До землі - Івченко Михайло

Щось, певне, хоче таємне та глибоко інтимне сама собі розказати. А я спокійно вдивляюсь на вечірні тони неба, на легко-рожеві, засмучені павутини хмарин — і ніяк не зрозумію тих чудних нюансів старої панни.

Несподівано я мусив позбутись спокою. За лісою загавкали собаки. Зразу стиха, а потім усе більш і більш завзято. Підіймаюсь і хутко йду туди. Якась маленька бабуся, уся в чорних зморшках, з худим, виснаженим обличчям, у темній, старенькій одежі стоїть і покірно-полохливо одмахується від собак. А ті обступили її й не дають ходу.

— Паничу, паничу! Проведіть, будь ласка!

— А ви до кого?

— Та тут дочка моя в наймах!

— А де ж вона?

— Та в кімнатах... Катерина... Може, знаєте?

— А-а! Так ідіть сюди! Проводжу. Катерино! А йдіть сюди,— гукаю...

Вийшла Катерина, холодно, трохи ніяково поздоровкалась з мамунею. Чую тиху розмову.

— А це я до тебе, дочко, сорочку принесла тощо. Ну, як же ж ти тут?

— Та нічого.

— А... ну й слава Богу!

А далі потроху відходять до двору й балачка стає все тихґпою й тихшою. Я вже нічого не розбираю, тільки й чую, як гомонить і гомонить тихий, покірно-сумний струмочок жалібних слів. Про щось скаржиться старенька, певне, про свою долю. А їй відповідають ніжні, монотонні слова музики.

Я вслухаюсь. Старенька панна грає "La prière" Бетховена, й ніжні, теплі звуки з молитовною тугою, тихою, ласкавою, до когось побожно звертаються то з щирим, благаючим проханням, то з безнадійністю, то знову відходять покірні, знесилені, пливуть з холодного верхів'я в зелені, заслані млою долини.

А до мене надходять зовсім інші слова. І я їх підбираю під мелодію. І ллються в такт цій мелодії мої власні думи.

— Коли тобі, Боже, шкода світу, кожної істоти, то нащо ти від дерев ламаєш віти; сушиш вітром, мочиш дощем, а потім гониш і гониш їх, аж поки не струхлявіють вони, не розгублять серця?! Чому, чому так жорстоко обіходишся з ними?

— У-у-у!—плачуть десь у домі розчаровані звуки А струмочок журливих слів усе гомонить і гомонить.

Я обертаюсь до старенької бабуні й бачу, як сльози п< темному, сухому обличчю збігають двома струмочками, і я не знаю, що саме, чи то музика мене зворушила, чи сльоз* старенької бабуні викликали в мені старі спомини. Але я раптом підіймаюсь і помічаю в небі дві засмучених рожевих смуги. А до мене підходить живий, яскраво-чіткий татусь. І знову глибокий біль наскрізь пронизує мою душу. Що він тепер робить? І я сам, не помічаючи цього, зіскакую з крісла і йду по доріжці в глибину саду. Стиха долітають звуки піаніно; а думки своє снують.

Останній оберемок скінчив рубати старий. Осінній день короткий, а проте старі руки добре притомились. Заходить сонце, одним днем ближче до кінця, а з ним кінчаються денні думи. Скільки передумано їх тихо, спокійно! Останні гіллячки повільно рубає татусь: цюк-цюк-цюк! Так і остались нерозгаданими за день наболілі усім життям питання. Так і не відомо, чи доведеться побачити до смерті хоч раз свого сина. В ньому всі старі надії, ті, котрих сам не здобув; в йому вся утіха сірого, нещасливого життя. Хто ж він? Рідний і чужий. Близький і невідомий. Цікавий і незнайомий...

А син стомлений і знесилений проміняв власний тихий спокій на кілька сірих днів, яких міг би дати рідним.

— Коли тобі, Боже... Коли тобі, Боже!..— плетуться якісь безглузді слова. То се я, квола й непотрібна людина буржуазного віку, сам знесилений, припав до ситих, як опеньок до трухлявого пня!

А старий, певне, скінчив рубати й тихою, старечою ходою пішов до хати. Узяв шматок черствого хліба, намазав гіркою цибулею й покірно їсть його. Про віщо він зараз думає? Про мене? А може, ні про віщо? Може, мене й забув.

Цюк-цюк-цюк! — десь стукає серце голосно, а мені здається, що якась маленька сокира рубає в моїй душі і згодом одрубає усе те, що зв'язувало мене найтоншими нитками з усім живим, з усім рідним, близьким мені. Одрубує ниточку за ниточкою, й сохнуть ті корені — й спустошують мою душу...

Я, знесилений, пригнічений, опускаюсь на землю і вдивляюся на захід — холодний, засмучений. Чітко на ньому простяг-лися осінні золото-рожеві фарби довгими холодними смугами й так і застигли, не згасаючи.

А в мою душу усе глибше й глибше вливаються "біль і сором" і не цікавий уже ні мій спокій, ні тепла, привітна біль наростає усе більш і більш, і, щоб забути його, я хутко підхвачуюсь і все йду і йду назустріч рожево-холодним смугам заходу.

[1917]