Парамон-Парамоша - Шкляр Василь

І кумедна ж та пара була, як воно в світі буває — один височезний, аж страх, а другий ледь сягає йому до пояса, голівку задирав, казав щось, казав, однак Гора, знать, нічого не міг второпати, нетерпляче позирав на своїх, що стояли уже біля трапа, потім щільніше загорнувся у плащ і сам рушив до літака.

— Признав,— сказав Степан Гой.

— Так би він і тебе признав.

— А ти що хотів — щоб вони обнімалися? Чоловік же на літак поспішає.

— Та ти подивись на Парамошу, на ньому ж лиця нема. Хіба ж не ясно?

Парамон підійшов до гурту. Простоволосий, без картуза, він здавався ще нижчим і розгублено водив очками на всі боки, примовляючи сам собі:

— Сказав, що їдуть з югославами грати.

Усі мовчали і слухали, навіть Валькуй не перечив.

— Сказав, як приїде, тоді побалакаємо.

Степан Гой підійшов до Парамоші і тихенько надів йому картуза, якого наздогнав аж на злітній смузі.

— А чого ж, побалакаєте. Він же сюдою і назад вертатиметься.

— Ходім, Парамошо, до мене,— сказав Валькуй.— Свіженьку бочку відкриємо.

Ніхто не бачив, чи вдалося Парамонові зустріти Горенка, чи, може, "Буревісник" повернувся з Белграда тоді, як у нього був вихідний, але після того випадку Парамон більше ніколи й нікого не просив, щоб його підмінили — навіть у той день, коли "Буревісник" приймав у себе вдома найзнаменитішу команду світу.