Ідоли падуть - Опільський Юліан
Було ясно, що, не привівши із заходу значнішої раті, годі було оминути поважних заворушень у Києві. Таких дружин було дві. Одна залишена у новозаснованому Володимирі-Волинському, після переможної боротьби з ятвягами, друга у Червенських городах. Сам Мстислав міг кожної хвилини зі своєї Залісецької волості зібрати яких півтори сотні піших ополченців та до півсотні кінних ратників.
Мстислав зі Станком виїхали з Києва. Рівночасно биричі-воєводи підняли все пограниччя проти поганих та ждали тільки приїзду князя на пороги, щоб повідомити його про зраду і змову. У городі збиралося поготівля християн для оборони княжого стола, бо дружина мала теж небавом вирушити на Рось.
Мстислав і Станко їхали тільки удвох з трьома отроками. Один із них віз на в’ючному коневі поживу, якої могло бракнути на волинсько-поліському пограниччі, два другі вели по двоє запасних коней. Зразу їхали краєм багатим, багатолюдним, з широкими протертими шляхами, при яких раз у раз попадалися оселі.
При кінці десятої днини добилися до города Володимира, і тут уперше почув воєвода відгуки київських подій. Перед тижнем був тут уже воєвода Свен і познайомив з ними волинське боярство. Не забув розказати про змову чільніших огнищан та бояр у надії, що з’єднає декого для своїх задумів. Та ще не зазеленіли пожарища й могили після останнього наїзду ятвягів, не оплакали ще волинські роди побитих мужів, батьків і синів, і не було охоти знову воювати.
Про все інформував Мстислава тисяцький князя Ростислав Соломирич, людина тямуща, метка й відважна.
— Що ж ви на ці вісті Свена? Що ти, боярине? Що інші? — цікавився Мстислав.— Невже ж їм байдуже, якої віри князь і дружина?
Бистро поглянув на воєводу Ростислав.
— Навіщо питаєте? — спитав обережно.
— Від вашої відповіді залежить усе! Я як висланець першого воєводи і заступника князя маю піддержувати і рятувати княжу владу у державі і мушу знати, хто мені в цьому допоможе, хто пошкодить.
Соломирич усміхнувся.
— Ваше питання, воєводо, зайве. Авжеж, що я послухаю вас, як самого князя, якщо ви за ним, а не проти нього... Наші бояри — і то не тільки дружинні, але й земські — розуміють добре, що лад і безпека у Дажбоговій землі є безпекою їх самих і то без огляду на те, чи ятвяги війною чи миром перейдуть крізь Волинську волость. Поява ятвязького полку під Києвом буде причиною погрому заляканої київської дружини та упадку княжого роду. Віра князя тут ні при чому! Якщо князь тямущий, то кожний радо поклониться його богам! Тим-то кажемо тобі, Мстиславе, всі заодно: прикажи йменням князя, а до трьох-чотирьох днів вісімсот кінних гриднів та до чотири тисячі піших ратників піде за тобою, куди захочеш, якщо запевниш їм безпеку волості.
— Не я буду ними проводити, Ростиславе, а ти!
— Я? Як-то? Тебе ж прислали сюди для проводу, гадаю. Ти один знатимеш, куди повести рать, і відповідатимеш за успіх перед князем.
— Ні, Ростиславе, небезпека є більша, ніж гадаєш, князя нема дома, а самої волинської раті не вистачить на те, щоб спасти державу. Червенські городи — надто лакомий кусок, я туди мушу йти сам, щоб підняти тамошнє боярство. Воно горде та неслухняне, але хоробре й вірне київському князеві. Одначе замість себе залишу вам Станка Збранича. Він змовлений з дочкою дідича Мощаниці, і там його знають... Його тесть теж за нами, хоч і мусить поки що лукавити з Свеном. А щоб не бракло послуху серед боярства, яке мусить слухати воєводи, хоча й не раз не слухає тисяцького, то я ось привіз вам дарунок.
Тут Мстислав устав з лави та видобув з мішка золотистий шолом, чаплину китичку і хутром рамований, багатошитий плащ, який носили воєводи Володимира. Соломирич зблід і не знав зразу, що сказати на таке вивищення. Уряд тисяцького давав право орудувати городом чи дружиною, але не давав ніякої влади над позамісцевим боярством. Слово воєводи було наказом для всіх, а як був це тямущий та людяний муж — то всі слухали його радо.
Соломирич походив із давнього бужанського роду, який хоч уже за Ігоря перейшов у дружину, але й не розсварився із земськими. Така несподівана почесть залила хвилею радості його серце.
— Невже ж ти, достойний, і не попасеш у нас? — питав, заломивши руки, Соломирич.
— Годі, брате! Немає в мене й одної зайвої днини. З’їсти успію й верхи, поп’ю з баклажки, пересплю під крівлею Дажбога, та й тільки.
XVIII. Придане Мирослави
— Добро з приходом, боярине! — привітав Станка у дворищі Мощанина тіун Албаз. Він був онуком ховарезмійського раба, якого колись дід Мощанина привіз із Ітіля над Волгою. Албаз мав низьке чоло, скісні очі, висунені вилиці, а вся його поява мала в собі щось підлесного та хижацького, наче у тмутороканського барса.
Станко кивнув головою, але не відповів. Мощанин остерігав його не раз перед тіуном. Обійстя мало небуденний вигляд, ні в чому не нагадувало обійстя боярина — хлібороба або купця. Замість стогів та оборогів, довгим рядом стояли тут стоси мішків з борошном та крупою, покриті від дощу волячими шкірами, бочки зі ситою та киселем, а великі продувні сушні, де сушено звичайно шкіри, льон, коноплі, всяке зілля або садовину, були повні вудженого м’ясива та сушеної риби. Виглядало воно на склад харчів біля княжої гридниці, тим більше, що у повітці біля самого двора, де звичайно переховувано найпотрібніші знадіб’я, вершилися в’язки ратищ, стріл та чималий стіс тугих, шкірами критих щитів. Кільканадцять варягів зі щитами на плечах та мечами при боці вешталися по обійсті і кілька із них обступило Збранича при вході. Слова Албаза заспокоїли їх.
— Де товар? — спитав.
— Біля столярні! Тут є всього кілька корів для молока та сиру. Боярин не велів показувати товару ні варягам, ні "тамтим",— тіун із хитрим усміхом вказав великим пальцем позад себе на північ, відкіля мали надійти ятвяги.
— А від них нема вістей?
— Є, боярине! Вони позавтра вдосвіта будуть тут.
Усміх щез з лиця тіуна, і хмара гніву промайнула по ньому.
"Союзник чи зрадник?" — питав себе молодець, але не находив відповіді. Гра була надто небезпечна, щоб її можна було грати наосліп. Щойно завтра ввечері мала надійти дружина та піша рать, а на ніч ладився наступ на склади в Мощаниці й засідка на Свена. Все те пропадало, якщо в серці тіуна наїлася зрада.
— Що ж бажав би ти почути від мене? — спитав тіуна з вимушеним усміхом.
— Саме те, що й ти, боярине, ждеш від мене. Боярин з Мощаниці затіяв негарне діло...
— Негарне? Чому?
— У нас були ще до виїзду Свена висланці ятвягів. Я скривався на горищі, коли вони радилися зі Свеном у гридниці, і чув усе. Ятвяги цим разом прийдуть з миром, а з поворотом камінь на камені не залишиться після них. Ні одного хвоста у стайні, ні одної білої голови не залишать погані у посіллях дулібів. У Володимирі сяде Арне Ернзіда з Данії на удільному столі. Бояри стануть служебниками варязьких гриднів Свена та нових приходнів із півночі, а всю челядь вивезуть у Грецію на торги.
— Ага! Отже, ти бажаєш, щоб я на власну руку пішов всеупереч волі боярина?
— Я нічого не хочу! Я піддаю все під твою боярську волю.
Станко Збранич удав, що надумується, тер чоло рукою, вкінці кивнув рукою на тіуна і пішов передом у хату.
Дворище Мощанина було заможне, багате, одначе всі більші достатки були в Києві. У Мощаниці жив тільки тіун, який уживав обширні приміщення на склад шкіри, меду та воску. У світлиці повно всякого грецького та східного крамного товару, яким торгував тіун на власну руку, і тут засіли обидва на непокритій лаві, при столі.
— Так! — сказав Станко, пересуваючи меч наперед себе.— В мене є спромога, а навіть охота змінити в дечому рішення боярина...
— Ох, вчини це, боярине, вся земля поклониться тобі за це, князь обдарує ласкою, а сам боярин дякувати тобі буде за це поки віку! А там,— тут знизив голос до шепоту,— у варягів є ще кілька скринь із гривнями, які прийшли з Витечева...
"Ах, тому-то ти так дуже побиваєшся за князем!" — погадав молодець і вмить успокоївся щодо вірності тіуна.
Ховарезмієць, без сумніву, готов був зрадити всіх і вся, раз у гру входив гріш. Тому кивнув головою, наче справді погоджувався з ним у поглядах, і спитав:
— Які ж у тебе помічники у наміченому ділі?
— А коли можна надіятися дружини князя? — спитав замість відповіді тіун.
— Мабуть, позавтра в полуднє! — збрехав Станко без надуми.— Здається, пізніше, ніж швидше.
— То саме добре! Поб’ємо варягів сьогодні вночі, а завтра з грішми втечемо у Звенигород, Теребовлю або й який інший Червенський город. При цьому вирядимо й майно боярина у Київ, дружині підішлемо вісточку та провідника, а цей поведе її туди, коли треба. Ні нога не повинна втекти з дворища.
Очі Албаза світилися від захланності, а в кутиках чаїлося лукавство. Так, це був певний чоловік, одначе...
— Все те гарно! Сам бог напоумив тебе, тіуне, на важке діло, але чи воно вдасться, їй-богу, не знаю. В мене є тільки двох отроків і дві руки.
Албаз засміявся стиха.
— Ха, ха! На торговому ділі стоїть лад Руської землі. Ось цим,— тут показав рукою на розкинену куплю,— я приєднав собі чимало однодумців. Вони в довгу у мене, а таких, які зовсім невиплатні, буде до тридцяти. Спитаєш, може, чому я даю товар голякам? Саме тому, щоб мати в разі потреби готові мечі й рогатини. Я дарую їм довги, якщо поможуть мені побити варягів. Сьогодні вночі вони можуть бути тут.
— Ага! Значить, у тебе все готове і рішене. Навіщо ж тобі мене до цього?
— Я раб із рабів, боярине! Війна — не моє діло, і за моїм проводом без волі боярина не піде ніхто. Провід може дати тільки боярин. Грішне життя, війна не купля. У бій не підуть за мною, тільки за тобою.
Станко кивнув головою.
— Гаразд! Поклич людей на завтра перед світанком.
— Чому так пізно? — занепокоївся Албаз.
— Перед світанком сон найтвердіший, а ти не гадай, щоб твої кривобокі голяки справилися з варягами, хоч би їх було і п’ять на одного.
— Вони дужі люди, боярине! Я здохлятини не спомагаю!
— Все одно! Ти не знаєш, що може княжий гридень або варяг у відкритому бою. Їх двоє розперіщило б твоїх тридцять ратників, як полову. Ні, Албазе, вели твоїм людям прийти аж над ранком. Де сплять варяги?
— Вони по двох сплять по всьому обійстю, а двоє сторожить постійно біля воріт і в повітці.
— Так ти добре розглянься, де вони розложилися на нічліг, а на зорі розбуди мене!
Запала ніч, темна, бурхлива, одна з ночей, які бувають під кінець літа, коли воно змагається з осінню.
