Білі сонети (збірка) - Павличко Дмитро

Вівсяні колоски
Мене бентежать ніжністю. І страшно
Ненавиджу я хомути і шлеї,
Вуздечки й шори, сідла й нагаї!

Та в мене є ще й риса протилежна
Натурі кінській — я до ворогів
Підходжу не задкуючи, відверто

Дивлюся в очі їм і на диби
Піднятись можу навіть перед Богом,
Лиш до нікчеми спиною стаю!

1978
ПОГЛЯД У КРИНИЦЮ

Я розумію світло. Це — душа.
Любові й космосу глибини. Жертва.
Блиск розуму. Благословіння миру.
Палання рук. Веселощі трави.

А що таке темноти? Я не знаю.
Можливо, це — самотності печаль.
Дух каменя. Жало злоби. Липкі
Пов'язки мумій. Заздрість ненаситна.

Але без темряви свою снагу
Не може сяйво людям об'явити;
Потрібна ніч знесиленим очам.

Тьма смерті очищає джерело
Людського зору, як пісок підземний —
Ті води, що прозріють у криниці.

1979
СВІТЛЯК

Гниле й нужденне сотворіння ночі
З нутром сяйливим. Думка темноти.
Студена іскра вічності. Зоря
Болотного листка. Печальна мрія

Розчавленого ржею двигуна
На цвинтарі автомобільнім. Радість
Поета, що мертвотного вогню
Од справжнього не може відрізнити.

Яскравий поклик пустиря. Душа
Колоди струхлявілої. Нікчема,
Що випадково генієві путь

Освітлює. Благословенна крихта
Повзучого, розваленого сонця.
Світляк — хробацтва недосяжний бог!

1979
КАМІНЬ

Все прах на світі. Може, тільки камінь
Безсмертя відає. Сліди коліс
На ньому жолобами пролягли.
І так довіку буде. Жовте листя

Чи весняний струмочок проспіває
По тих заглибинах своє життя
Коротке й помережане, а він
Лежатиме, вмурований в дорогу.

Та все-таки лишень у тих листках
І в тій воді відчує він правічне
Жадання бути шляхом кам'яним.

І вся його німотна невмирущість —
Ніщо без дзвону воза, що колись
Один-єдиний раз промчав по ньому.

1979
ТРАВНЕВИЙ ДОЩ

Травневий дощ збудив ліси і трави,
Сади й чагарники, серця співців
Крилатих і слова людей ясних, —
І все те зацвіло й зазеленіло!

Та потрапляли ще йому на очі
То всохле дерево, то мертвий дух
Людини спідленої, й через ті
Прояви почувався він нещасним.

Дощ плакав, та недовго: "Хай згорить
Те, що не воскресає від вологи!" —
Пішли в роботу стрільна блискавок.

І не одна суха смерека впала,
А ті, з громовідводами на душах
Трухлявих, усміхаються й живуть.

1979
ЧЕРЕМХА

В скелястім урвищі росте черемха.
Не досягти нікому. Тільки я
Колись давно, як той козел альпійський,
Доскакував до неї, і ламав

Квітуче гілля, і злітав на ньому —
З цапка робився лебедем. Тепер
Хтось інший там ламає білі квіти —
Я ревно заздрю, й болісно мені,

Що вже таких чудовних перетворень
Не звідаю. Коли жіноча плоть
Знадлива, та, що сонцеві ніколи

Не відкривається, мені сяйне,
Як та черемха в підкарпатській прірві, —
Вгорнусь крильми, та рогів не згублю.

1979
ПЕРЕДЧУТТЯ

Це я, а це — моє передчуття.
Воно, як поводир, мені дорогу
Показує і сіпає за душу,
Коли потрібно квапитись, але

Буває так, що до його плеча
Шукаючими пальцями я прагну
Торкнутися, немов сліпець. Немає,
Нема його. Я сам. А треба йти!

Я падаю й від болю сатанію,
А мій насмішник тут як тут — мене
Навмисне покидав, щоб я забився.

Звичайно, він не кожну яму бачить;
Колись обидва ми впадем, тому
Свій плач і сміх його благословляю.

1979
ПОГЛЯД

Приїхала на день і погляд мій
Благаючий забрала із собою,
А слово ненароджене лишила
В душі моїй, як у землі зерно.

Я чую — кільчик рухає ножем,
Повільно пробивається й коріння
У серце запускає — буде колос,
Як сонце, променистий. Прагну я,

Щоб ти свої боління і тривоги
Заколисала на стеблі зорі,
Що з мого серця тихо виринає.

Дивись на небо — це єдиний спосіб
Мені благальний погляд повернути
І взяти сяйво колоска мого!

1979
ТУГА

Ця жінка жде мене. Вона стоїть
На хмарі позолоченого листя
Під кожним явором. Вона чекає
Мене опівночі на площах міст.

Вона по водах весняних, розлитих
Поміж хатами, йде навстріч мені.
В ілюмінатор літака мого
Злітаючого — дивиться знадвору.

Ніщо так не відлякує мене,
Як усміх скорбний на її обличчі,
Ніщо так не приваблює, як зір

Її очей жорстоких, у котрому
Я запримітив ласки пломінець,
Глибинний зблиск не смутку, а любові.

1979
МОРЕ

Покрите інеєм осіннє море,
Як нива степова. Та в глибині
Воно освітлене прожекторами,
Немовби там пливе підводний флот.

Крізь хвилі, що завмерли, мов луска,
Я бачу затонулі гори. Літо.
Роса, як срібні сіті, на траві.
Мій батько й пращури мої там косять.

Вони виходять з моря і назад
Вертаються в блакитні далечизни —
Лиш коси їхні берегом шугнуть.

Звичайно, десь там ходять кораблі,
Та все громаддя вод здвигають плечі
Моїх далеких предків. Море йде.

1979
СІЗІФ

Я весь охляв. Пропаща моя праця.
Камінна брила знов скотилась вниз,
А жолобом, який вона пробила,
Пішла з гірського джерела вода.

Тепер мені напевно буде тяжче
Слідами мокрими, проти води,
Викочувати камінь на вершину,
Але дороги іншої нема.

Я витрутив наверх свою опоку,
Та вирвалась вона мені із рук,
І загуділа, скачучи, в долину.

Тоді я нахиливсь до джерела,
Напивсь води, умив лице від поту,
Зміцнів і взявся до роботи знов.

2004
ТАЄМНИЦЯ

Ти не сказав нікому про той час,
Як зброю мав і був самим собою.
Хоча нікого ти не вбив, одначе
Боявся кари за повстанські дні.

Тепер тебе прославив би назавжди
Твій гріх, що обернувся в мужній чин,
А ти мовчиш, бо звик до таємниць,
Що від падіння душу береже.

Мовчи, не дайся спокусити славі,
Про таїну свою не говори,
Не сповідайсь ніколи і нікому,

Бо вимовлена вголос тайна правда,
Як серед ночі збуджене дитя,
Кричить, не тішиться, а тільки плаче.

2004
ЧАС

Не буде так, як скаже новий цар,
Що на руїнах камені збирає,
Не відбудується стара тюрма,
Валитиметься далі те, що впало.

Не поспішай з пророцтвами сліпими!
Хіба собори ставились не з капищ,
Хіба церкви не зі старих святинь
Язичницьких возводилися в Римі?

Не змінює нічого в світі час,
Він лиш міняє форми поневолень,
Тепер вже не майструє він замки,

А волі маску подає цареві,
А той будує не тюрму, а храм,
Де вішателів блискотять ікони.

2004