Покривало Ізіди - Бердник Олесь

Зупинившись посеред зали, учитель очікував. На незворушному обличчі не видно було ні замішання, ні хвилювання. З рядів амфітеатру вийшов старий сенатор аристократ Феон, зупинився біля Піфагора. Підвівши руку вгору, він привітав сенат, а потім звернувся до учителя:

— Рада тисячі хоче запитати тебе, о Піфагоре, про твою мету, засоби і сили. Досі наше життя текло спокійно і звично. Ти вніс неспокій, тривогу, заворушення. Якою силою ти скористався? Хто допоміг тобі завоювати серця й душі наших дітей? Боги чи демони? Яку мету ти поставив перед собою? Хто допомагає тобі руйнувати потік фатуму, повертаючи здоров’я паралізованим, приреченим богами до непорушності? Якщо так втручатися у волю олімпійців, то на що можна розраховувати у прийдешньому?

— Чому не запитували ви, о мудрі батьки славетного міста Кротона, — з гідністю відповів Піфагор, оглядаючи принишклу залу, — чому не цікавилися ви, якою силою ваші діти підкорені, коли вони прагнули щовечора до недостойних і диких оргій? Чи вам байдуже було — боги їх направляють а чи злобні демони? Ви звикли до хаосу, неуцтва й розпусти! Хаос не вимагає відповідальності, хаос руйнує право і найкращі заповіти предків, мораль і етика стають відносними, сумнівними. Я не осуджую вас — сила звички, її невблаганний потік несе й мудрих і досвідчених. А коли до вас приходить хтось, коли він вам вказує можливість вискочити з потоку зловісного фатуму, щоб обмити розум і серце ваших нащадків — та й вас самих! — тоді ви непокоїтесь, якою силою це робиться!

— То не відповідь! — зауважив Феон. — Ти заворожив наших дітей, і ми воліємо знати — як?

— Силою переконливості й любові! Запитайте їх самих. Вони відвертіше й безпосередніше протиставили мені свої переконання, навіть свої грубощі й цинізм! І я — переміг! Але з радістю хочу сказати, що то більше їхня перемога, ніж моя. Та перемога заново народить їх, і місто Кротон прославиться не гульбищами та бійками, а науками, мудрістю, піснями видатних митців. Ти побоюєшся, Феоне, чи не демони допомагали мені повернути здоров’я недужим і паралізованим? Які дитячі страхи! Де й коли сили мороку лікували, опромінювали, повертали радість? Це — привілеї сонячних сил, притаманних кожній творящій людині. Лише треба відкрити їх у душах, як у пустелі ми відкриваємо живлючі джерела води.

— Говориш ти гарно, — згодився Феон, поглядаючи на принишклу аудиторію, — але чим доведеш правду своїх слів?

— Судитимете по ділах, — сказав Піфагор. — Не важко відрізнити світло сонця від задимленого смолоскипа. Я йду відкрито, обличчя моє й справи мої відкриті. Допоможіть мені, громадяни Кротона, і ви не пожалкуєте!

— Чому ти з’явився саме сюди, до Кротона? — крикнули із задніх рядів. — Тебе ніхто не знає. Щоб завоювати любов і довір’я, ти можеш говорити прекрасні речі. А де доказ того, що ти не приведеш наших дітей до прірви? Хто пізніше допоможе їм вибиратися з неї? Сенат загомонів.

— Садівник прямує туди, де є саджанці, — спокійно відповів Піфагор. — В Кротоні я їх побачив. Вони заросли бур’янами, дикими кущами, але порода їхня прекрасна. Моє досвідчене око бачить — можна виростити у Кротоні чудовий сад. А на те, що шановний сенатор мовив наостанку, — далебі, смішно відповідати. Невже можна вигадати глибшу прірву, ніж та духовна безодня, в якій досі жила ваша молодь, ваша надія?

— Ти відвертий і мужній, — схвально озвався Феон. — Це ознака чесності й щирості. Громадяни, підтримаємо славну справу учителя Піфагора! Негоже лаяти людину, не побачивши плодів її праці. Він бажає навчати — хай навчає, він воліє принести нам розуміння гармонії та вищих наук — ми приймаємо такий дарунок. Голосую за громадянство учителю Піфагору!

За рік на березі моря виросла прекрасна споруда храму Муз. Так назвали школу, де учитель вирішив розпочати свою важку справу. До храму одразу ж прийшли сотні молодих кротонців. Мілон та донька господаря Теано були першими. Піфагор провів майбутніх учнів до саду, познайомив з гімнасієм — приміщенням, де мали відбуватися бесіди, помилувався разом з новими друзями краєвидами з терас та балконів, а потім зібрав усіх гостей у залі.

— Мої прекрасні друзі, — проникливо сказав Піфагор, — зроблено перший, такий важливий крок. Важлива не ця будівля, важливіше у сто крат довір’я, що об’єднало нас. І тепер — пора сіяти. Як хочеться мені, до болю хочеться, щоб зерна завжди падали на добрий грунт. Всі ви такі різні, такі буйні — як об’єднати вас? Хіба що одним, єдиним — спільним пізнанням таємниці світу. Вона глибока, вона безмірна — отже, шлях до неї безконечний, і кожному знайдеться достойне діло. Всіх кличу слухати мене, переймати мій досвід, знання, уміння. Не гнівайтесь, не заздріть, коли хтось з ваших друзів обігнав вас чи глибше пізнав закони світу — все те не означає його особливості. Кожна ступінь закономірна — негідна лише ступінь падіння вниз…

Світання над морем. Хвилюються темно-блакитні води. Кипариси фіолетовими свічками підпирають небо.

Піфагор встає з твердої постелі, застилає її, біжить до моря. Його зустрічають веселими, дружніми вигуками учні. Він запливає ліктів на двісті в море, пірнає у глибінь, виринає знову, з насолодою вдихаючи на повні груди запашне вологе повітря. Поряд з ним стрункі, засмаглі тіла учнів, вони з любов’ю поглядають на учителя. Який він простий, безпосередній, щирий! Ніби старший товариш. В’ється верткою рибиною юна Теано. Поглядає на Піфагора дивним засмученим зором. Що таке, чому в неї такий таємничий погляд? Згадалася юна, щаслива Нарісса… сліди на піску… сліди за обрій… потім чорна стареча постать падає у море і тоне в зеленій глибині. Боги, навіщо такі жорстокі спогади? І де, як від них подітися?

Піфагор повертається на берег, йде до своєї кімнати, одягає білу незмінну тогу. Виходить на широку терасу, з неї видно схід сонця. Майже нечутно за учителем вилаштовуються рядами учні-піфагорійці. Вони мовчать, і в тій безмовності чується наснажена єдністю сила.

Море грає рожевими сплесками. На обрії розквітає золота квітка світила. Небо урочисто палахкотить.

Дзвінкі голоси дівчат починають величальний гімн Фебу, батьку світла, життя й тепла. Потім мелодію підхоплюють хлоп’ячі голоси — баритони й баси, відлуння чарівного гімну пливе над морем, над Кротоном.

Коли хмари застилають небо,

Коли туга крає серце бідне,

Коли морок душу гнітить — хто осяє темний обрій?

Око Феба!

Коли холод заморозить землю,

Коли падає осіннє листя,

Коли гине мрія — хто зупинить руку смерті?

Око Феба!

Око неба, око вічності й життя,

Слався в пісні, в квітці, у коханні,

Дай нам стати променем твоїм, волею твоєю,

Око Феба!

Титанічне колесо прадавнього уранового сина котиться по блакитному полі, викрешує іскри з небесної тверді, щедро сипле їх на жадібну землю. Починається день.

Учитель веде учнів до гімнасіуму, там вони сідають широким півколом на мармурові сидіння, а Піфагор зупиняється перед ними.

— Сьогодні ми розглянемо з вами закони чисел. Дивовижна, тривожна таємниця космосу. Люди вважають число і все, що з ним пов’язане, нецікавим, сухим. Неприпустима помилка! Число є основа і рушій світу! Якби ми говорили з вами про богів — можна було б заявити так: боги творять числами; більше того — бог є число. Ви бажаєте прикладів? Я починаю…

— Згадайте — рахунок починається з одиниці, яким би нескінченним він не був. Але одиниця не може породити будь-що, коли вона не матиме своєї відчуженої протилежності — двійки. Щоб народилася дитина — потрібно двоє: він і вона, пов’язані любов’ю. Плід їхнього серця дає третього учасника дивовижної містерії чисел. Таємничий початок світу — тріада. Доки мати й батько самотні, доки в них нема сина чи доньки — ще світ не сотворено, в ньому відсутній рушій. Дитя — завершення чарівної тріади — рушій світу. Четверте число породжене трійцею, воно розширює можливості трикутника у проявлену сферу, створює надійну підвалину, основу життя. А коли до цієї підвалини знову додається трійця, ми бачимо таємничу цифру сім, яка визначає кількість струн на арфі Сонця-Феба. Згадайте кольори у райдузі-веселці, що нею ми недавно милувалися під час грози. Уявімо ще одну тріаду, і ми маємо завершення в десятці — повноті гармонії чисел…

Теано, розкривши рота, слухає учителя, але погляд її десь у невидимому. Про що вона думає? Зачарована магією чисел, чи, може, мріє про щось своє, заповітне?

Прикривши віями очі, завмер Мілон, склав богатирські руки на колінах. Чи розуміє він мудрість чисел, чи цікаво йому слухати? Може, його руки марять про меч, може, йому ввижаються грізні бої? А ота золотокоса дівчинка, може, прагне помчати в небо слідом за хмаринкою, на яку вона незмигно дивиться?

Піфагор оповідає учням про далекі таємничі планети, що обертаються довкола Сонця, і юні кротонці пожвавлюються: як же так? Діди й батьки твердили, що Сонце ходить, поспішає довкола Землі, що світозарний Феб щоранку запрягає своїх полум’яних коней для тяжкого небесного шляху. Учитель м’яко усміхається, терпляче пояснює їм відносність та міфічність минулих уявлень. Земля подібна до титанічного яблука, вона летить в небесному океані довкола вогнистого світила, повертаючи до нього то один бік, то інший. Так змінюються день і ніч.

Довкола Феба кружляють ще десять планет. Ми знаємо лише найближчі, видимі оком. Мудрі сини неба, які прилітали колись на Землю, залишили для нас знання про невидимі планетні сфери, що будуть відкриті людьми в прийдешньому. Ніби десять струн простягло золоте світило у зоряну просторінь і грає на них прегарну милозвучну мелодію. Всюди — музика. Від неба до землі. Від комашини — до людського серця. І вся вона підкорена закону чисел, закону вічної, могутньої Одиниці.

Урок закінчується. Учні сідають за широкий спільний стіл. Їдять запашні, соковиті яблука, дині, ніжний виноград. А потім Мілон веде хлопців до спортивної зали, де вони борються, показують один перед одним красу тіла, силу рук, майстерність вправ.

Суперництво відсутнє. Піфагор суворо заборонив його. Спорт для плекання краси, високого смаку, здоров’я, а не для ревнивої заздрості. Тому кожен успіх товариша викликає щирі, дружні оплески і схвальні крики.

Вдень прийшов до гімнасіуму гурт юнаків, їх очолював Кілон, син відомого кротонського багатія.