Покривало Ізіди - Бердник Олесь

На ньому була барвиста шовкова туніка, оксамитна тога, облямована золотим шитвом. Зверхньо глянувши на учнів, які, позбиравшись гуртами, читали папіруси, креслили геометричні фігури та тихенько розмовляли, Кілон гучно промовив:

— Де ваш учитель?

— Навіщо він тобі? — підвівши лице від креслення, спокійно поцікавився Мілон.

— Я бажаю з ним розмовляти.

— Про що?

— Чому я маю тобі відповідати? — розгнівався Кілон. — Хто ти?

— Учень. Піфагорієць.

— Піфагорієць, та не Піфагор! — насмішкувато й недбало кинув Кілон. — Спів — то одне, а луна від співу — щось інше. Цінується не луна, а спів. Ось так!

Супутники Кілона засміялися, а Мілон, навіть не моргнувши оком, знову схилився над кресленнями.

— Коли не бажаєш відповідати — то погуляй, доки учитель не з’явиться.

— Що він у вас — бог, що його не можна допроситися? — зухвало озвався Кілон.

— Більше, — достойно зауважив Мілон, тамуючи в грудях неприязнь до непроханого пришельця. — Бог вимагає жертви, а учитель сам віддає себе в жертву заради учнів. Збагни і подумай…

Піфагорійці зустріли схвальними вигуками одповідь Мілона. Кілон демонстративно одійшов від тераси, почав читати речення на колонах обабіч широких сходів, що вели до моря. То були заповіді Піфагора, викладені в символічній формі.

— Ні, ви тільки послухайте! — зареготав Кілон. — Ха-ха-ха! "Не ходи широким шляхом!" Оце так утнув! А кудою ж дозволите ходити? По дахах будинків? Непролазним болотом? Ха-ха-ха! Оце так учитель!

— Не смійся, дурню! — суворо сказав Мілон, кидаючи креслення. М’язи на його руках округлилися.

— Мілоне! — застережливо гукнула Теано.

— Нічого, стерплю! — зціпивши зуби, пробурмотів Мілон. — Я лише скажу кілька слів цьому нахабі…

— Як ти смієш обзивати мене поганими словами? — люто засичав Кілон. — Оце таке навчання у Піфагора? Гарно він вас учить! Що я таке сказав? Посміявся над безглуздям. Хіба ж для цього треба великого розуму, щоб збагнути дурницю? Кожна людина ходить широким шляхом. Я тільки що прийшов широким шляхом до вас. Ваш учитель ходить до міста широким шляхом…

— Запитав би краще, що означає це речення, — роздуваючи ніздрі від бажання одлупцювати нахабу, сказав Мілон. — Тоді не сміявся б! Не ходи широким шляхом у науці, в пізнанні. Чуєш? Бо на широкому шляху вже все відомо, там нічого нового не відкриєш! Всякий дослідник вибирає для себе вузьку стежину, щоб щось нове відкрити, збагнути. По ній тяжко йти, але зате на кожному кроці щось невідоме, таємниче. Збагнув, невігласе? Чи ще пояснювати?

Кілон хмикнув зневажливо, але промовчав, став читати далі. І знову брови на його випещеному лисячому обличчі з жовтими очима рисі полізли вгору.

— А що це таке: "Не одразу тисніть руку"?

— Це до таких, як ти, стосується, — посміхнувся Мілон. — Хіба можна тобі одразу подати руку, коли ти вліз до чужого притулку і насміхаєшся над господарем?

— Сам теж добрий! — буркнув Кілон. — Ну, а про що говорить ось ця заповідь: "Не їжте риби з чорним хвостом"? Хіба не однаково — який у риби хвіст? Срібний чи чорний — аби смачно!

Піфагорійці нестримно сміялися, аж хапалися за животи.

— Знову символ, — пояснив Мілон. — І означає він, що не слід водити дружби з чорними душами. Риба — то душа за старовинною символікою. Якщо душа має чорний хвіст, тобто темні, злочинні звички, чого можна чекати від неї?

— І оце такі дурниці ви вчите? — сердито знизав плечима Кілон, одвертаючись від правил. — Не можна ясно, просто написати? Всякі вигадки, химери. Ну, де ж ваш учитель?

— Тут учитель, — почувся звучний голос. Кілон здригнувся, оглянувся спантеличено.

— Я не бачу тебе, де ти?

Відхилилася запона, що розділяла залу на дві частини. За нею стояв спокійний і ніби навіть байдужий на обличчі Піфагор.

— Ти ховався? — запитав Кілон, бігаючи поглядом довкола, не в силі прямо глянути в ясно-блакитні очі учителя.

— Ні, — заперечив Піфагор, — я не ховався. Я сидів і читав. Та ще слухав твої "мудрі" слова.

— Це нечесно. Влаштовувати так, щоб людина не знала…

— Чому ж… Треба не соромитися своїх слів та думок. Що мислиш, що промовляєш на самоті, не соромся повторити перед людьми. Тільки так я бачу ідеальну людину. Чого бажаєш від мене?

— Хочу до твоєї школи.

— Всі ходять до мене, хто бажає слухати уроки. Перед цим треба скласти іспит на ясність думки і терпіння…

— В чому він полягає?

— Сорок днів повного голоду і мовчання. А потім — відповіді на запитання, про які наперед нічого не можна сказати…

— Гм. Такий іспит не для мене. Я бажаю стати найближчим учнем.

— Чим ти це заслужив? — поцікавився Піфагор. — Ти нетерплячий, заздрісний, маєш ще, певно, безліч чорних хвостів, про які тільки що читав. За які послуги людям чи небу ти прагнеш такого привілею?

— Хіба бути твоїм найближчим учнем — то привілей? — спалахнув Кілон.

— Безумовно. Привілей дружби та любові між учнем і учителем.

— Хочу сказати кілька слів наодинці.

— У мене від учнів нема таємниць.

— І все-таки…

— Гаразд.

Піфагор одвів Кілона на терасу, схрестив руки на грудях. — Я жду.

— Учителю, — хвилюючись, промовив Кілон. — Пробач, забудь те, що почув. Хлоп’яцтво, хвастощі. Я розумію, що провинився. Забудь, як ти забув колишні Мілонові хвастощі. Я хочу з тобою говорити про інше…

— Про що ж?

— Про твою роботу, навчання. Тобі потрібна поміч. Ти знаєш — мій батько найбагатший чоловік на узбережжі…

— Знаю.

— Він може купити все, що завгодно. Палаци, будинки, землю, весь Кротон, Тарент і Сібаріс на додачу.

— Ой, не розганяйся так далеко, — посміхнувся учитель.

— Правду кажу, — гордо сказав Кілон. — І я подумав: що зробить Піфагор в одному храмі Муз?

— Багато чого, — достойно відповів Піфагор. — Долоня у сіяча одна, а з неї зерна сиплються і засівають широкі поля.

— То хай буде не одна, а десять, сто рук, — підхопив Кілон, і в його очах заграли вогники пихи. — Чуєш, учителю! Мій батько купить з десяток підходящих будівель тут, в Кротоні, в Сібарісі, в Таренті, в інших містах. Все стане нашим. Ми в одних руках зосередимо всю науку Великої Греції. Всі сенати, всі республіки стануть слухатися нашого голосу! А потім… потім настане час, коли щезне межа між республіками, між містами, і я проголошу разом з тобою, учителю, єдину республіку! Тут розквітне нова Еллада небувалим пишним цвітом! В одній руці — незламній і суворій — буде повід! Так я мрію, так бачу велике майбутнє нашої славної спілки, учителю. Збагнув?

— Збагнув. У тебе обрій широкий, Юлоне! Та ти, певно, не розумієш суті мого вчення…

— До чого тут твоє вчення?

— Як то до чого? Ти ж хочеш пропагувати мої знання, щоб вони опанували всю Італію та інші краї за її межами? Адже так?

— Знання — то лише засіб, — сердито заперечив Кілон. — Знання — то зброя. Головне — опанувати умами й серцями. Ти це вмієш робити. А далі — найголовніше: об’єднати в одних руках владу над колоніями Великої Греції…

— І стати деспотами?

— А хоч би й так. Для досягнення мети всі засоби годяться!

— Мета нікчемна, — холодно мовив Піфагор. — А засоби підлі. Кілоне, моє вчення — шлях до свободи людей, народів, землі. А ти мрієш про рабство. Дякуй богам, що мій меч — слово! Йди геть, для тебе нема місця у храмі Муз!

— Ти виганяєш мене?

— Так. Назавжди.

Кілон рвучко повернувся, метнувся до східців, зупинився на якусь мить. Крізь зціплені зуби просичав:

— Я не забуду цього дня, учителю! Я не забуду… Очі його прискали іскрами ненависті.

— Я теж не забуду, — стримано промовив Піфагор, прямуючи до своїх учнів.

КОХАННЯ

Ніч над світом.

Море дихає теплом, колишеться під ніжною незримою рукою леготу, грається з сонним берегом, купає в спокійній глибині міріади фосфоричних вогників.

Зірки вгорі. Зірки внизу.

Сиплються полум’яні світляки, тчуть чарівливу пісню, і вона ніжно й нечутно дзвенить над водами, над дрімотливою землею.

Спокій. Тиша.

Та неспокійно Піфагорові. Він самотньо сидить на камені, дивиться на темний обрій, думає. Звідки тривога? Де її зернята? Може, розмова з Кілоном? Чи щось минуле бентежить душу? Амадіс… Її очі, ніби таємничі зорі, її погляд, вічно закличний, ніби крила нетутешнього птаха… Не забути… не забути…

А може, та безодня, що часто відкривається нажаханій душі, коли вона збагне марність найвеличніших подвигів, може, то вона не дає йому спокою? Праця, творчість, геройські зусилля — все проходить і забувається… а на місці величних діянь та звершень нікчеми й деспоти мурують свої храми підлості та неуцтва. Знає про те серце, мучиться тією неспростовною думкою. Але ж треба йти, треба вчити юних. Не заради дороги, а заради мандрівників. Може, хтось із них донесе до кращих часів зернята добра й знання. Може…

Чуються легкі, скрадливі кроки. Хто там?

Біля каменя зупиняється струнка, худенька постать. Невже Теано?

— Це я, учителю, — почувся тремтливий шепіт.

— Що сталося? — дивується Піфагор. — Тебе послав батько?

— Ні. Я сама…

— Ти щось хотіла запитати?

— Так… Ні…

— Ти дивна, — тривожиться Піфагор. — Йди сюди, сядь на камені.

Теано прудко, ніби ящірка, вибирається на камінь, завмирає поруч з учителем; у сяйві зірок видно, як вона міцно заплющила очі, ніби не вірячи своєму щастю.

— Учителю, — зітхнула Теано.

— Я слухаю…

— Я гуляла понад берегом. Я згадувала твої уроки про числа…

— І що ж, Теано? — ласкаво запитав Піфагор.

Вона повернулася, глянула йому в очі. Піфагор жахнувся: як схожі її очі в нічному зоряному мареві на очі Амадіс… чи, може, Нарісси?..

— Учителю… я дивилася на зірки… я думала про себе, про людей… про квіти…

— Забагато одразу, Теано, — усміхнувся Піфагор.

— Не смійся, учителю, — стиснула кулачок дівчина і вдарила ним себе в груди. — Чомусь мені здалися байдужими і непотрібними числа. Пробач, учителю… прости… Я щиро розмовляю з тобою, як ти нас завжди навчав…

— Говори, говори, — глухо сказав Піфагор.

— Числа, магія чисел! — вела далі Теано. — Ти незміряно краще розбираєшся в них. Ти — мудрець, а я — лише нікчемне дівчисько! Та чому я бачу за тими міріадами зірок, за переліком квітів, за числами людей щось вище, значиміше, немислиме… таке, що не можна передати словами, числами… Ти не гніваєшся?

— О ні! Я слухаю…

— Може, пташка, яка ширяє під сонцем у блакитному небі, щасливіша від нас? Може, вона незміряно мудріша? В чому мудрість, учителю? Невже в тому, щоб заучувати формули та числа?

— Невже я лише цьому вас учив? — насторожено запитав Піфагор.

— О ні! — палко скрикнула дівчина. — Ти дав нам чудові приклади діяння й мислі… ти відкрив нам чарівне вікно у таємничий світ знання… але ніщо не задовольняє мене у тій мудрості, яку можна завчити й прочитати…

— Я нічим не можу цьому зарадити, Теано.

— Квітка прагне до сонця, — сказала Теано, — а я знемагаю у мороці, і моє сонце не хоче глянути на мене ласкаво…

— Хто твоє сонце? — ледве чутно запитав Піфагор.

— Ти, учителю, — рішуче відповіла Теано, ніби одрізала туго нап’яту мотузку.

Перед ним захитався світ.