Суд - Мушкетик Юрій

Це вжо було, як Грицько закінчив інститут. Виступаючи в сільбуді на зборах, Устим Рукавиця довго вів балачку про підступи ворогів народу, закликав усіх до пильності і в кінці заявив, що ось і їхній односелець, син Ганни Розсохи Грицько Розсоха, виявився іноземним шпигуном. Цю шалену, страшну вість принесла їй до хати сусідка Варка Зінченко. Переповідаючи, оглядалася на незавішені вікна й одразу пішла додому. Сама Варка на зборах не була, там була її дочка Нінка. Звісно, Ганна не повірила в Рукавицин наговір, одначе їй зробилося так погано, що вона занедужала й не вставала більше тижня. Одходжували її сусіди, ті, які також не, повірили Рукавиці. Одначе в кожному селі є люди, котрі будь-яку плітку несуть, як вогонь з пожару. І ось уже хтось бачив, як Грицько покрадьки фотографував стару дерев'яну сільську церкву (він її не фотографував, а для чогось змальовував, і не покрадьки, а на виду у всіх), і ще хтось, як його забирали, садовили в машину (приїжджав лісничий, Грицьків однополчанин, з ним його помічник, також у формі, Грицько їздив на весілля до його однополчанина), і наплели купу інших нісенітниць. А потім щось таке в школі сказав про Грицька дітям директор. Ганна лежала в хаті, й ніхто не пішов до Рукавиці, щоб розпитати достеменно, звідки той узяв такий страшний вивід, і хотілося їй тоді умерти, й наклала б на себе руки, якби не страх перед богом. Вона впросила сусідку, й та написала Грицькові, Грицько приїхав, висміював при сусідах ті плітки, але був невеселий. Матері сказав, що нещодавно критиковано одного значного письменника за те, що той любить своє, народ свій і землю свою, а він, Грицько, похвалив книжку того письменника, й у газеті одним рядком черконули і його, Грицька. Але ніяке то не шпигунство, й нічого немає в тому страшного, це так, ніби допустився якогось невеликого ґанджу в роботі, а він і ґанджу не допустився, його прізвище просто долучили до інших прізвищ, а про шпигунство Рукавиця придумав, Ганна нічого з того не зрозуміла й дуже просила Грицька, аби, берігся, аби нічого більше не писав і ні з якими незнайомими людьми дружби не водив. Вона гаразд пам'ятала, як забрали перед війною вчителя Саливона Грушу, єдиного в селі орденоносця, і директора школи Кожушного. "На вчених людях скошується найдужче",— сказала.

Потроху Ганна очуняла, але почувала кволість у тілі, й почали докучати всілякі хворості. Поралася на вгороді, ходила в ланку, але сили не було, не верталася колишня сила, а болячок більшало день від дня. То радикуліт її скрутить, то ногу потягне, то під грудьми здавить, але найдужче докучав біль під лівою лопаткою. Спочатку думала, що то від простуди, розігрівала спину на печі, на черені, розтирала їй скипидаром лівий бік і ліву лопатку Варка — не допомогло, їхній сільський лікар старий Тодосій Сергійович співчував їй, виписував краплі та мазі, свідчив довідками про її хвороби, але тієї, основної довідки про непрацездатність дати не міг, то було у волі районної комісії, він двічі направляв Ганну на ту комісію, але її визнали непрацездатною тільки частково, тобто рекомендували легші роботи. А хіба с в колгоспі роботи легші? Бурякова норма та сама, що й іншим жінкам,— її вистачило до зими, а ще ж і огірки, і помідори, і тютюн. І свої сотки треба запорати. Бо на трудодень — по двісті грамів, а треба щось їсти самій, і Грицькові в місто дати принаймні картоплі, буряків та квасолі. Грицько одружився, живуть на чужій кватирі, платять п'ятдесят карбованців, дружина ще студентка, без заробітку, й чекають дитину. Надія переїхати в місто до сина розтанула остаточно.

Минулого року Ганна ще якось улолола бурякову полосу, а цього її клітка лишилася невиконаною, зеленіла прибитою морозом гичкою. Ганна й сама переживала, кілька разів приходила з лопатою і корзиною, одначе копне кілька разів, а розправитися вже не може. Останній раз і дійти до села не могла, спасибі, довіз Верещаків Колька, котрий возив до тракторів пальне.

...Біль у грудях утих, тільки ноги помліли, і в голові стояв туман, крізь який долинало басовите гудіння. Може, то від гомону, який перекочувався по залу, а може, гуділо в голові, хоч здебільшого вона чула не гудіння, а сюркотіння, особливо в лівому вусі, схоже на сюрчання цвіркуна.

Крізь те гудіння почула: "Встати, суд іде". Над силу підвелася, вхопилася рукою за спинку переднього ослона. Суддя, булькаючи словами, прочитав присуд: "...визнати винуватою, засудити на півтора року виправних робіт, але, враховуючи те, що всі попередні роки працювала в колгоспі справно, враховуючи також те, що лишилася вдовою, що її чоловік і два сина загинули на фронті, замінити виправні табори примусовою працею при колгоспі".

До Ганни ті слова пробилися крізь те ж гудіння, вона зрозуміла тільки те, що її не забирають до тюрми, чого страшенно боялася, а ще дужче соромилася, як соромляться пранців і злодійства, але й не виправдовують, що мука її не спинилася отуто, а потяглася кудись далі, в прийдешнє життя. До неї підбігли дівчата, Ліда і Катерина, сказали, щоб не переживала, що якось воно буде, вся ланка, увесь куток клопотатимуться за неї, а як не виклопочуть непрацездатність, допоможуть порати норму, пощебетали та й побігли, бо ж хотіли ще поштовхатися у крамницях, прикупити якоїсь крамнини.

Важко пересуваючи ноги, Ганна вийшла на вулицю. Дерев'яний будинок на два поверхи, в якому містилися суд і прокуратура, розташовані па вулиці навпроти базару, проте базар — далі, за рядом крамниць, ларків, закупочних пунктів і всіляких контор і вхід до нього з сусідньої вулиці. Ганна ступила кілька кроків і зупинилася, розглянулася, її мучила спрага. Протягом усього часу, доки відбувався суд, їй страшенно хотілося пити, вона кілька разів поглядала на графин з водою на столі в суддів і одводила погляд. Ясна річ, хіба могла вона попросити води в такому місці, перед такою товпою людей: в роті шерхло, сохло і в грудях жахтіло полум'я. Вона побачила вивіску "Пиво — води", й хоч знову ж таки їй було соромно, помацала у внутрішній кишені чорного плисового піджака і намацала три карбованці і трохи дрібних, попрямувала туди. Постояла мить біля зелених, багато разів фарбованих однією й тією фарбою, облуплених дверей, ще повагалася, штовхнула їх і зайшла досередини. Там було накурено й людно, і вона зраділа тому, в людському тлумі її не буде помітно, й ще зраділа, бо в кінці черги до скляного буфету стояло двоє жінок, вона ступила в той бік і опинилася... перед столиком, за яким сиділи Устим Рукавиця та Йосип Шило. На столику лежали їхні кашкети, Рукавиці — зелений, військового крою, Шилів — чорний, великий, сукняний, стояли пляшка з горілкою і тарілки з закускою. Рукавиця та Шило тримали в руках наповнені до половини склянки й сміялися. Вони сміялися! Це було останнє, що побачила Ганна, їй стемніло в очах, вона кволо, неначе підбита птаха, вимахнула руками й опустилася на підлогу.

Стара клуня похилилася, кілька присішків підломилося, й Грицько її продав — власне, віддав задаром — сусідам на паливо. Город засіяв приїжджий бухгалтер,— колгосп виділив йому колишній город Розсох, — він хотів купити й хату, але Грицько продавати хату не збирався. Хоч яким горем, якими кривдами проросло це місце, а все ж було воно батьківщиною, дідизною, і він хотів, щоб діти знали про неї й прихилилися до неї своїми юними душами. До цієї хати, цих осокорів і верб, цієї невеликої, але бистрої річечки Білої Багачки, розкішних луків, до цієї Чубатої чаєчки, яка од рання до вечора літає над їхньою копанкою і кигиче, кигиче. Якось йому подумалося, що, може, то материна душа літає над копанкою, йому не стало страшно, а тільки сумно. Голові колгоспу сказав: "Осокори і верби нехай ростуть. Я знаю, вони вжо не мої, але нехай ростуть. Без них і наше село не село".— "А хату? Що думаєш робити з нею? — запитав Рукавиця.— Хочеш оформити під дачу? Не положено".— "Чим вона вам заважає", — сказав Грицько. "Нічим,— одказав голова. — А так — не положено".

Невідомо, з якої помсти, а якого безголів'я, а тільки осокори і верби порізано вже тієї осені. Нікому вони не були потрібні — верби здебільшого дуплисті, осокори теж,— та й упоратися з ними не могли, так вони й лежали, повалені велети, серед буйних трав, і тільки школярі іноді заникували до них, щоб погойдатися на розкішному гіллі. Та молодий, з ще не вистудженою душею кореспондент районної газети, який випадково наштовхнувся на це смертовбивство, надрукував запальну замітку в районній газеті, докоряв, соромив, але докоряв і соромив без імен, без прізвищ, і про замітку швидко забули. З одного осокора Грицько самотужки, сокирою витесав матері хреста на могилу. А ще через рік розорали глибинними плугами луг, випрямили, загнали в руду торф'яну канаву Білу Багачку й посіяли на тому лузі... бур'ян. Ніщо інше рости там не могло. Верби та осокори осушувальна команда пиляла та тягала тракторами на луки, де з них зробили велетенське, до хмар, кострище, їх не стало, і попіл їхній, і дим без сліду розвіялися по світу. Тільки хата лишилася з забитими навхрест дошками дверима та вікнами, а за хатою жовтий щит з розмитим дощами написом: "Сделаем Белую Багачку краем изобилия". Хата й нині стоїть там, тільки зветшала вельми, бо нікому вона не потрібна, в селі є ще чимало таких, порожніх хат. Та на широкому, неогородженому кладовищі, де хоронять вже тільки з одного краю, а з другого могили позападали, позаростали чагарником, вишняком, серед кількох інших похилився темний товстий хрест з осокорини, яка так буйно шуміла під тією ж хатою, милуючи зір усіх, хто проїжджав чи їхав старим Чемерським шляхом.