Неробочий Грицько Кривий - Грушевський Михайло

Пан хапався з жнивами, але так само мусили хапатись і люди. Разом настала спека, дні стояли гарячі, роса перестала падати, і хліб починав сипатися дуже, а зерно було таке важке та добре, що шкода було дивитися на ту трату.

— Хай йому всячина! — сказав Грицько, почувши від осаули, що йому робити на сім тижні чотири дні.— Хто чув таке робити? В мене самого хліб сиплеться, де його до середи чекати!

Він не пішов у понеділок. Пан покликав його ввечері, вилаяв і похвалявся бити. Але Грицько не покорився: він не то навіть щоб не хотів, а просто таки не міг задля панських жнив кинути свій власний, кривавицею политий хліб висипатись.

— Підождіть, пане, я потім вам відроблю,— все казав він своє панові, а не відпросившися, все-таки не пішов на панщину й у вівторок. Се так йому не пройшло: Грицька знову покликано до двору і всипано йому щедро.

Грицько вилежав мовчки — ані пари з уст; такий на нього дух найшов. Різок коштувати було йому не первина, траплялося й на попередніх місцях, особливо — на дворі служачи, але тут, на нових місцях, здалося вже занадто прикрим.

— Варто було тягтися за п'ятнадцять миль,— мурмотів він сердито й ще сердитіше додав: — Бодай не діждали, щоб я задля них свій хліб кинув!

Свій хліб мусили жати вночі. Погода стояла все гаряча, земля не простигала й уночі, так і пашило теплом. Ганна робила, скільки могла, і цілком знемогалася; Грицько казав їй, аби йшла додому, кинула роботу; вона не кинула, поки не втяла руку серпом... А хліб сипався; Ганна пробувала жати й в'язати порізаною рукою, та не могла й трохи не плакала з досади й болю. А Грицькові сказали відробляти ті дні, що він не робив. Грицько пішов раз, а далі не втерпів та, покинувши панщину, кинувся свій хліб дожинати. Наслідок був той самий: Грицька знову покликали до двору і знову його вибито.

Хліб нарешті зібрали чи сяк, чи так. Врожай все-таки був добрий, хоч хліб і висипався значно. Ціна стояла на хліб добра: Грицькові можна було посплачувати, що був винний, навіть вола, але йому вже се було не в голові. Його вже не тішив врожай після того, як життя в Ставках повернулося своєю непоказною стороною; бас увірвався. Думка, що він помилився з своїми надіями, гризла його й не давала спокою. Все похмурніший сидів він дома, зате більш вчащав до кривого Шльоми, до шинку, де гірко, нарікав з іншими хазяїнами.

Якось винирнула в бесіді вічна тема про волю й вільні землі, про Поділля, куди кликали на слободи. Якийсь перехожий чоловік, що трапився в шинку, сказав, що він був на Поділлі, й почав його вихваляти.

— Земля не міряна — бери, скільки схочеш: чи лан, чи два. А земля така, що з самосійного родить сам п'ятнадцять і більше.

— А панщина? Правда, що там нема панщини?..

— Ге, панщина — ніхто й не чує за панщину. Ори на себе — та й усе. Ще й запомогу всяку дадуть, і то без відробку. Бо ті землі відібрано в турка, й король сказав залюднити їх якнайборше, щоб не була порожньою, аби турок знову не забрав *.

Грицько слухав тих оповідань, і в нього не прокидавсь попередній скептицизм, коли закидав він брехню тим всім оповіданням за подільську волю. Людина все вірить тому, чого собі бажає.

Вернувшися додому, Грицько почав оповідати те все жінці. Та прийняла те все зовсім неприхильно й знову вилаяла його волоцюгою.

— Як будемо сидіти, то щось придбаємо; менше б ходив до шинку, то було б краще. Верзуть не зна що, а ти слухаєш. Адже ж і сюди йшли — сподівалися волі, а показалося, що така сама, як і деінде; таке саме і з тим Поділлям.

Се були власні майже слова Грицька, але тепер вони не зробили на нього найменшого вражіння й не переконали його й трошки. Грицько не був ледащом, як признавала за ним жінка; він міг працювати дуже багато, коли та праця вела просто до його мети — добробуту. Але жертвувати своїми надіями й бажаннями й миритися з життям за всяку ціну — не міг він.

III

Один випадок був краплею, що переповнила міру Грйць-кового терпіння чи нетерпіння й переконала його в тому, що нема чого доброго чекати йому в Ставках.і треба шукати вільних подільських осад.

* Поділля вернулось до Польщі по угоді 1699 р.4

При кінці.серпня послав пан Грицька до Луцька з підводою, давши вола до пари з Грицьковим. На повороті з Луцька спіткала Грицька пригода: віл його чогось заслаб у дорозі — чи опився, чи що, тільки після сієї дороги не здався вже до роботи й, полежавши кілька днів на оборі, здох. Грицько пішов дати знати про се панові й прохав у нього собі другого вола, бо сей пропав задля панської потреби, але пан на те не згодився.

— Хто ж його знає, чого він здох; може, він зовсім не від дороги, а ти сам його чим-небудь понівечив.

Таким чином зістався Грицько без худоби, а був з тим волом винуватий панові немалі гроші: щось за 40 злотих. Грошей сих віддавати Грицько не мав найменшої охоти. Остання історія з волом роздратувала його якнайбільше; він постановив доконче йти^з Ставків на Поділля. Ганна, що так спротивлялася давніше тій думці, притихла, побачивши, що чоловік то вже не жартом узяв собі в голову й помандрував би й сам, коли б вона не схотіла. Та й її зажурив той випадок з волом дуже.

Тікати, й годі!

Тільки не восени! В тім вже вони мали науку. Далеко ліпше пересидіти тут зиму, на своїм хлібі, аніж позичати на новому місці. Краще йти весною, перед початком оранки. Так і постановили.

Аби пан не взяв хліб за позичене, Грицько зараз по тій пригоді з волом кинувся молотити хліб, щоб продати або сховати, та дарма: пан з своєю службою знали добре, скільки в нього повинно бути хліба, і Грицьку зараз задали брехні й вибили, а потому забрали два корці хліба.

— Мало я йому відробляв того здохлого вола, ще й хліб забрав; мало ще панові того, що моя озимина йому прийде.

Озимини, справді, щось посіяв Грицько, хоч дуже мало: ще вагався* тоді. Се було тим добре, що увільняло його від усякого підозріння про втікачку; але Грицька дуже мучила думка, що його хліб попаде в панські руки.

Поки був віл, Грицько думав утекти, поїхавши з ким-небудь возом на ярмарок, а звідти далі. Так можна було забрати й усяке збіжжя — аби тільки знайти де того чоловіка. Після того як віл пропав, Грицько надумав тікати знову пішки, як і той раз — принаймні ніхто не знатиме. Треба було тільки спродати все, й Грицько прийнявся за се.

Хоч як обережно він вів сю операцію, щось таки донеслося до панських ух. Пан знову покликав до себе Грицька, і той був настрашився дуже, але, очевидячки, пан знав не багато, бо тільки вилаяв його.

— Ти в мене не видумай тікати, бо я то§і своїх грошей не подарую, виколупаю хоч би з Волощини °.

— Коли б уже скоріше зима проходила,— міркував Грицько, йдучи від нього,— а тоді виколупуй!

Зима тяглася помалу в тім жданні. Грицько вже не шукав собі роботи в пана. Вилічували дні до різдва й по різдві. Але Ганна була смутна: її якось не тішила ся мандрівка.

Нарешті таки зима пройшла: наближався піст. Великдень того року припадав пізно. Хліб кінчався — бо що трохи здавалося зайвим, те продали ще перед тим. Вже наче на-, ступала весна, все капало й текло, хоч був тільки кінець лютого.

Грицькові не терпілося, він постановив іти зараз, щоб не купувати хліба.

— Та підожди, поки зовсім розтане; адже і хлопець слабий,— вмовляла Ганна. Дитина справді хорувала: гарячка напала й по тілу висипало червоне.

— Закутай гарненько, то й нічого йому не буде. Світ не близький, треба йти завчасу. Тепер місяць світить, то можна й поночі йти.

Ганні й самій вже хотілося скоріше дістатися на нове господарство. Коли йти, так іуи!

За тиждень до масниці Круки, відбувши панщину, щоб їх неприсутності не помітили, й виспавшися звечора, рушили опівночі. Все майно забрано було в два клунки, як ї два роки тому, і клунки за той час мало що поважчали. Важче було тільки нести хлопця, що через хоробу нездужав йти сам — батько й мати несли його по черзі. Крадучись, пройшли вони селом і, не оглянувшись на свою оселю, почимчикували дорогою.

Ніч була не дуже холодна; розбита дорога трохи підмерзла, йти було добре. Як розвиднилося, звернули в лісок, в лощину, поснідали й спочили, розіславши мішки на снігу... День був ясний та теплий, і ворони крякали по-весняному. Але сонце сідало дуже червоне — на вітер та на мороз. Се непокоїло мандрівників. Ще більшої турботи додавав Ганні хлопець: він хрипів і горів у гарячці. Годі було з ним дати раду.

Ще засвітла вийшли на дорх>гу, щоб поспіти на ніч, якби взяв мороз. Швидко смеркалося і що далі, то ставало холодніше. Руки поклякли, держачи клунки; мокрі ноги мерзли дуже. Піднявся вітер, пішов сніг, настала метелиця. Курява застеляла світ перед очима, вітер наче штрикав і різав лице та руки й забивав дух. Йти було дуже тяжко; раз по раз мандрівці збочували з шляху і тільки нерушений сніг на ріллі давав їм знати про се та направляв на дорогу.

'Гак пройшла година й друга; нарешті добилися вони до корчми. Яким милим, привітним притулком здалася тепер нона, брудна й смердюча! Але там було повно й без Круків: пристав якийсь пан, занявши покій; в корчмі сидів фурман і хлопець його, ґерґотіло двоє євреїв, що теж пристали, йдучи з містечка, і ще якийсь чоловік подорожній. Корчмар спитав Круків, звідки вони, й Грицько оповів йому казку, що вони ходили в гості до тестя, та забарилися, і ще щось, чому єврей, очевидячки, не поняв віри й трішки. Ганна намовляла Грицька, щоб і собі зістатися ночувати. Грицько сердито відповів, що не можна: єврей, певно, догадався, що вони тікають; ще якраз їх спинять. Зіставатись у тій кумпанії було зовсім небезпечно. Се була правда, і Ганна замовкла.

Але дитина була дуже хора, від неї так і пашило вогнем, а замістьтолосу виходив якийсь непевний хрип. Ганна згадала, що на селі так хорувала дитина сусідів: її мастили горілкою, й вона виздоровіла. Грицько купив за гріш горілки, а за гріш бубликів, думаючи потішити хлопця, але той на бублики не звернув і уваги. Хтось з євреїв радив напоїти його чимсь гарячим, розвести меду горілкою та зогріти.

Головка бідна, що його робити!

Посиділи хвилину ще, й треба було рушати. Думка була така, що якось дасть біг добитися до сусідніх Марковець — до села було тільки п'ять верст, і там можна було заночувати безпечно. Грицька їла нудьга й злість: невже йому і в таку погоду пристати не можна; мусять вони блукати тим часом, коли— й пси сплять у сухому.