Різдвяна пісня - Чарльз Діккенс
- Але ж він був легесенький як пір’їнка! - продовжувала мати, низько схилившись над шиттям.- А тато його так любив, що для нього це було зовсім неважко. А ось тато й прийшов!
Вона поспішила назустріч, і маленький Боб у своєму незмінному шарфі - без нього він би змерз до кісток, бідолаха! - увійшов до кімнати. Чайник із чаєм уже чекав господаря на грубці, і всі навперебій кинулися наливати йому чай. Відтак двоє маленьких Кретчитів сіли татові на коліна, і кожне пригорнулося щічкою до його щоки, ніби казало: «Не засмучуйся, татусю! Не треба!»
Боб весело розмовляв з дітлахами й обмінювався ласкавими словами з усіма членами свого сімейства. Помітивши шиття, що лежало на столі, він похвалив місіс Кретчит і дочок за старанність і вправність. Вони закінчать усе значно раніше, ніж до неділі, завважив він.
- До неділі! А ти був там сьогодні, Роберте? - запитала дружина.
- Так, моя люба,- відповів Боб.- І шкодую, що ти не могла піти. Побачила б, як там зелено. Але ж ти будеш часто його відвідувати. І я обіцяв йому ходити туди щонеділі. Синку мій, синку! - раптом закричав Боб.- Маленький мій! Крихітко моя!
Сльози бризнули у нього з очей. Він не міг їх стримати. Надто вже він любив синочка, щоб стриматися.
Він піднявся нагору - у яскраво й весело освітлену кімнату, вбрану зеленими гілками гостролисту, як на Різдво. Біля ліжка дитини стояв стілець,- хтось, може, усього хвилину тому був тут, сидів біля цього ліжечка… Бідолашний Боб теж присів на стілець, посидів трохи, занурений у свої думки, і коли йому вдалося трохи притамувати в собі горе, поцілував маленьке личко. Він зійшов униз умиротворений, скорившись неминучому.
Знову всі зібралися біля вогню, і потекла розмова. Мати й дочки знову взялися за шиття. Боб почав розповідати їм про незвичайну доброту Скруджевого племінника, який і бачив його всього лише раз, проте сьогодні, зустрівшись із ним на вулиці й завваживши, що він трохи засмучений,- лише ледь-ледь зажурився, пояснив Боб,- почав співчутливо розпитувати, що його так засмутило.
- Приємнішого, ввічливішого пана я ще в житті не зустрічав,- сказав Боб.- Я одразу все йому розповів. І він сказав: «Від усього серця співчуваю вам, містере Кретчит. І вам, і вашій добрій дружині». До речі, як він міг про це дізнатися, не розумію.
- Про що, любий?
- Про те, що ти добра дружина,- відповів Боб.
- Хто ж цього не знає! - закричав Пітер.
- Справді, синку,- сказав Боб.- Сподіваюся, всі знають. «Від усього серця співчуваю вашій добрій дружині. Якщо я можу хоч чим-небудь бути вам корисний, прошу вас, приходьте до мене, ось моя адреса»,- сказав він і дав мені свою візитівку!
- І справа навіть не в тому, що він може чимось нам допомогти,- продовжував Боб,- а в тому, що він був такий добрий! Так ніби він знав нашого Крихітку Тіма і горює разом з нами.
- З усього видно, що це добра душа,- завважила місіс Кретчит.
- А якби ти його бачила, моя люба, і поговорила з ним, що б ти тоді сказала! - відповів Боб.- Я зовсім не здивуюся, якщо він влаштує Пітера в яке-небудь гарне місце.
- Ти чуєш, Пітере! - сказала місіс Кретчит.
- А тоді,- вигукнула одна з дівчаток,- Пітер знайде собі наречену й обзаведеться своїм будинком.
- Відчепися,- посміхнувся Пітер.
- Звичайно, згодом це може статися, моя люба,- сказав Боб.
- Та поспішати, мені здається, не варто. І коли б ми не розлучилися, я певен, що ніхто з нас не забуде нашого бідолашного Крихітку Тіма… чи не так? Не забуде цієї першої розлуки в нашій родині.
- Ніколи, тату! - вигукнули всі в один голос.
- І я знаю,- продовжував Боб,- знаю, мої любі, що ми завжди будемо пам’ятати, яким лагідним і терплячим був завжди наш дорогий Крихітка, і ніколи не будемо сваритися - адже це означало б забути його!
- Ніколи, ніколи, тату! - знову дружно відповіли всі.
- Я щасливий, коли чую це,- сказав Боб.- Я дуже щасливий.
Місіс Кретчит поцілувала чоловіка, а за нею обидві старші дочки, а відтак і обоє малят, а Пітер потиснув татову руку.
Крихітко Тіме! У твоїй дитячій душі жевріла свята Господня іскра!
- Духу,- сказав Скрудж.- Мені здається, що скоро ми розпрощаємося. Я знаю це, хоча мені й невідомо, звідки. Скажи, хто був той мрець, якого ми бачили?
Дух Майбутнього Різдва знову повів його далі і, як здалося Скруджеві, переніс у якийсь інший час (утім, останні видіння змінювалися без жодного видимого зв’язку і порядку - їх поєднувало лише те, що всі вони належали Майбутньому) і привів у район ділових контор, але й тут Скрудж не побачив себе. А Дух усе водив і водив його, наче з якоюсь неодмінною метою, доки Скрудж не заблагав трохи зачекати.
- Моя контора в цьому дворі, який ми так поспішно минаємо,- сказав Скрудж.- Я працюю тут уже багато років. Ось вона. Покажи ж мені, що чекає мене попереду!
Дух зупинився, але рука його показувала в іншому напрямку.
- Цей будинок тут! - вигукнув Скрудж.- Чому ж ти вказуєш в інший бік, Духу?
Але невблаганна рука навіть не ворухнулася.
Скрудж кинувся до вікна своєї контори і заглянув усередину. Так, це й далі була контора - тільки не його. Обстановка стала іншою, і в кріслі сидів не він. І Привид наполягав на своєму.
Скрудж знову приєднався до Привида і, дивуючись, пішов за ним,- бо куди ж йому подітися?
Нарешті вони підійшли до якоїсь чавунної огорожі.
Перш ніж увійти туди, Скрудж роззирнувся довкола. Цвинтар. Ось де, певно, спочиває той бідолаха, і тут Скрудж нарешті дізнається, хто це. Але ж і місце для останнього спочинку! Тісне - могила до могили,- з усих сторін стиснене довколишніми будівлями,
