Неба дістати - Пономаренко Любов

Доки я вчився грати у футбола, підтягатися на турніку, вона виросла і закохала в себе кіномеханіка Володьку, сліпкуватого дурня в жовтих "бананах". Він приїжджий, а ми аборигени, він залицяльник, а ми виросли разом. Ніна стала громадською розповсюджувачкою квитків, часто на перервах пропонує то на "Вершника без голови", то на "Маркізу ангелів".

— Ваню, в кіно хочеш?

Це до мене. Я коцюрблюся, хитаю головою, мовляв, ні, а Валечка Похилько підгавкує:

— Та йому батько грошей не дає!

Штовхаю Торбу, вона відлітає вбік. Зовсім погано виходить. А мені ж хотілося бути ґречним і добрим. І сто разів клявся, що не встряватиму. Але древко мого прапора ламається ще перед боєм.

Останнім часом Ніна водиться з Похилько. Торбина звисає на ній кожну перерву і запопадливо поправляє Ніні перечки фартуха. Що їй треба, цікаво, що їй треба? Дівчата балакають, ніби Похилько одпрошує в Ніни кіномеханіка. "Навіщо тобі цей неосвіче-ний віслюк, а мені він зійде за чоловіка. Після випускного поберемось, а колгосп нам дасть квартиру одразу. Я до голови секретаркою піду. Поки що. Мама з Володькою говорила",

А я думаю, що Торбина боїться за екзамени. В її голові навряд чи водяться путні звивини, і до вершин фізики їй не дістати. Отож і ковзає, як знає. Я тобі комсомольську характеристику, а ти мені задачку. По руках?

Але Ніна не згодиться. Ніна поливає калачика на вікні й сипле крихти в годівницю разом із малечею. Ніна любить Овода і Мартіна їдена. Часом вона запитувала мене:

— Ваню, а яких більше на землі — добрих людей чи злих?

— Не сміши. Де ти бачила добрих?

Це коли ще ми разом ходили зі школи. Бо живемо на одній вулиці. Отак майдан, посередині берест і криниця, з одного боку їхня хата, а навпроти наша. Вранці я бачу, як запалюється в них світло — мати на ферму біжить. Потім Ніна чистить картоплю на веранді, раз по раз ліктем відкидає хвильки волосся за спину. Запалює газ і ставить каструлю. Тінь її з'являється в різних

вікнах. А ще пізніше вона біжить до криниці в самому халаті — хоч і зима, а в самому халаті біжить, і тоді я зовсім добре бачу: волосся густе, як мох, і кучеряве розлітається в усі боки.

Вона виходила перша, а я її наздоганяв. Одного разу навіть свої рукавиці давав, бо мороз аж кипів. У парку ми чекали своїх — Степаненка або Квасолю, і тут починалося з'ясовування, що в кого є списати. Це — вони в нас. Я зроду ні в кого не здирав, ненавиджу.

Раз я спитав Ніну:

— Що ти в тому жовтому барані знайшла? Про Володьку кіномеханіка.

І після того ми зі школи удвох не ходили. Дзюбана Торба щоранку просувається до них у хвіртку, ставить дипломат, чекає Ніну. Або сніжкою у вікно кине. Ніна переможно зиркає в мій бік, навіть не вітається.

5

Вчителі думають, що учні дурні. За роки навчання в школі я тільки й чув: треба. Треба дотримуватись режиму дня, треба мити руки щодня перед обідом, треба читати сидячи, треба робити зарядку. Хотів би я бачити вчителя, який живе за цими приписами. Коли працюємо на полі, то помідори їмо всі немиті, а під час ранкової зарядки педагоги сидять в учительській, а ми мерзнемо надворі.

Але навіть не це головне. Вони старші — можна простити. Треба жити чесно, любити справу, якій присвятив життя. А хіба чесно тягти програвачі й діафільми для комісій? Хотів би я знати.

Ніна в таких випадках казала: — Ваню, будь толерантнішим.

Побачимо її толерантність, коли поїде складати вступні на педфак. Там не спитають: а що ви, Андрійчик, робили на початку чверті, що не опанували творчість Максима Горького? Чому ви, Андрійчик, не засвоїли алгебраїчних функцій? Ах, у вас був тоді відкритий урок, і ви думали, як би догодити вчителеві! Там просто проштемпелюють "не" — і їдьте, будь ласка, в рідне село, трудовлаштовуйтесь і більше ніколи й нікому не згадуйте, що у вас була золота медаль.

Ніну мов заливало воском, і вона казала мені про жорстокість.

5 1226-9

81

Позавчора, коли я зайшов до магазину по хліб, одна баба з гурту, яка досі перебирала крам і зовсім не дивилася по боках, зашепотіла :

— Дивіться, оце Йван Качулин, він усю школу бунтує.

— Пра?

— Авжеж. Дирехтор за ним із милщією гониться і ніяк не пійма.

Я повернувся до них обличчям і сказав:

— Дивіться добре і запам'ятайте. Це я.

Діалог міг би продовжитись, але за вікном промайнули кучері Ніни Андрійчик. За нею, мов калатало, почовпла Торба. Я розрахувався і вийшов. Заніс додому хліб і рушив так собі по селу. Може, й справді де зустріну директора, та ще з міліціонером. Ой, як страшно.

Темрява загусала, аж доки не вичавила місяць. У всіх вікнах світилось. Аж ось учительська вулиця. Ліхтарі схилились над білими парканами, ніби щось погубили в траві. (О, Прочан, ти починаєш мислити, ну-ну! — це Зебра, я часто чую її клокотіння). Далі вже шкільний парк — могутній розчахнутий клен, за ним липи, дуби і берези. Трава вже піднялась, блакитні проліски, як зірки, губляться в ній. І тут я почув незрозумілий шум — десь у глибині парку вовтузились люди і працювала бензопилка. Чистять? Але чому вночі? І чому найкращі дерева? Річиці без них немає.

Колись мама казала, що на місці парку збираються будувати стадіон, але я не повірив. Думав, не зніметься рука. Є ж над нами начальство, яке все бачить і все знає.

Без парку немає Річиці. Восени багряне, сіре й золоте листя літає, наче віхола. Діти бігають із розпростертими руками і купаються в ньому. Молодиці сходяться гребти листя на підстилку і подовгу стоять гуртечком, наче квіти ранньої осені, щебетливі й сумні. Бабусі шукають під корінням земляне серце, їхні руки, мов коріння, дивно споріднені з березами й кленами.

Узимку дерева віщують то сніг, то морози, то відлигу, гудуть, скриплять і зітхають, а річани питають одне в одного, чи не дуже обвисла кора, чи врожайний рік буде.

Навесні в околиці немає більш такої місцини — проліски, фіалки, ряст і медяники сяють тихим цвітом, і могутні віти упадають над ними, затуляють од хижого ока.

Немає без парку Річиці. І хай частину дерев окупували граки, спорудили там свої котеджі і царствують. Мама казала, що голова сільради нарікав на сморід, на те, що птахи займуть усі верхівки, А стадіон у Річиці потрібен, бо інакше вся молодь розле-

титься і футбольної команди ніколи не буде, і потрібен якраз у центрі.

Хіба винні граки? Де ж їм жити? Ще недавно вчитель фізкультури палив по них із гвинтівки, а техробка підсипала труєного зерна. Птахи лежали на землі, як головешки, тріпали крильми.і жалібно скрикували. Менші учні прив'язували їх до палиць і тягали на перервах попід школою.

Почувши шум і бензопилку в глибині, я побіг навпростець. Плутався в траві, перечіпався через гілля. Нараз вискнуло, затріщало, і мене боляче вдарило гіллям в обличчя. Коли розплющив очі, переді мною стояв директор у куфайці і з бензопилкою в руках.

— Прочан? Ти що тут робиш?

— Я? Нічого. Я просто шум почув, мимо йшов.

— Ну от і йди мимо. Додому йди. Завтра буде розмова в міліції, батько перекаже тобі.

— Ага.

— Чому ти не йдеш?

— А навіщо ви пиляєте?

— Треба, значить, і пиляєм. Ясно?

Директор струсив із куфайки тирсу і повернувся до роботи. Я не йшов.

— Прочан, тобі щось казали?

— Навіщо ви пиляєте?

— Є рішення сесії сільради. Тут стадіон будуватимуть. Ясно?

— Де — тут?

— На місці парку.

— Але чому пиляєте вночі? Так спішно?

Я пильно подивився йому в лице, я шукав очі того вчителя, котрий ось недавно шпарив нам по пам'яті "В густой траве пропадешь с головой..." Дівчата мліли, Ніна Андрійчик витирала сльози. Іван Квасоля, роззявивши рота, впивався його голосом.

— Не треба! Що ви робите? Все можна змінити!

На мене ніхто не звертав уваги. Завгосп і шкільний шофер обрубували гілля, ще двоє різали колоди й вантажили на машину. І тут на мене найшло. Я кинувся на них із кулаками, ревів, захлинався і кричав.

— Не смійте, не смійте, злодюги! Я заявлю! Я подзвоню в райком, я в газету напишу! Стійте!

— Хто злодюга, шпана? Ти знаєш, скільки я дерев посадив?

— Не ви садили, то учні. Ви тільки наглядали.

— Байдуже. Буде три таких парки.

— Через скільки років? Через п'ятдесят, сто? І чи виростуть ті дерева...

— Що ви з тим придурком балакаєте?

Хтось боляче штурхонув мене в спину, і я отямився в канаві за дорогою. Вже коли повертався додому, машина освітила мене фарами і завернула до директорового двору.

Біля хвіртки зустрів мене батько і, взявши за комір, потяг на веранду.

— Де ти був?

— У парку.

— Не лізь туди.

— Я всі газети на ноги підніму! Я...

— Не попреш. Туди декому обіцяно дубків, ясно? А ти, гад, хоч знаєш, що на тебе в міліцію подали?

— Знаю.

— І за віщо, знаєш?

— Ні. Я нічого такого не зробив.

— Брешеш. Цигарки в школу носиш? Куриш?

— Курю.

— І інших учиш?

— Вони самі.

— Брешеш! Лясь!..

Коли нас із лінійки повели в директорську і змусили вивертати кишені, а потім роззуватися, я сказав: "Не буду!" Перший сказав, і в тому вся моя вина. Хлопці стояли, мов камінь, стиснувши кулаки і вп'явшись очима в директора. Ніхто не рушив. Нас замкнули, щоб подумали. Ми виставили шибку, вилізли і до школи більше не пішли. Дівчата нас підтримали. Одна тільки Торба — ота підлиза, ота хокейна ключка з вічно засаленим волоссям оббріхує нас і щодня приходить на уроки. Вона сідає на місце Андрійчик, і на її широкій спині, на перестиглих горохових стручках її волосся грає сонце.

Нам завжди казали: подивіться на Похилько, яка охайна, яка слухняна дівчинка, у неї в книжках закладки, зошити обгорне двома обгортками — паперовою і целофановою. Вона любить учитись.

І мама, її мама-одиначка, профспілкова богиня колгоспу, не нахвалиться Валечкою. От коли б їм іще обтіпати Володьку в жовтих "бананах" та видурити в голови колгоспу квартиру, бо хоч і мають свою хату, але що та хата, втрьох їм буде тісно.

Ми не розмовляємо з Торбою. Але в той день, після уроків, коли всі ринули з села, Похилько була з нами. Який то був день! Ми дістались на гору, до скирти, покидали портфелі, назбирали картоплі і розклали багаття. Співали, сміялись, ніхто не згадував про школу. Квасоля випікав картоплю, викочував її лободи-ною і роздавав. Він весь був у сажі, злився на Похилько і дражнив її:

Котилася торба З високого горба. А в тій торбі Мед-паляниця!

Коли таки згадали про школу — сварились.