличе". І навіть начальник табору частенько називав Генку Мусюкіним. Але то він просто плутав: так йому у пам’ять те прізвище врізалось.

І спершу Генка дуже сердився, а потім перестав.

— Подумаєш! — казав він.— А якби я й справді був Мусюкін, а вигадав би Биструшкіна, то мене називали б Биструшкіним? Мусюкін — так Мусюкін. Теж хороше прізвище. Анітрохи не гірше!

Відкриття

За три дні ми навели в таборі такий порядок, "що аж боляче дивитись", як сказав Митько. Зовсім інший табір став. Ніде вже не видно було ані сміття, ані будівельних відходів: посипані пісочком алейки, свіжофарбовані альтанки — чистота й краса!

На табірних лінійках тільки те й робили, що оголошували нам подяки,— нам навіть набридло. Але не дуже.

І от на третій день, коли нарешті всі з’їхались і начальник табору, Олександр Миколайович, уже нікому не кричав: "Куди ви їх привезли?!", на вечірню лінійку разом із нами вийшла і група робітників.

— Друзі! — почав Олександр Миколайович.— Давайте привітаємо людей, яким ми зобов’язані таким чудовим табором, людей, які збудували його для нас!

Ми всі дружно заплескали в долоні.

— А не так-то й просто,— продовжував Олександр Миколайович,— збудувати табір на голому місці. Усе, звичайно, доводилося робити своїми руками і все носити на своїх руках — навантажувати, розвантажувати, тесати, навіть воду для цементного розчину, поки не провели труби, доводилося носити од річки відрами. Усе це, звичайно, не могло трохи не затримати будівництва, бо техніка — яку ж сюди, у ліс, можна привезти особливу техніку? І от тоді Никодим Петрович,— начальник табору вказав на вусатого кремезного чолов’ягу із добрим обличчям,— бригадир, запропонував працювати кілька останніх днів по дві зміни. Ну і от, роззирніться довкола, погляньте кругом — ось ваш табір. Він збудований руками Никодима Петровича та його товаришів. Завдяки їм ви можете відпочивати і, думаю, таки добре відпочинете.

Ми знову заплескали.

— А зараз слово надається Никодимові Петровичу!

Никодим Петрович ступнув наперед, мить помовчав і почав:

— От тут Олександр Миколайович говорив щойно про мої руки,— і він подивився ніби трохи здивовано на свої долоні.— Руки як руки, як у моїх товаришів, як у кожного робочого чоловіка. Так, багато попрацював я на своєму віку, але ж ніхто не сидить без діла. Всі працюють, усі трудяться для нашої Батьківщини,— виходить, для вас, дорогі діти. Адже завтра і ви виростете, візьмете до рук кельму, креслярську лінійку, штурвал комбайна чи зорельота — будете трудитись. Та й уже за ці дні потрудились на славу, допомогли нам, так що і від нас, робітників, велике вам спасибі.

І ми знову заплескали в долоні, хоч мені, наприклад, було трохи ніяково: адже, виходить, ми плескали самі собі.

І, мовби у відповідь на мої думки, Никодим Петрович сказав:

— Дужче, дужче! Адже труд треба шанувати.

Чудовий був цей дядечко, Никодим Петрович!

І робітники теж заплескали в долоні, і начальник табору, і вожаті, так що вийшло — майже всю лінійку ми плескали. Аж долоні заболіли.

— А тепер,— мовив Олександр Миколайович,— прошу всіх — і піонерів, і наших гостей— до піонерського вогнища, на відкриття табору.

Ми пішли за табір, на простору, без усяких дерев місцину. Частина її була одведена під футбольне поле і спортивні майданчики, а частина, мабуть, спеціально для піонерських вогнищ.

Там уже все було готове: височіла здоровенна купа паліччя і хмизу, стояли півколом стільці та лави.

Для всіх місця не вистачило, тож порозсідалися на теплій траві, але це нікого не засмутило. На землі сидіти ще краще — це всякий знає.

Сергій Анатолійович плеснув на хмиз соляркою, запалив факел і вручив його Никодимові Петровичу. Той урочисто підняв факел над головою, опустив і торкнувся купи паліччя. І враз веселе полум’я охопило гілки, глицю,— і вже розгорається, горить, фахкотить, гуде піонерське вогнище!

— Перша зміна табору "Сонячний" відкрита! — оголошує Олександр Петрович, і ми кричимо "ура!" і знову плескаємо в долоні.

— А тепер,— продовжує він,— концерт художньої самодіяльності!

І почався концерт! Кожен, хто хотів, читав вірші, співав, танцював, розказував усякі смішні історії, навіть Олександр Миколайович розказав,— і всім було дуже весело.

А тоді вийшов Сергій Анатолійович.