Пентагон - Медвідь В'ячеслав

— А чи той це вже світ, що я ждала, — що ні день, ні ніч, ні гараче, ні студене, торохкочуть вози небесні та Йемене вповіщають про рай всевішній; чи це вони так кого везуть, чи так їдуть, — янголи мене збуджають, бабо-бабо, вставайте, бо знов проґавите, і це немов-бо сплю сибі, а вони такі хазяйни кіля мене, що хату повиміта-а-ають, павутиння з кутків поздойма-а-ають; поховаються, гицлі такі, — нема їх; сторожують десь по тинах, чи син мій не йде, не їде, не торохкоче зеленим моцотиклом; ще не встану, ще гочі не розклеплю, а вже янголи на скрині вдежу тако порозкладають, де сорочка з плечиками повишивуваними, ще й з намистом у три разки погорі сорочки, де спідниця, запаска, ще й хустка на плечі; а з чобітьми, то їм, зна-аю, клопіт — носачками оден до їдного і поприхилювані халявками до скрині, бо їдна халявка по цей бік падає, а та по гинший бочок, то вони так понагучувалися ставити чобітки, щоб халявки увиш стриміли; такого ключика на шиї носять, аби скриню замиканою тримати та мому синові доступу не давати; але замочок бідний проти синової сокири — бо повиймувано до останньої копійчини зо дна скрині, — а вони все одмикають та замикають, гицлики такі цицлики; а це ж нам ще сю осінь осенувати, та й зиму сю зимувати, а кожуха й знаку нема, то не бути зимі і не вийти мині, — приторохкочуть й по мене вози небесні, бо не забрали мене, коли дівкою спухом лежала, ані коли бомбами стіни провалювало, — аж типір заберуть; чужі забирали кожуха й чоботи та й вертали, а це вже вроту не жди, бо не повісиш перепродану ікону, не вдягнеш за бутель горілки зміняного кожуха, а десь везуть у світи ікони й кожухи, і тра в світ вирушати по доплату за труд свій, — ступаєш під їдні двери — не вчиняються, благаєш цих голів під дверима якоїсь гречки торбину з комори на гостинець не знати кому в тому світі з такими хатами по поверхах з твоїми кожухами та іконами на відплату за труд свій ради світу того і гиляють ногою двери та й буркають до тебе через плече, нема, бабо; ступаєш під гинші двери, — признайся, бабо, в якій криниці син гроші замотані у лискучий папір притопив; під треті двери, —пиши, старуха, як тато жида лікаря з лагера в німців викупив та возами доправлював болотами й лісами до тих бандерів; то де шукати дітей того жида, що посвідчили б, що тато не вбив ані жида, ані москаля, а лиш газети якісь по селах розвозив та научав свого не забувати; а в четверті двери тебе вже як панію вводять та доплачують тобі і за тата, й за труд твій, та научають, що світ той не світ той, що був, а гинакший світ; оце то гина-а-акший, оце то сві-і-іт, — то роблять з тебе дурного та ногами вперід виволочують з хати — здавай, тітко, кожуха добровільно, та й дурняєш себе цілий вік, чи що кожуха позбулася, чи така дурна й була; а то вистановляють впроти тебе дурних, та й кажи їм що — але ж то світ гинакший, вже ж то всі му-у-удрі; бери-но цю паку грошів та видобувайся кабінами такими — це вже тобі світ, і мудрість, і благоденствіє; везе тебе з цим одкупним за твої муки і дурість, за гріхи твої й твоїх батьків, а-же-ж гріхи то вже не гріхи, вже не так сибі думай, що гріх та й гріх, і не гріх то й не дурість, бо матимеш типір і дітям й гонукам на проїд, бо матимеш і худобі на впоїд — бо бережину не їсть, бо колосся горобці видзьоґали, отаке-го, показуєш собі на пальцях; то якби в цій кабінці хоч якесь віконечко манєсєньке, то гукала б до сина, коли він вбереться вже цю пшеницю жати, — бо вона типір має за що найняти й рідного сина жати; не догукаєшся жадної душі — повимирало на всі боченьки світу, ані бликне нізвідки у

жадну щілинку, — чи їдеш у безвість, чи межи землею і небом; гвалт, тупотіння — не чутно ані свого голосу, ані гласу з-поза цеї домовини; ждіте, бабушка, вам помогут; та й діждали, що не знати, чи ти живий, чи ти мертвий, та й діждали — що дід мій казав, — що буде вам в їднім місці і срач, і їдіння, що буде вам стіки грошей, стіко багато, що не відкупитеся й од смерті, бо будете не живі й не мертві, і так буде вам довіку, що будете божевільні, але незамикані; а хто при памняті, того замкнуть, і буде він радий смертоньці, та не діжде смертоньки; колосся буде, як голови, а зерна ні на макове зерня, — і заким не повмирають останні, то перші не повмирають, хоч і вік їм настане; а будете так плакати, аж сльози по сраці тектимуть, а сміятися — навиворіт душі, а хреста накладати не пучками, а ліктями; церков буде стіки, що не знатимеш, де помолитися, бо не буде знаття, якої ти віри; бо всі будуть такі віруючі, що не стане віри, і хто захоче, той стане попом й без науки, і научатиме не в храмах, а по кишляках усіляких, — отоді настане найбільша війна, якої світ не бачив; мертві лежатимуть по сто літ, а живі кіля їх годуватимуться, — та вже й так мені є: несли мене янголи ні живу, й ні мертву, ні з якого гиншого світу в ніякий гинший світ — стіни хатів мені чорні, а земля біла; янголи ці, гицлики невслухняні, вороняками вбидвома настерігають, що я зроблю, як ворухнуся, — знаю тіко, що то янголи, сторожі такі кіля мене, хазяйни нові у цій хаті, — ввесь світ мені домовина; що я посію, що посаджу — лиховіття, як виростає; десь мої гроші в криниці притоплені, а міліціянти ніяк не знаходять — то, може, вже світ знов перегинакшився, що хочуть назад мої гроші в казну повертати, — не знаю; питаються мого сина, а де ж твоя мати, Петрусю, — він каже, як в гості поїхала, то й досі немає; а що ж то за гості, що рік і два не чувати, — о, то такі гості; а то такі гості, що мусить мою пенсію забирати та матері на дорогу висилати, що ніяк не дійде, не доїде, — йому тій циганці годити, що їй повний рот насери, а вона все кричить, що мало; механізаторів збулися — а ці пів села позасідали, — що циган, то на конях, що циганка, то доярка; кози глину обгризли аж попід вікна, мій Бурлака з тих бур'янів на городі не вилазить; а в мене подвір'я квіточками квітує, мальви у гулицю мею душею вибалакують: хто то йде, хто то йде — старшенька не мого сина Бурлаки дитина, чорнява та закосичена — чи це з того двору нечвидного, чи з яких хоромів; а хлопченя то геть мій Бурлака, русявий і високий на зір; циганська дитина так чорнооко видивля-ається по мому подвір'ю, а мій гонучок аж руку сестрину тягне до мого двору — чи не лежить на лавці горішків та яблучок йому на гостинець; не пуска сестра од себе молодшого братика, щоб до школи із ним не впізнитися — яка тобі баба, нема баби давно-давнезно; не прийде гонук до баби, не привітає баба гонука, не вийме грошей з-під солом'яника, на якому їй ві-і-чний впокій; таку ж то маю невісточку, — ага, то ти мало грошей даєш, не хвата на ці весілля; голова боїться слова сказати, як побачить, які відра пруть з молоком; янголики мої присоромлено одводять гоченята, як син вкрадається під моїм матрацом пенсію одбирати; облупить невістка мого Бурлаку, та й на хутори до свого табору, — ввесь світ табором обступив мою хату; якої це пенсії хвате на ті весілля; приповзає мій син, мій Бурлака без грошей і без білого місця на тілі; янголи з мею душею місця сибі не знаходять, важка їм ця ноша, старіють і забувають солодку дорогу до світу всевішнього, — люди тіла мого ніяк не одпровадять, бо тіла ніде не знати, бо син пенсію материну справно рабує та вічне життя їй на цьому світі позначує; стаю на воротях та вітаю їздців і пішаниць; а вози все такі, що на їдну домовину — та підіпру хоч їдною рукою під гору; їдьте й ви — ще вам у ті-го ворота на горбочку, та й.

1996р