Добрий диявол - Загребельний Павло
Машини зупинилися".
Хіба він не знав змагань досі? Народжений відразу по страхітливій війні, виростав серед оповідей про смерті й геройства, про зради й велич духу, виростав серед стихій, як і кожен сільський хлопець, бачив, як щовесни скресає крига на Дніпрі і сунуться на річці соляно-непрозорі тороси, а потім рятувався від безмежних поводей, а потім утікав по свіжих сінокосах від громових блискавиць, які били поперед нього і позад нього, били в землю і воду, а потім сивими досвітками палив димлячі вогнища, щоб відігнати від ніжних садів приморозки, а там виходив з усіма знищувати довгоносиків, а ще — носили його не раз і не два коні, розтрощуючи передки і обриваючи барки від стельваги, а хіба не розганяв він коров'ячого ревища, не лякаючись здичавілої від запаху крові худоби, а скільки разів перемахував у найбільшу бурю човнами через Дніпро, а як блукав у степу, в білому сум'ятті хуртовини, або падав у забутий, зарослий бур'яном бездонний степовий колодязь,— хіба про це забудеш і хіба скажеш, що твої двадцять літ поминули тихо й спокійно під незатьмареним небом і ти тільки й знав, що котитися по твердій доріжці, протоптаній тобі гарними людьми?
Та ось тут все, що було досі, здавалося несправжнім, несерйозним, як репетиція для актора, котрий ще жодного разу не з'являвся на сцені перед глядачем. Досі він мовби тільки готувався. Як учень до іспиту. А тепер настав нарешті час. Іспит! Тільки тут усе справжнє, тут життя у всій його оголеності, жорстокості, чоловічій красі. Хочеш жити — змагайся, борися, не відступай!
Яковенко вже був коло хлопців. Заніс руку, щоб ляпнути Юрчика по плечу, похвалити за акуратність одягу, що тут дорівнювало майже геройству, але саме в цю мить судно кинуло на правий борт, Яковенко заточив сторчака і вже не ляпнув зверхньо Юру по плечу, а вхопився за нього, щоб не впасти, а Юра, який не ждав цього, в свою чергу не втримався за поручень, і вони вдвох полетіли зі швидкістю гарматного набою туди, де стояв Віктор, і вдарилися об нього з такою силою, що, здавалося б, ніщо живе не могло їх утримати, але Віктор навіть не схитнувся, стояв, широко розставивши ноги, вчепірився м'язистими руками за поручні, і коли ці два мало не полетіли собі далі, ловко підчепив їх одною рукою і поставив коло себе.
— Де гімнастерка? — утверджуючись, крикнув у вухо Вікторові Яковенко.
Віктор сердито махнув рукою в напрямку моря.
— А як? — знову почав був свої перемови Яковенко, та своєчасно схаменувся.
Хіба йшлося зараз про гімнастерку? Про те, як її занесло в море? Ну, видно, роздягався Віктор, розігрівшись од своїх вправ, поклав гімнастерку і майку, може, навіть хотів трохи попляжитися на сонці...
"Судно перестало рухатися. Йому загрожувала загибель".
Усі троє тепер зблизилися так, що їхні обличчя творили тісний трикутник, з якого вже не могли вилетіти голоси.
— Машини стали! — крикнув Вікторові Яковенко.
— Так я й знав! — крикнув Віктор.
— Що ж тепер буде? — крикнув Юрчик.
— Вони всі кинулися до шлюпок! — крикнув Яковенко.
— Рятують шкури! — крикнув Віктор.
— Боягузи! — крикнув Юрчик.
— Треба знайти механіків! — крикнув Яковенко.
— І потурити їх до машин! — крикнув Віктор.
— Бо ми загинемо! — крикнув Юрчик.
"Ми вимушені були застосувати силу".
Вони скотилися по трапу вниз, скинуті одним потужним поштовхом. Яковенкові здалося, що він летить з поодриваними руками й ногами. Але став на палубі міцно на обидві ноги і ще й зумів прийняти на себе удар спершу Юрчика, а потім Віктора, які гурнули по трапу слідом за ним. Потім їх знов пожбурило кудись у безвість, і вони довго перекочувалися по заливаній водою палубі, силкувалися встати, зачепитися за що-небудь, і знов усі три чудом зібралися докупи і ще більшим чудом опинилися коло стюарда і Стіліаноса, які ще й досі не вирішили своєї суперечки по розподілу рятувальних жилетів помаранчевого кольору, але до решти знесилилися в запеклій змаганині і вже навіть неспроможні були стояти на палубі, а сиділи, притискуючись спинами до штабеля дроту, пирхали від солоної води, що невпинно плюскотіла на них згори, важко відсапували, лупали очима.
— Де механіки? — закричав до Стіліаноса Яковенко.— Машини стали! Треба...
Стіліанос так само відпирхувався і лупав очима, всі його зусилля витрачалися тепер на те, щоб утриматися коло непорушного штабеля, не посунутися до краю палуби, коли накренюється судно; чи він почув Яковенка, чи, може, й не почув зовсім, однаково не зреагував ніяк.
Тоді Віктор спокійно взяв Стіліаноса за комір його такої розкішної колись сорочки і майже лагідно підняв на ноги. Стіліанос пручнувся, але Віктор тримав його досить міцно, а з другого боку підставив плече Яковенко.
— Покажіть механіків,— крикнув він старпомові.— Механіків! Треба механіків! Машини стали! Механіки! Де вони?
Він кричав у жирне, залите водою обличчя Стіліаноса, намагався втовкмачити в його задурену помаранчевим жилетом голову одне-єдине слово-поняття: механіки. Механіки, механіки, механіки! Запустити машини і надати суднові рухливості, надати лоцманові змогу спрямувати "Омірос" так, щоб він міг протистояти хвилям, а не лягати під їхніми ударами, накренюючись більше й більше, загрожуючи щомиті перевернутися.
Разом з Віктором вони потягли Стіліаноса до тих куп, що вовтузилися коло шлюпок. Юрчик заточувався позад них, щоразу підштовхуючи Стіліаноса в спину, може, навіть підштовхував він його автоматом, бо старпом, нечутливий і байдужий до криків і спонукувань Яковенка, щоразу боязко здригався, коли відчував позад себе Юрчика. Однак ні Яковенкові, ні Вікторові не було діла озиратися і перевіряти, як там поводиться Юрчик.
А ті, коло шлюпок, вже, виявляється, багато утяли. Вже зідрали брезенти, почали ослаблювати найтови, вже одна з шлюпок загойдалася, вдаряючи щоразу того, хто намагався вдертися до неї, боляче б'ючи по жадібно простягнутих руках, гуркаючи по знетямлених головах. Віктор кинувся туди, щоб одігнати знавіснілу юрбу, став розштовхувати збожеволілих від страху людей, оддирав чіпкі пальці, що вже вхопилися за борт шлюпки. Куди там! На нього ніхто не зважав, його не помічали, не діяли навіть його сталеві м'язи. Все тут було марне. Ударом урагану судно знов кинуло туди й сюди, і купи коло шлюпок теж струснуло туди й сюди. Віктор вискочив звідти, кленучи й погрожуючи комусь, і тоді Яковенко, не думаючи про наслідки, керуючись, мабуть, відчаєм, якого зазнав, спостерігаючи нерівну боротьбу Віктора з панікерами, зірвав з ременя автомат і шкварнув угору довгу чергу.
Віктор теж зірвав з шиї свого автомата, про який наче забув до того, і Юрчик теж наготував зброю, і всі греки (чи хто там вони були, бо тепер уже Яковенко й не вірив, що тут справжні греки, міг пристати на думку, що зібрано на "Омірос" пройдисвітів з усієї Європи або й ще більше!), тоді всі ці рештки людства раптом зрозуміли, що є небезпека для них більша й ближча, ніж загроза катастрофи; шторм ніби відсунувся од них, а на його місце прийшли ці три юнаки з автоматами в руках і з непохитною рішучістю застосувати зброю в разі непослуху. Ніхто не подумав про те, що навіть автомат тут безсилий, ніхто не подумав про це навіть після того, як новий напад бурі змішав усіх — і прикордонників, і спанікованих — в одну купу і зірвав шлюпку, закинувши її далеко в море, яке радо прийняло бодай незначну жертву. Яковенко махнув рукою товаришам, ті зайняли місця коло вцілілих шлюпок, відтручуючи таким чином усіх тих, хто так прагнув морської прогулянки на цих дерев'яних шкаралупах, а сам Яковенко знов попхнув Стіліаноса до його підлеглих і крикнув:
— Механіки! Механіки!
І тоді знов з'явився дивний таємничий штурман, і з мовчазною рішучістю занурився в розколочену юрбу, і потяг з неї якогось чоловіка, хоч як той пручався. Діяв штурман з таким спокоєм, що збаранілий Стіліанос, який, здавалося, ще й досі не йняв віри в те, що відбулося, і дивився на Яковенка, перекосивши шию, мов на розгніваного бога, з не властивою для нього поспішністю теж слідом за штурманом метнувся в юрбу і виволік звідти ще одного механіка і тримав його обома руками коло штурманового — і так вони стояли, штурман і Стіліанос, тримаючи кожен по механіку.
— До машин!—скомандував Яковенко.— Скажіть їм, щоб вони йшли до машин! Запустити! Машини! Негайно! Ви теж! Уперед!
Він повів їх усіх до люка, що прикривав трап, кивнув своїм хлопцям, щоб вони так само послали всіх на їхні місця, всіх до виконання обов'язків.
— Униз! Униз! Усі вниз!
"Це допомогло. Машини запрацювали. Хоч і не маючи на те права, я використав старпома судна як свого тимчасового перекладача. Мені допоміг штурман "Оміроса". Здається, він належав до справжніх моряків. Лихо тільки, що він зникав щоразу, як тільки що-небудь зробив. Мабуть, не хотів ставати поміж капітаном і його старшим помічником, не бажав порушувати субординацію, хоч яка там субординація під час шторму".
Аж тепер Яковенко відчув холодний посмак металу на язиці і згадав, що з'явилося це, ще коли стріляв з автомата, але якось не докучало, та варто було лишитися самому в залізних нетрях судна — і вмить зринуло неприємне, незвичне, дивне. Може, не треба було стріляти? Тоді не думав над цим. Молодість не думає— вона діє. Так і він. Машинально зісмикнув тоді з ременя автомат, запустив чергу в розколошканий простір. І автомат — це знаряддя для вбивства — в його руках став знаряддям порятунку. Та чи й не вчили його на службі: вбий одного ворога і порятуєш мільйони!
Його вдарило об темні залізні сходи. Все залізне навколо: залізні сходи, залізні коридори, залізні двері. А людина?
Щоразу зриваючись униз, боляче б'ючись плечима в незручній тісняві переходів, Яковенко нарешті опинився в знайомім коридорі, де містилися каюти. Квапився нагору, до хлопців, до лоцмана Гриші, хотів переконатися, що судно вже здатне маневрувати, що воно вже твердо ріже хвилю, а не безсило підставляє під її жорстокі удари відкритий у своїй беззахисності борт, біг по коридору, і його колотило сюди й туди, і знов било так дошкульно, хоч плач, і раптом його щось штовхнуло мовби зсередини, якийсь чи то спогад, чи то здогад. Він уже й пробіг те, що викликало той внутрішній поштовх, але наказав собі зупинитися і, влучивши хвильку затишку, стрибнув назад.
Знайомі двері знайомої каюти! Тої самої каюти, ілюмінатор якої виходив на причал, просто на Яковенка, що стовбичив коло трапа.
