Експедиція "Годвана" - Тендюк Леонід

Якесь безглуздя!

— Лицедій, блазень! — уголос вилаяв себе.

Соромно було навіть подумати, що я — можливо, й несвідомо — намагався наслідувати лермонтовського героя.

Та згодом ми помирились. Прикрий випадок забувся. І от сьогодні, перед далекою дорогою, завітав до неї.

Прощання вийшло сумне і якесь недоладне — мені й самому вже не хотілось розлучатися з берегом, із Наталкою. Але за годину я був у порту.

"Садко" якорився в глухому кутку бухти, де численні склади й пакгаузи відвоювали мало не весь берег, лишивши причалу вузьку, одягнуту в бетон смугу суходолу. Та й на ній стояли вантажі — величезні паки, ящики; дивовижні, пофарбовані в червоне й жовте "блюдця".

Прийшов я, коли це збіжжя уже кінчали вантажити.

— Ще один шукач Гондвани, — мовив боцман, насмішкувато оглянувши мене з ніг до голови. — Ну, що ж, крабова душа, так тому й бути, — додав він. — Ласкаво просимо! — і під лункий сміх присутніх вручив віник.

Забруднену палубу довелось прибирати аж до вечора. Я так натомився, що, коли сів перепочити, небо з рештками хмар над головою теж здалося палубою, по якій хтось невидимий махає мітлою.

Від хлопців довідався, що воно за експедиція, в яку мене зарахували матросом.

Так от. "Садко" вирушав на пошуки затонулого материка. За припущенням деяких учених, там, де зараз Індійський океан, колись нібито лежав суходіл, що з'єднував Африку, Індостан і Антарктиду. Його назвали Гондваною — назва, до речі, від наймення племені гонді, що живе в Центральній Індії.

З невідомих причин Гондвана розкололась. І тепер до тієї землі, покритої багатокілометровою товщею води, мали проникнути дослідники.

Крім "Садка", загиблий материк збиралися шукати й інші експедиції. Газети повідомляли, що кораблі кількох країн уже прибули в Індійський океан.

"Садко" завантажився потрібним провіантом, мініатюрними підводними човнами, батискафом — і вирушив у дорогу,

SOS

Тонкий, ледь помітний окраєць сонця виткнувся з моря, поширшав, перетворився на вогнисту кулю. Вона дедалі вище й вище піднімалася вгору, над безмежжям води та над кратером вулкана, — ніби велетенський валун, диявольською силою виштовхнутий з огнедишного жерла.

Сліпуче проміння нагадувало повінь виверженої магми, якою залило небо, море, неприступні скелі Кракатау.

З океану в тісну горловину протоки вітер наганяв хвилі, і "Садко" вів з ними двобій — палуба здригалась, ходила ходором: це ще більше підсилювало ілюзію землетрусу.

На судні ніхто вже не спав.

З містка було видно, як на Дерібасівську — так Василь Окань прозвав головну палубу — висипали матроси і заходилися зачохлювати трюм.

Прийнята радіограма наробила переполоху.

Розбудили капітана. На місток піднялися начальник експедиції Гліб Семенович, молоденький, мій ровесник, штурман Валерій Сакало, який відав лоціями, картами, іншою навігаційною документацією.

— Санта Марія! — з порога кинув Сакало. — Не інакше — заблудилися. Воно й не дивно: на вахті ж великі мореплавці — Кук і да Гама.

Та капітан обірвав його бурчання.

— Які координати? — суворо запитав він у штурмана.

Мегерович — я не розчув — щось відповів, і вони заклопотано схилилися над картою.

Першим мовчанку порушив начальник експедиції — сивобородий, з блакитними і світлими, як у дитини, очима дідусь.

— Так це ж на самому півдні Яванського жолоба, поряд із банкою Корона. Глибини там незначні, — мовив він.

— Ви так гадаєте?

— За даними попередніх експедицій, океанське дно в тих широтах дуже нерівне.

— Отож-бо, що нерівне, — знову озвався капітан. — Незрозуміло, в яку пастку потрапив "Оріон": на мілководді чи в океанській безодні. Ось погляньте, Семеновичу, — розгорнув він скручену в рулон великомасштабну карту. — В квадраті "X" лінії ізобат ніби п'яні — самі зигзаги й спіралі.

— Справді, з вісімнадцятиметрової глибини дно переходить майже в шестикілометрову прірву. Небезпечне сусідство!

— Це мене й непокоїть, — невтішно відказав капітан.

І, накульгуючи, — одна нога в нього була коротша, на яку він помітно припадав, — вийшов із штурманської.

— Ліво на борт! — скомандував стерновому.

— Ліво на борт! — повторив наказ Кукса. "Садко" змінив курс і пішов на південний схід.

Шторм не вщухав. Судно перелітало з хвилі на хвилю, тупцювалося на місці.

— Ач як лютує, нечиста сила! — вилаявся Кукса. — Капітан завжди щось придумає, — знайшов він на кому зігнати свою злість. — Ну навіщо йому здалася та банка?

— А хто ж "Оріону" подасть допомогу?

— І без нас знайшлись би рятувальники.

— Ну й філософія в тебе!

Сашко промовчав.

Ми щойно здали вахту і до вечора були вільні. Напарник почвалав у каюту, а я вирішив зайти в радіорубку, сподіваючись одержати з дому вісточку.

— Що нового? — уздрівши мене, поцікавився радист.

— Це я тебе повинен запитати — що нового.

— Ти, як завжди, маєш рацію.

— Ну, в тебе тих рацій он скільки, — не змовчав я, показуючи на приймачі й передавачі, якими аж до стелі була заставлена рубка.

Максима Роскошного мій каламбур розвеселив.

— Дотепно! — похвалив він і додав — А тільки моя рація, на жаль, мовчить. Певніше, не моя, а та, з якою я підтримував зв'язок. Заходь, заходь! Чого вагаєшся? — широким жестом руки запросив він.

Я переступив поріг.

Відклавши навушники й одвернувшись від ключа, яким вистукував морзянку, Максим, як дзига, завертівся на пригвинченому до підлоги стільці.

— Хитавиця допікає, а ти ще й крутишся.

— Е, — загадково всміхнувся хлопець. — Я, шановний Васько да Гама, гартую себе навіть під час шторму.

— Чи не в космонавти мітиш?

— А чого б і ні? В космос тепер навіть жінки літають — хіба я гірший за них?

Не гірший, але… Сміх! Бо Роскошний так схожий на космонавта, як я на папу римського. Максим присадкуватий, невеликий — справжній карлик.

Ця непоказна зовнішність анітрохи не пасує й до його пишномовного прізвища. Хоч зовнішність, кажуть, обманлива, а низькорослі та ще з фізичними вадами буцімто дуже наполегливі. І — жорстокі.

Про це мені говорив і Кукса, — правда, після того, як капітан вліпив йому "крокодилячу" догану.

Особисто я жорстокості за Максимом не помічав. Навпаки, він м'якосердий. А от наполегливості йому не позичати. Радист один із небагатьох самотужки освоїв англійську мову, ще й допомагає вивчати іншим. Навіть Кукса, визнаний всіма ледащо, і той завдяки Максиму трохи почав "спікати" по-англійськи.

— З дому тобі, хлопче, анічогісінько, — мабуть, відгадавши, чого я прийшов, поспішив доповісти Розкошний. — А от Кукові — радіограма. Від нареченої, — значливо мовив.

— І що ж вона пише?

— Не маю права розголошувати чужих таємниць, — відказав Максим і додав — У таких випадках, сам розумієш, що пишуть: люблю, жду і тому подібне.

Я знав, що в Кукси на березі наречена. Наречена — дуже настирлива: мого напарника вона просто-таки переслідувала. А в останній день наздогнала аж на рейді, де стояв, готовий у дорогу, "Садко".

Усі вже, рідні й друзі, покинули судно. З тих, хто нас проводжав, на борту лишилася тільки Моніка — висока, на голову вища за Куксу, дівчина.

Зблизька я її не бачив — угледів, коли вона, зібравшись на берег, стояла в човні митників, що оформляли наш відхід. Стояла, мов ліана, обвивши Куксу.

— Не забувай, котику, пиши! — наказувала. — Я про тебе згадуватиму щохвилини.

І раптом, діставши з-за пазухи амулет — пухнастий заячий хвіст, — наділа хлопцеві на шию.

Ось так! Як видно, "котик" глибоко запав у дівоче серце. Мене, хоч я й не заздрісний, взяли завидки: така турбота, таке вболівання!

Матроси з "Садка", що знали Моніку, розповідали: мовляв, якби в неї не вставні зуби, була б дівчина як дівчина, а то виразом обличчя нагадує людину, котра щось силкується проковтнути.

Ще вони казали (хоч я в це мало вірю): Моніка, яку насправді звати Маня, закохавшись у Куксу, щоб бути з ним разом навіть у морі, вступила до морського училища. Ще більше — на факультет судноводіння, де готують штурманів і капітанів.

"От би ми порозкошували, — думав я, — коли б Моніка стала капітаном. А проте не відомо ще, як би воно склалося — особливо для Кукси. Недарма ж кажуть: м'яко стелять — твердо спати".

— Ти, Гайовий, не про чужих наречених думай, — повчально зауважив Максим, — а про те, як нам врятувати "Оріон".

Роздражнюючи мене, він похвалявся про все написати Наташі. Та я, ніби його не зрозумів, спокійно відповів:

— Чого ти так бідкаєшся? Врятуємо твій "Оріон".

— Легко сказати: врятуємо!

І він розповів, що "Садко" до останнього часу підтримував зв'язок із дослідним судном, яке знаходиться в районі банки Корона.

З того корабля в океанські глибини вирушали підводні човни. Один із них, "Оріон", на базу не вернувся.

— Ой! — зойкнув Максим, кинувши погляд на годинник.

Було видно, стрілка на циферблаті торкнулася червоної риски. Це означало — настали хвилини мовчання, коли в ефірі припиняють розмови, а радисти вслухаються, щоб не пропустити сигналу біди — SOS.

Я не став йому заважати. Задкуючи, вийшов з рубки.

ДИСПУТ

"Садко" долав милю за милею, і плавання крізь бурю, по спінених хвилях, не припинялося — таке ви, мабуть, бачили й на картинах Айвазовського.

Море, хвилі… "От де роздолля для мариністів, — подумав я. — Дивись, вивчай та перенось на полотно".

Художників, що малюють море, як відомо, звуть мариністами. Цим загадковим йменням дражнять чомусь і нас, вахтових.

— Бо вони там, на містку, — дорікають корабельні гострослови, — споглядають краєвиди. Коли ж бо їм працювати!

Базікають, плетуть нісенітниці, а того не розуміють, що нам дістається неабияк: вахти, особливо нічні, — виснажливі.

Коли я спустився вниз, Кукса вже спав. Мене теж зморила втома, і я ліг відпочити.

На "Садку", колишньому банановозі, комфорту ніякого: спартанські умови життя, безліч незручностей.

У тісній, з вузьким проходом посередині, каюті ледь умістилося чотири койки: дві внизу, дві вгорі.

Науковці, хлопці з пошукових загонів, полягали на нижніх місцях, мені й Куксі дісталися верхні… Штормить, а ми виснемо, вчепірившись у матрасовку, або тримаємось за ланцюги, на яких гойдається наша неласкава колиска.

— Нічого, ви не банани, — вислухавши наші нарікання, відповів штурман. — Боки тверді — витримають.

Я заснув. Не відомо, скільки спав, як раптом до слуху долинуло:

— Тихіше ви, крикуни! — утихомирював хтось.