Кінчався вересень 1941 року - Сенченко Іван

Вона була тепла і пахла соломою. Мама в короткі перепочинки наспівувала мені модної тоді пісеньки: "Ой у полі робить непривична, а од сонця болить голова!"

День розростався, як рік; піднімалося сонце; біла хмаринка, що часом напливала на нього, на хвилину давала затінок і прохолоду, я відчував її всією своєю істотою!

Того дня я скосив до полудня чотирнадцять сажнів, що дорівнює трьом чвертям гектара. Руки мої набрякли і взялись пухирями. Я почував, що стомився, але втому тамувало почуття гордості. Я не підкачав. Я — сильний!

На ранок другого дня мої руки стали наче не мої.

Боліли в піджилках ноги, боліли мускули на всьому правому боцТ тіла.

Потім перестало боліти, і я вимахував косою од сонця до сонця і відчував, що міг би так робити без кінця.

Мені було дуже приємно, що труд не страшний для мене, і я не без гордості чув, як казали сусіди: "О, то, брат, росте косар куди твоє діло!"

Я з любов'ю дивився на скошене поле, на оті всі полукіпки і снопи, розкидані по стерні, бо вони були часткою мене самого: я скосив їх і позносив своїми руками...

Тепер таких полукіпків я бачу навколо тисячі. їх кинуто в полі. їх накосили і позносили такі ж самі хлопці, як і я; їх пов'язали такі самі жінки, як моя мама й сестра, їх труд знецінила, знищила війна; війну накинув нам пройдисвіт Гітлер 4. Я ставлю себе на місце колгоспника, що цілий рік віддав цій землі. Які думки приходять тепер йому в голову? Чим він живе, які почуття тривожать йому душу?

24

Війна. Вона йде по нашій землі, по нашій ниві. Як тяжко думати про це. А втім, шлях наш ніколи не був встелений квітами. Що ж, будемо сподіватися, що й у цьому бою ми зуміємо вистояти.

Так я лежав і думав, аж поки до моїх вух не долетіла жіноча пісня. Я визирнув з свого куреня: мокре небо і мокре поле, мокрі копи, мокра земля!

Я вийшов і прислухався. Все небо було заслане сумними осінніми хмарами, навколо ніде ні душі, тільки курені над залізницею вздовж посадки.

Це було ціле маленьке містечко, що виросло враз з одного подиху. Над ним зависала невизначно тьмяна пелена мжички, воно губилося в ній, втрачало обриси, ніби розпливалося в тумані.

Пісня долітала з найближчого куреня, і я пішов туди.

25

В курінь входили і виходили люди, гуртувалися, десь там умощувалися, і пісня злітала з новою силою.

Я сидів, опершися на снопи і під снопи ж підсунувши ноги. Хтось сів на них зверху, хтось опирався на моє плече, хтось підпирав колінами боки. Часом якийсь курець засвічував сірника, і перед очима поставала фантастична картина суміші пісні, соломи, міських макінтошів і гарненьких-таки (знову міських) жіночих убрань. Яка сила підняла цих людей, одірвала від звиклого середовища? Що вони думають, ці дівчатка, руки яких хіба що тільки і вміють перебирати красиво літери на друкарських машинках та зшивати в акуратні стопочки папери і вкладати їх у тюки? Що вони думають, як почувають вони себе у цьому незвичному становищі? Я не чув ні нарікань, ні зітхань, вони співали та хіба хто часом казав:

— Ану лишень посунься, розмостилась, як бариня!

26

Співи скінчилися, і ось тоді Галя і я згадали за моїх майбутніх товаришів по куреню. Треба все ж таки їх розшукати.

Було непровидно темно.

Я знав на ім'я тільки Левка, і ми почали гукати: "Льоню! Льоню! Левко!"

Відповіді не було. Тим часом під ногами ніби затремтіла земля і залізна дрож ковзнулася по рейках.

Поїзд.

Поїзд ішов темно, без вогнів. Ми чули, як він наближався розмірено і важко, кидаючи коли-не-коли високі стовбури іскор, що світилися в мряці зловісно-червоно.

— Це війна,— сказала Галя,— а от не хочеться вірити!

Дощ все ще сіяв, але очі звикли до пітьми. Стало видно й посадку, і довгий силует поїзда, що наближався до нас.

З важким сопінням він уже гримів над нашими головами, перед очима мерехтіли колеса вагонів.

Поїзд був військовий, вантажений гарматами, рясно заквітчаними гілками. Інколи на якійсь площадці майорів силует провідника-червоноармійця і швидко зникав вкупі з гуркотом заліза.

Так, це війна!

Ніби у відповідь на це ка сході, над рідним Харковом, почулися далекі глухі вибухи і поволі піднялася віддалена і тривожна заграва. Місто горіло.

Ми безмовно стояли і незабаром пішли знову шукати моїх майбутніх товаришів. Пройшли увесь ряд куренів, пробували навіть зазирати в посадку.

Намоклі дерева струшували на нас цілий дощ крапель; кінець кінцем ми повернулися назад до себе.

— Чудні якісь люди,— говорила на прощання Галя,— чудні і легкодухі, все бояться подивитися правді у вічі. Кінець кінцем нас привезено сюди не гратися в піжмурки, а копати реальний протитанковий рів — сім метрів завширшки і три метри завглибшки. За ніч треба спочити з тим, щоб завтра з повними силами взятися до роботи.

28

Схопився я з першим променем сонця: хмари за ніч розійшлися, степ пломенів — золотий, рідний степ.

Біля куренів уже порались люди, чувся голосний гомін, люди ділилися враженнями ночі. Не всі курені вийшли вдалі. Багато протікало. Про це свідчили мокрі ковдри та пальта, розвішані скрізь по посадці.

29

Знайшов я своїх товаришів під молоденьким кленком. Всі троє були жовто-зелені і тряслися. На траві, недалечко від них, лежав наскрізь промоклий "випробуваний" плащ Льоні. Що ж до пальта, яке мусило рятувати його від плевриту, то воно валялось теж на землі у калюжі води, що набігла в ямку, яка, очевидно, видалася їм зручним місцем для ночівлі.

Кленочок, під яким вони спали, стояв недалечко від того місця, де ми вночі з Галею гукали їх і турбувалися їхньою долею.

Виявилося, що вони чули і бачили все, але мовчали, бо дощ тільки почався, і вони ще не знали, що таке дощова осіння ніч серед степу.

Цокаючи зубами, Левко казав, що він принципова людина і не має права зректися своїх принципів за перших-ліпших труднощів.

Він так і сказав: "За перших-ліпших труднощів!"

Я нахилився і підняв пальто. З нього потекла вода, отак, як тече вода з сувою полотна, коли його, намочивши у річці, витягають на кладку.

Вчений винно і спантеличено мовчав, поет тільки трусився. Він стояв проти сонця. Пальто його, просочене наскрізь водою, одігрілося, з плечей здіймалася пара, а з рукавів і піл раз у раз одривалися великі краплі води.

ЗО

Біля Галиноґо куреня горів уже вогонь, і на тринозі грівся чайник. Галя та її подруги поралися тут-таки.

Тепло оживило людей і природу. Все переливалося в райдужних барвах ранку. Навколо було дуже багато Петрових батогів, вони ще квітли, і роса, що позависала на них, здавалася голубою.

Одсвіт її падаз на людські обличчя, підрум'янені вогнем і ранішньою прохолодою. Двадцять два Галині роки дивилися на нас з безтурботною свіжістю.

Всі троє стояли похнюпо, лише Левко намагався посміхатися. Він був жалюгідний.

— Що ж з ними робити? — сказала Галя.

31

Ми постягали з них пальта. Дощ промочив їх наскрізь, і їхні костюми та білизна були такі ж мокрі. Тіло, де воно оголялося, стало жовто-зеленим і побабіло. У мене була горілка. Я примусив випити їх по склянці. Взяв у їхніх клунках суху білизну, постягав з них мокру. Потім, намочивши у спирт рушника, я взявся їх відтирати.

32

Левко отямився перший. Він порожевів і потягся до хліба і гарячого чаю. Він переконував, що йому важливо було вижити цю ніч, а за подальше він уже цілковито спокійний.

Вдвох з ним ми відтирали поета. Той був майже зіеяритом-ний. Губи йому посиніли, тіло несамохіть тремтіло.

Вчений тримався більш героїчно. Він сам розтирав своє задубіле тіло. Випив три СКЯЯШСЙ горілки, скинув окуляри, заліз під ковдру і незабаром зжркь

Трасу рову уже позначили вербовими кілочками, з яких обчухрали кору. В цілому вона, ке кора, а траса, становила грандіозну лінію, що починалася біля залізниці і гострими зламами бігла до самого обрію.

Нас, харків'ян, тут багато тисяч. Вся траса яскріє жіночими хустками всіх кольорів і відтінків. Хустки ці пливуть, ворушаться, мовби гойдає їх вітер.

Між ними рухаються чоловіки у своїх темних, одноманітних костюмах.

Пізніше, як зняли перший, зелений, шар землі і траса позначилася розкопаним грунтом, піджаків і взагалі не стало видно: вони злилися з чорнотою його, та й уже.

Ми напилися чаю і рушили. Левко покотився із нами.

— Ви ж куди? — спиталася Галя.— Вам треба поспати після такої приємної ночі.

Левко відповів:

— Я вже й відпочив. Ви не дивіться на мене, що я такий дрібний та хворовитий: я сильний духом. Це завжди всі казали. Та й, крім того, що воно вийде: всі будуть працювати, а я одлежуватися?

З восьми лопат, що були у нашому розпорядженні, ми вибрали для нього найменшу і найлегшу. Копав він чудно.

34

Уявіть людину, в якої руки, ноги, лопата не держаться купи: все дивиться в різні боки і діє незалежно одне від одного. Лопата йде не паралельно штихові, а під якимсь химерним кутом: скибка виходить боката і кінець кінцем випадає на землю. Тоді він нахиляється, бере її в руки, кладе на полотнище лопати, приляскує долонями і несе на потрібне місце, держачися руками — правою біля самого заліза, а лівою посередині держака. Постать його, випростана й здерев'яніла, нагадує постать людини, що несе золото і боїться навіть дрібку його розтрусити.

День розгорався. Він був на диво теплий.

З батьківської хати я вийшов більш товкучим, аніж ледачим. Ще маленьким я чув, як мама казала:

— Гріх сидіти склавши руки!

— Хочеш бути красивим, треба рано вставати, із сонечком!

— Лежачий пухне, а товкучий красується!

— Праця не бійка — в боку не болить!

Цих примовок вона знала або вигадувала сама — сотні.

І я привчився товктися. Мама копала грядку, я вовтузився біля неї і брехав скільки сили:

— Ох і добре ж копається; земля — як пух, а лопата — немов пір'їнка!

Од цієї пір'їнки в мене бралися пухирями руки, а я казав:

4 — Пхе, єрунда, їй-бо, не болить!

Сусідка, тітка Тищиха, гукала через тин матері:

— Та у тебе вже й помічник завівся! Мама відповідала:

— Та ну його к шеймииій матері: всю грядку покопирсав! — І зверталась до мене: — Піди лишень подивись, де теля.

Теля було припнуте до прикорня; я знав про це так само добре, як і моя славна мама, але діловито підводився і йшов геть від грядки і що далі, то швидше.

35

Через картоплище я вже мчав скільки сили і, виплигнувши за перелаз, заривався з головою в пісок.

Але я хотів бути красивим, червонощоким, як ранкове сонечко, і це жадання осіло мені на самому дні душі.