Тайна вечеря - Самбук Ростислав

Новачкам, кажуть, везе.

— А я з державою в азартні ігри не граю.

— Чому?

— Бо держава завжди обшахраїть.

— Ну й дурень. Треба коней знати. Я щонеділі не менше десятки виграю.

"А чому б не піти? — вирішив Євген Прокопович. — І навіть поставити на якусь кобилку? Ну, програю кілька карбованців, то й що? Пеко відшкодує…"

Подумавши так, Євген Прокопович рішуче підвівся.

— Ризикувати то й ризикувати! — заявив самовпевнено. — Пішли, Кириле, ризик — благородне діло…

На іподромі грав духовий оркестр. Власне, більшовики влаштували так, що оркестри грали повсюди: на стадіонах, у парках, по неділях навіть на міських майданах.

"Для підняття ентузіазму, — не без іронії подумав Євген Прокопович. — Якого у трудящих останнім часом значно поменшало. Цікаво, чи грають духові оркестри на Соловках? Певно, грають, бо там нині найкращі музиканти…"

Кирило придбав програму заїздів і почав вивчати. Відмітив олівцем своїх фаворитів і передав папірець Євгенові Прокоповичу.

— У першому заїзді виграє Буян, — сказав Кирило упевнено. — Зараз побачиш його: вороний жеребець — звір! Тут гарантія, і проти Буяна тільки дурень ставитиме. Але ж і виграш нікудишній: руп поставиш, два одержиш. Куш можна зірвати тільки в дублі.

— Що таке дубль? — наївно поцікавився Євген Прокопович.

Дядько Кирюша подивився на нього як на заморське айво.

— Сірість, — махнув рукою, — хіба не знаєш? Це, коли твої коні виграють у двох заїздах підряд. Ставиш трояк, а люди вигравали навіть по п’ятсот. Уловив?

— Уловив, — згідливо кивнув Євген Прокопович. — І від чого залежить розмір виграшу?

— Чим менше поставили на переможця, тим більше грошей. Скажімо, всі визначили Буяна, а ти здуру Румуна. А Румун узяв і обійшов Буяна. За руп в ординарі не менше п’ятнадцяти…

— То я і поставлю на Румуна.

— Дулю одержиш. Румунові Буяна ні в жисть не обставити…

— А раптом?

— Кажу: ні в жисть!

— Добре, — погодився Євген Прокопович, — а в другому заїзді хто переможе?

Дядько Кирюша авторитетно примружився.

— По-моєму, Орлик.

— Й гратимеш дубль? На Буяна та Орлика?

— Можна, тільки виграш буде копійчаний.

— А я що кажу: з державою грати — все одно що з власної кишені гроші викинути.

На іподромне коло почали виїжджати учасники першого заїзду. Буян справді вразив Євгена Прокоповича: довга шия, горда голова, розмашистий крок. Він не промчав повз трибуни — проплив, і пісок вибухав під його могутніми копитами.

"Точно переможе", — згодився з дядьком Кирюшею Євген Прокопович і вирішив поставити на Буяна. Подивився список другого заїзду, око зупинилося на відміченому олівцем Орлику — певно, Кирило має рацію, але ж і виграш буде нікудишній.

А якщо переможе хтось інший?

Під номером п’ятим у другому заїзді було заявлено кобилу під незвичним ім’ям Гулінька, і Євген Прокопович, зважаючи саме на цю незвичність, вирішив поставити в дублі саме на неї. Отже, Буян і Гулінька: Буян виграє точно, Гулінька — під запитанням, певно, як каже дядько Кирюша, — "ні в жисть".

"Ну й біс з ним, програю трояк", — вирішив Євген Прокопович і попрямував до каси купувати квиток.

Буян одразу відірвався од інших рисаків, вже на першому повороті він випереджав сірого в яблуках І рана на цілий корпус і прийшов на фініш з великим відривом.

— Я що казав! — заявив дядько Кирюша. — Буян ще нікому не програвав…

В ординарі виграш справді був мізерний — карбованець, та дядько Кирюша не засмутився.

— У другому заїзді граю на Орлика, — довірчо повідомив Євгену Прокоповичу, — дубль — Буян та Орлик, на цих двох люди ставитимуть, багато не виграєш, не більше десятки, але ж і десятка на дорозі не валяється. Ти на кого поставив?

— На Буяна та Гуліньку.

— Вважай, загубив трояка.

— Губимо й більше.

— Пивка краще попили б.

— На твою десятку й поласуємо.

— Я не проти, — раптом погодився дядько Кирюша, — гуляти, то й гуляти…

В другому заїзді Орлик, як і Буян у першому, одразу вийшов уперед. Білий жеребець з пухнастим довгим хвостом, розпластаний у повітрі, нісся до перемоги, хижо витягнувши морду й роздуваючи ніздрі. Євгену Прокоповичу здалося, що зараз, як у казці, видихне вогонь, а під копитами спалахнуть блискавки.

Гулінька йшла третьою.

"Програв…" — засумував Євген Прокопович, проте саме в цей час сіра й зовні непоказна кобилка наздогнала гнідого жеребця, який тримався другим, і навіть випередила його.

Євген Прокопович зблід і почав повільно підводитися з лавки.

— Давай… — мовив чомусь пошепки й хрипко, — давай, мила, дорога, кохана! Уперед!..

І Гулінька, наче почувши його, впритул наблизилася до Орлика. А вони вже входили в останній поворот, і на мить Євген Прокопович втратив орієнтацію: бачив тільки витягнуті оскалені кінські морди, Орлик, певно, все ж ішов першим, і жокей у червоному капелюшку оперіщив його батогом.

Проте Гулінька наздогнала білого рисака: останній поворот вони пройшли морда в морду. Євген Прокопович, стоячи, схопився за голову, повторюючи, немов молитву, "дорогенька, мила, любонька…", і сіра кобилка вийшла вперед, спочатку лише на голову, потім ще трохи…

Ударив дзвін, і Євген Прокопович знеможено опустився на лавку.

— Виграв… — пробелькотів, ще остаточно не вірячи. — Кирило, я виграв чи ні?

— А я програв… — невдоволено поморщився дядько Кирюша. — Цілого трояка, чудасія…

У Євгена Прокоповича нараз затрусилися руки, й він, щоб ніхто не побачив, засунув долоні під пахви.

"Скільки ж? — подумав. — Скільки виграв, може, більше сотні?"

— Новачкам завжди везе, — авторитетно пояснив дядько Кирюша, — недарма ж кажуть…

— Дурням щастя? — Євген Прокопович зовсім не образився. — А я чомусь був певен, що Гулінька не підведе.

— Бач, один ти розумний… Тут люди не дурніші за тебе, он Панас Романович, — Кирило кивнув на рудого чоловіка в солом’яному брилі, — все знає, і то Гуліньку не вирахував.

— Виходить, я розумніший за Панаса Романовича.

— А знаєш, — пожвавішав дядько Кирюша, — скільки ти зараз зірвеш! Чекай… — він перегнувся через бильця трибуни, вказавши на чоловіка, який прошкував до дошки, де вивішували цифру виграшу. — Чекай…

Чоловік зупинився біля дошки, дістав з-під пахви дві диктові дощечки, почепив їх там, де великими літерами було виведено: "Ординар".

— Овва, аж вісімнадцять карбованців! Дядько Кирюша поклав Євгенові Прокоповичу долоню на плече. — Скільки ж у дублі? Скільки-скільки?.. Триста п’ятдесят сім? Ну, ти пан сьогодні, Євгене! Триста п’ятдесят сім карбованців, бачиш? Мінус трояк, триста п’ятдесят чотири чистими!

У Євгена Прокоповича защеміло серце.

— Не жартуєш?

— Дивись сам…

Справді, під слово "дубль" три диктові дощечки сповіщали, що він, Євген Прокопович Черняк, виграв триста п’ятдесят сім карбованців.

Євген Прокопович витягнув свій квиток, помацав і обережно засунув назад до внутрішньої кишені піджака.

— Гратимеш ще? — запитав дядько Кирюша.

— Під три чорти! — вирішив Євген Прокопович. — Годі, щастя двічі на день не випробовують. Підемо ми з тобою, Кирило, зараз до ресторації і обмиємо мій перший виграш.

— Гарні слова кажеш…

"Так, підемо, — остаточно вирішив Євген Прокопович, — і саме з дядьком Кирюшею. Не шкода, проп’ємо карбованців п’ятдесят чи навіть більше. Але ж сьогодні весь двір знатиме: Черняк зірвав куш на іподромі, під цей виграш можна пеківські гроші розтринькати. І ніхто нічого не запідозрить… Тепер треба регулярно ходити на іподром, чорта з два грати, везе, справді, тільки новачкам та дурням, для проформи витрачати якогось трояка, а пускати чутки, що виграю — тут тобі і повага, і гроші, певно, й заздрість, та скоро поміняти квартиру на кращу — далі від сусідових очей…"

І Євген Прокопович з легким серцем пішов до каси одержувати гроші.

Тут же, за трибунами іподрому, притулився невеличкий ресторанчик, у ньому було ще порожньо, і Євген Прокопович з дядьком Кирюшею зайняли окремий столик. їх обслуговував офіціант у білій куртці, він догідливо посміхнувся, подавши меню, і Євген Прокопович подумав, що офіціанти мало змінилися за роки переможного будівництва соціалізму. Змінилося тільки меню — не було шампанського, та біс з ним, шампанського дядько Кирюша, мабуть, і не пробував, головне, є "Московська". Упіймавши схвальний Кирилів погляд, Євген Прокопович замовив одразу пляшку.

Випили по першій і закусили ікряним оселедцем. Євген Прокопович спробував налити Кирилові півсклянки бор-жому, але той зупинив його руку й відразу знову наповнив чарки. Що ж, у цьому була своя логіка, тим паче що позитивні емоції все ще переповнювали Євгена Прокоповича й горілка підігрівала їх.

Після другої почали їсти. Офіціант приніс салати та заливну осетрину — єдине пристойне, що було в цьому шалмані, — дядько Кирюша недовірливо поколупав рибу виделкою, либонь, удома його не балували делікатесами, попробував. Осетрина сподобалася йому, бо підклав хрону й почав мегелити, а Євген Прокопович посміхнувся іронічно й мовив:

— Революцію робили для того, щоб робітничий клас жер не тільки осетрину, але й ананаси.

— Про ананаси я чув, проте ще не їв, — визнав дядько Кирюша.

Євген Прокопович згадав вірш Ігоря Северянина про ананаси в шампанському. Колись він в "Асторії" вирішив спробувати, виявилося, справді смачно, та ділитися спогадами з Кирилом не став. Натомість зауважив:

— Доживемо до комунізму, поїмо всього.

— Якщо доживемо…

— Не віриш?

Дядько Кирюша знизав плечима.

— Хто ж його зна…

— І не боїшся в цьому зізнатися?

— Чого мені боятися?

— А того, що прийдуть уночі з гвинтівками та в чоботях…

— За мною не прийдуть.

— Це чому ж?

— Бо я робітник, хто гармати робитиме?

— Знайдуться інші.

У дядька Кирюші заблищалі очі. Рішуче налив ще по чарці, випив свою одразу й заявив:

— Революція що оголосила? Землю селянам, заводи робітникам! Мені тобто, я господар, і чхати хотів на всіх. Таких майстрів, як я, на "Арсеналі" троє чи четверо. Мене ще хазяї поважали, від війни ослобонили, бо скажу тобі: гармата без Кирила Безуглого ніяка не гармата.

— Раптом помилишся і не те втелющиш, а хтось скаже — шкідництво…

— Про мене не скажуть.

— Чого ж?

— Бо морду наб’ю.

— Не встигнеш: енкаведе забере.

— Кажу: мене не забере.

— Про ворогів народу чув?

— Але ж я сам народ, хіба можу бути ворогом собі ж?

Євген Прокопович непомітно під столом потер спітнілі руки, подумавши:

"Дулю тобі, арсенальський ветеране… Величезну дулю з маком.