Чернігівка - Костомаров Микола

Бо й справді ж — зазнав він тільки небагато прикростей, без яких не буває ніколи людське життя, а то в усьому судилася йому така доля, що під той час на козацькій Україні такої міг зазнати і геть-то не всякий козак. Народився Кус у Чернігові, де й тепер жив, народився в сім’ї не дуже багатій, та й не дуже бідній; у Кусового батька, та й у діда Кусового завжди було що їсти-пити і хороше походити, та й старцеві за спасіння душі подати. І в нашого Куса саме так життя повелося. Разів зо три довелося йому ходити у похід із іншими козаками свого полку, та ні разу його не поранено; тільки й зажурився він, коли загинув у сутичці з поляками його тесть, козак Мурмило. Та невже ж це нещастя в козацтві, коли кожен козак змалку знає, що або сам наложить головою, або хтось із рідних у бою поляже! Оженився Пилип, коли йому було років із двадцять, узяв за жінкою віно — в Седнівській сотні поля днів на тридцять та й жив із жінкою любенько в згоді. Ще була своя земля, батьківщина, верстов вісім од Чернігова — там був і гай, де стояла пасіка; і собі вистачало землі, ще й людям із половини давав Кус. Мав колись він четверо дітей, але троє ще малими повмирали, тільки й залишилася жива найменша дитина, дочка Ганна, що оце тепер лагодилися батько й мати заміж оддавати.

Жених у Ганни Кусівни був не з козацького роду і був зайшлим чоловіком у Чернігові. Дід його Федір Молявка жив у Брацлаві і позичав людям гроші під процент; за це якийсь дяк продражнив його Многопіняжним, то так уже й стали звати ввесь його рід. Федоровим синам, разом із тим прізвищем, дісталася й прихильність до батькового діла, були вони на гроші дуже заздрісні, тому скрізь слава йшла про незліченне їхнє багатство.

Одного разу козацькому гетьманові Павлові Тетері дуже потрібні були гроші, він і причепився до одного з братів, до Феська Федоренка, вимагаючи від нього грошей; Фесько по неволі дав йому те, чого не міг заховати, та присягався тяжко, що вже більше в нього нічого немає; тоді Тетеря почав його мордувати, то Фвесько з того і помер. Незабаром одначе Дрозд переміг і вигнав Тетерю з України. Але й Дроздові треба було грошей так само, як і Тетері, то ж він і заходився коло Хвеськової вдови, списав їй спину нагаями, допитуючись, де вона поховала гроші чоловіка, та, нічого не дізнавшись, замкнув її в тюрму.

Проминув після того місяць, і Дорошенко, перемігши Дрозда, звелів одвести того в Чигирин і там розстріляти. Хвеськова вдова визволилась із тюрми, але боялася, щоб і Дорошенко не зробив із нею того, що робили Тетеря й Дрозд; не гаючись, викопала вона із землі червінці, що ще чоловік її закопав, та вкупі з сином та з дочкою перейшла на лівий бік Дніпра. Два Феськові брати ще раніше перейшли туди з жінками та поселилися десь у Слобідських полках, — тоді туди, мов у землю обітовану, ринули пересельці з того боку Дніпра. Вдова Феськова Молявчина-Многопіняжна не пішла шукати оселі собі далеко, послухалася поради від родичів своїх та й притулилась у Чернігові: випрохала собі двір і поставила там добру хату. Дочку віддала за Булавку, що потім став сотником у Чернігівській полковій сотні; син був за сестру на кільки років молодший, — вона віддала його вчитися письменства, а як виріс, — записано його в козаки. Не всі козаки були тоді письменні, одначе письменство поважали, тим і Молявка-Многопіняжний через те вже, що знав письма, міг сподіватися дослужитися до чогось на козацькій службі.

Йому йшов уже двадцять перший рік, коли він побачив Ганну Кусівну та й надумав оженитися на ній. Яцько був до пари Ганні, — чорнобривий, кучерявий, ставний, гарний, як намальований; люди казали, що й не бідний: у Чернігові був у нього тільки двір, але поміж народом ішла чутка, що в його матері були гроші, а скільки саме було, того ніхто не казав, та й син не міг сказати. Зазнавши стільки лиха через ті гроші, стала його мати скупою та закритою. Тільки почне хто з нею говорити, зараз уже вона бідкається та жаліється, що така вона бідна, що так тяжко вдові жити, — ніхто не оборонить; кожному розказувала, як Тетеря відібрав у її чоловіка гроші, а самого замордував.

Коли сказав син, що хоче оженитися, мати спершу не дуже те вподобала, але як довідалася, що Кус — козак заможний і дочка в нього одиначка, то не стала супроти синового рішення. Мати Молявчина пішла в гості до Кусихи та швдко породичалася з нею, бо Кусиха була завжди весела, спокійна, добродушна, то хоч кого прихилить до себе. Обидві свахи сиділи разом, коли Кус із Молявкою-Многопіняжним уступили в хату.

— Ану, що, — кинулася до них моторна, балакуча та вередлива Кусиха. — Чи з перцем, чи з маком?

— По-нашому сталося. Чого ходили, те й добули! — відповідав урочистим тоном Кус. — А чи з усім до душі те буде нашому коханому зятеві, про те вже у нього запитайте.

— Не залишають весілля грати? — запитала Молявчиха-Многопіняжна.

— Нізащо! — відповів Яцько. — Полковник аж розсердився, грізно глянув на мене та й каже, що коли будете докучати, то не дозволю тобі й ожениться.

— Як-таки він не дозволить? Де такий закон є, щоб не дозволив жениться полковник козакові? — аж розсердилася мати.

— Із панством не зволодаєш[11], — вимовив Молявка. — Що скаже панство, нам те й робити, бо як не послухаєш, то що з того буде? Тоді хоч заздалегідь п’ятами накивати треба, а коли у місті залишишся під панською владою, то пан коли не тим, то цим тебе дошкуляє. От і мені так: ти, каже, у виборі стоїш записаний! А я кажу: "Це коли твоєї милості ласка буде, так вельможний пан може...", — і не договорюю, тільки кланяюся низько. А він зупинив мене та й каже: "Що може вельможний пан, про те не тобі розважати, бо ще молодий, а вельможному панові те не подобається, щоб ти залишаєшся тут, а хоче пан, щоб ти з іншими вибірними йшов у поход". А що ж? Має свою рацію. Скачи, враже, як пан каже!

— Правда-то, правда, сину! — потакнув Кус. — Підвладне діло наше. Повинність наша — слухати влади. От, наприклад, хоч би і я. Мене вже давно не вписують у вибори, а здумалося би так панству, сказали б: іди, Кусе, то Кус, чи хоче, чи не хоче, а мусить іти.

Молявка сів біля молодої і почав із нею розмовляти стиха так, що іншим не чути було їхньої мови. Молода, слухаючи його, то всміхалася, то кивала головою, потакуючи. Хоч би й можна було почути їх розмову проміж собою, то розписувати на папері розмови в молодого з молодою таки трудно. Часом так щось без ладу говориться, а воно буває до речі і

до любої вподоби розмовникам. Кусиха вийшла з хати, а тоді повернулась уже з наймичкою: обидві несли настільник[12], дорогі тарілки, ножі, ложки, хліб і горілку в пляшці. Заслали настільник, поставили на ньому пляшку з горілкою та поклали хліб. Тоді наймичка вийшла в другу хату через сіни, — там була пекарня, — а господиня просила всіх сідати вечеряти, сама ж із шафи, що стояла праворуч од порога, вийняла срібні чарки та поставила на столі.

Випили по чарці, закусили хлібом та оселедцем. Наймичка внесла велику дорогу миску риб’ячої юшки, потім знову пішла і повернулася з дорогим розписаним тарілем, на якому лежали печені карасі; молода ж Кусівна, сходивши в хижу, принесла звідти стільники з медом. Тоді ще наймичка внесла повну з верхом велику миску оладків і вийшла. Наймичка сама не сідала до столу: сьогодні наймити вже повечеряли самі, бо господарі у цей вечір збиралися вечеряти пізніше, ніж звичайно.

— Коли ж їх вінчатимуть? — допитувалася Молявчиха.

— Післязавтра, в неділю, — відповідав Кус. — Як одійде рання служба у святого Спаса. Владика проказав нам науку як треба жити, та вже так дуже письменно та мудро, що ми не дуже-то і второпали; не знаю, як зятенько, а я, грішний чоловік, нічого до пуття не зрозумів із того, що він казав. Чув тільки про якийсь виноград та про лозу, та про якогось там жениха і дів мудрих та буїх[13]: хто його знає, до чого воно там у них приходиться!. А от що, так уже ми добре зрозуміли, так добре: щоб, казав, молоді, повінчавшися, зараз, вийшовши з церкви, розійшлись і не сходились одно з другим, аж поки піст оцей не закінчиться. Піде, каже, молодець у похід на царську службу: коли, Бог дасть, живий і здоровий повернеться, тоді нехай уступає в співжиття, і весілля по вашому звичаю собі відправите. А тепер, каже, не можна, і щоб не було у вас ні музики, ні танців, ні пісень.

— Це все ченці видумали, — зауважила Кусиха, — щоб і в Петрівку гріх був навіть співати! Адже ж дівчата на вулицях коли ж і співають, як не в Петрівку. Преосвященний сам чує, сидячи в своєму монастирі, як вони співають. Чому ж не спинить їх? Хіба на вулиці менше гріха співати, ніж весілля справляти?

— На все свій час показано в законі, — промовив Кус. — Вони люди розумні і вчені: усе знають — за що від Бога гріх, а за що нема гріха. Нам тільки слухати їх та й чинити, як вони велять.

— Істино розумно і премудро говорить сват, — додала мати молодого. — Що воно єсть весілля, так це тільки люди повидумували, що б гуляти та втрачатись. А пуття з того немає. Повінчатися та й годі. То божий закон, а що весілля — то витребеньки.

— Як то можна, свашенько! — вигукнула Кусиха. — З дідів і прадідів, Бог знає з якого часу то повелось, і того зміняти не можна. Та й що б то за життя наше було, коли б весілля не було? Один раз молоді поберуться між себе, — у їх тоді як би весна! От як по весні вся твар заворушиться і так стане хороше і весело, що й старі наче помолодшають; от так же як молода людина з другою молодою зійдуться й спаруються, тоді й нам, старим, стане якось весело, аж дух радіє, коли на них дивишся, і старі наші кости розімнуться і спом’янемо свої літа молодії.

— Адже ж і владика не казав, що веселиться не треба зовсім, а казав тільки, щоб у Петрівку весілля не справляти, бо є піст, — зауважив Кус. — Зараз же владика й додав: коли мине Петрівка, тоді, каже, справляйте собі весілля за вашим звичаєм. А до мене владика так промовив: повінчаються діти, ти, старий, бери дочку за руку, веди з церкви додому та держи під поглядом, аж поки зять твій із походу вернеться, щоб часом не звомпила[14] і дівоцтва свого не згубила.

— Наша Ганна не таківська, — запевняла Кусиха. — І попереду ніхто про неї не смів недоброго слова промовити, худої слави боялась, а тепер, коли жених є, то вона буде його дожидати і про нього тільки думатиме, а більше ні про що.

— А вже, — сказала Молявчиха, — коли б тільки Яцько повернувся з того походу щасливо, то ліпшої пари йому б і не знайти.