Основи суспільності - Франко Іван

Адже ж і без завертання панщини праводавець має тисячі способів, щоби привернути шляхті ту натуральну опіку над мужиком, яка їй з природи і з традиції історичної належиться!

— Ну, против сього я нічого не маю, — промовив пан Калясантий, — і думаю, що іменно се й є основна, провідна думка нашого автономічного праводавства, оскілько тісні рами того праводавства позволяють тій думці уявитися на ділі. І того будь певний, що власне ми, демократи народові, кождий крок на тій дорозі вітаємо і будемо вітати з найбільшою радістю і до його виконання завсігди готові помагати.

— Ну, признаюся, що оскілько мене тішить твоя заява, остілько смутить те, що між демократами досі мало я стрічав людей, котрі б хотіли не то що поділяти, але хоча ближче зрозуміти сю думку.

— Для мене се зовсім ясне, — промовив д-р Альфонс. — І не тілько ясне, а іменно потішаюче. Бо яка різниця між нашим демократом і консерватистом? Майже завсігди така, що консерватист — чоловік практичний, близький народу, репрезентант певних, ясно означених інтересів, а демократ — доктринер, ідеолог, Prinzipienreiter*, у котрого замість знання діла є ідеї, нахапані з книжок, замість розваги — запал, замість інтересів загальних — широкі фрази. І то власне в них потішає мене, бо хто між ними є щирий і розумний, той, приставлений до практичної роботи, швидше чи пізніше мусить вилічитися з демократичної фразеології і перейти до нас. Іменно існування таких демократів і оті їх метаморфози — се в моїх очах найкращий доказ безпідставності у нас демократизму в європейськім значінні того слова.

— А конечності демократизму в тім значінні, як я його виложив, — тріумфально скрикнув п. Калясантий.

— Нехай тобі й так! — сміючись, згодився д-р Альфонс. Аристократ і демократ подали собі руки. Загальне браво роздалось на вид сеї згоди. Всі весело заговорили, заходили по салоні, бачачи такий щасливий кінець сього словесного турніру. Навіть скромний, а на дні душі скептичний д-р Васонг розігрівся і попросив о голос. Усі замовкли, більша часть зібраних обступила довкола бесідника.

— Я би й не забирав голос, — промовив він повагом, — бо до meritum* розбираної тут справи не маю що так нового додати. Але мене склонює до сього інша річ. Не тямлю вже, як се ми нині попали на сю політичну тему, та я дуже рад, що таку дразливу і важну тему обговорено тут так спокійно, обережно та зріло. І хто се говорив? Чи старці, посріблені сивизною, загартовані важкими досвідами життя? Ні, се молоді люди, репрезентанти світлої і благородної молодежі, що ще тілько лагодяться вступити на поле практичної діяльності. Без підхлібства, панове, без компліментів, але моє серце росте, коли слухаю ваших промов, вникаю в ваші думки. Не пережила свого віку, не скінчила Своєї ролі та верства, котра має таку молодіж! І щасливий народ, котрого провід та молодіж з часом мусить обняти! Вірте мені, панове, мені, що стикаюся з різними верствами суспільними і з природи моєї професії мушу входити в найтайніші скритки і пружини їх ділання, їх змагань і інтересів! Вірте мені, коли вам скажу, що з-між усіх верстов нашої суспільності все-таки найбільшу суму чесноти, інтелігенції, спосібності, благородного і не раз піднеслого способу думання я находжу в нашій шляхті. Не ідеалізую її, бачу її хиби, та хто ж на світі без хиб? Але я порівнюю суму її добрих прикмет з сумою хиб і бачу на боці перших величезну перевагу. Порівнюю суму її добрих прикмет з сумою таких же прикмет у інших верствах, і бачу ще більшу перевагу. Тут сказано було слово, котре я з цілої душі мушу повторити, піднести і скріпити, я, хлопський син: шляхта — то основа нашої суспільності, то її крепкий пень, пишна корона, запахущий цвіт і спілий плід. Без шляхти наша суспільність не існувала б, ми були б безсильною жертвою наїзду. Наші мужики і маломіщани — то тілько коріння, дуже потрібні і пожиточні часті ростини, але все ж таки такі, котрі тілько в глибині землі, в тиші і темноті можуть відповідно сповняти свою суспільну функцію. Що, крім шляхти, підноситься або силуєсь піднестися у нас понад стан мужицький, — се або та кора дерева, що криє собою його благородну серцевину і хоронить її перед ворожими впливами внішніх обставин, або попросту паразити. І нехай хто що хоче говорить про підкопання, руїну, упадок, дегенерацію шляхти, я, опираючись на живім досвіді, запевнюю вас: неправда се! Не може се бути! Хоч ворожі обставини, ворожі впливи новочасного лібералізму і капіталізму поробили декуди болючі щерби і виломи в тім нашім народнім клейноді, то душі його, суті його, його серцевини вони не рушили. Вона здорова і сильна і — надіймось! — швидко зможе залічити, вирівняти понесені шкоди. І головно: вона знає, повинна і мусить знати, всім єстеством чути, що вона є основою всеї суспільності, що в її руках, на її плечах спочиває вся будущина польського народу, і се мусить їй додати сили, витривалості і відваги до праці.

Ся промова талановитого адвоката викликала правдивий ентузіазм серед зібраних. Пані Олімпія перша горячо стиснула його руку, прочі почали цілуватися з ним, хоча, звісно, не без певної протекційності, котрої д-р Васонг удавав, що не замічає.

Та нараз ся шумна радісна сцена була перервана досить несподіваним, хоч, здавалось, досить натуральним способом. О. Нестор, про котрого, бачилось, усі цілковито забули, почав якось нервово і тривожно оглядатися довкола себе, мацати руками, видавати якісь глухі носові звуки, далі встав і, шепчучи щось без голосу, поспішно направився до дверей.

— Куди ви, панотче? — ласкаво запитала пані Олімпія, підійшовши до нього і беручи його попід руку.

— Та... так собі... Прошу не безпокоїтись... Я тілько на хвилю...

І, добуваючи всіх сил, немов гнаний якоюсь внутрішньою силою, він вийшов із салону.

Всім гостям зробилося якось дуже ніяково. їм було прикро за паню дому, а їй за гостей. Усі приняли сю виходку старого попа за знак простацтва, притупленого почуття делікатності і браку доброго виховання. Пані Олімпія оглянула гостей, очима благаючи дарувати старому немічному чоловікові сю неделікатність. По хвилевій мовчанці вона промовила, немов нав'язуючи до тої мовчазливої просьби:

— Бідний старий! Що вже діяти, треба від нього не одно знести. Але при тім золоте серце! Представте собі, панове: має невеличкий капіталець і думає зробити з нього фундацію для бідних. Я, звісно, піддержую в нім сю думку і надіюсь, що вона дійде до ладу. Не легка то річ. Знаєте, старий чоловік, а говорити з ним прямо о тім, щоби зробив тестамент, якось не випадає. Ну, та я не трачу надії.

— Отсе вам, панове, новий примір того, що я говорив, — мовив далі д-р Васонг. — Се вже тілько такий близький знайомий пані графині, як я, може вам сказати, кілько дійсної абнегації, материнської печаливості, і щирості, і справді обивательської далекоглядності живе під отсим дахом, уявляється в тім зворушуючім образі старого знемощілого пароха і обивательки, що, шануючи його приязнь до її покійного мужа, бере на себе труд — зовсім безкорисно заходити, доглядати і пильнувати його. І, прошу панів, сей образ, крім чисто людського значіння, має й іншу, політичну вагу. Адже сей старий, немічний, здитинілий руський піп — чи ж то не вірний образ того руського питання, котре такою важкою раною ятриться в нашім народнім тілі? Дитиняча розумом, капризна, без виховання, без манер Русь ота все-таки має добрі благородні задатки в душі; при добрій принуці, терпливості і систематичнім приводі вона може послужити для добра загалу. Та ось тут, панове, на примірі нашої шановної господині ви повинні вчитися, як треба підходити до розв'язки сього дразливого питання. Нехай собі русини капризуються, нехай кидаються, кричать про рівноправність, шумлять про свої мнимі кривди! Ми будьмо розумніші від них, думаймо за них, дбаймо за них, не випускаймо їх зі своєї опіки, не переставаймо робити їм добро, а певно...

Не докінчив. Двері від салону отворилися з лускотом, і в них показався о. Нестор — блідий як стіна, тремтячий, ледве живий зо страху. Він порушував ротом, махав руками, — видно, хотів кричати, хотів щось страшне виявити, та не міг видобути голосу з горла. Пані Олімпія, що весь час його неприсутності була неспокійна, то виходила до сіней, то заглядала в вікно, то щось шептала з Адасем, котрий власне задиханий прибіг відкись із саду, тепер прожогом кинулася до нього з піднятими руками, так немовби хотіла заткати йому рот в разі, якби хотів крикнути.

— Бійтеся бога, отче! — мовила вона з дійсною тривогою. — Вам що таке? Що сталося? Сідайте ось тут! Господи, ви зовсім як самі не свої! Нате напийтеся води!

О. Нестор нетерпливо замахав руками, та проте сів і напився води. Його тривога трохи немов охолола, і він не крикнув, а тільки промовив майже шептом до пані Олімпії, котра сіла при нім так, що заслонила його від гостей, котрі таким робом зовсім не могли чути їх розмови. По пані Олімпії видно було, що й вона не менше зворушена і стривожена від о. Нестора.

— Ах, пані, — стогнав о. Нестор. — Нещастя!. Я... десь... загубив...

— Що? Що ви загубили?

— Ключ! Ключ!

— Який ключ?

— Від мого помешкання.

— Ключ від вашого помешкання? Адже ж, ідучи сюда, ви замкнули помешкання і взяли ключ із собою?

— То-то й є! І мені так здавалося, і я сидів спокійний. Аж нараз перед хвилею мацаю до кишені: нема ключа. Щось мене мов пальцем ткнуло. Я пішов до свого помешкання....

— Але ж, отче! — перебила його пані Олімпія, що, вся смертельно бліда і холодна, слухала його шептаного оповідання. — Що ви видумуєте! А дивіть лишень, онде на софі ваш ключ лежить!

— Що? Мій ключ? — скрикнув о. Нестор. — Не може бути! Я ж перед виходом шукав його докладно!

Пані Олімпія замість відповіді витягла ключ із кутика софи, де він був запхався під подушку, певно, випавши о. Несторові з кишені під час сидження, і подала його переляканому о. Несторові. Той узяв його тремтячою рукою і довго дивився на нього, немов не вірячи власним очам.

— Не може бути! Не може бути! — шептав він. — Я ж добре шукав, а головно, я бачив...

Та пані Олімпія вже не дослухувалась, що він бачив.

У салоні йшла метушня. Адась пригадав гостям, що пора забиратися на фільварок, де їх ждуть з вечерею, і всі повставали і почали прощатися з господинею дому.

— А я, Адасику, дякую тобі за вечерю, — мовив д-р Васонг.