т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Га? То у вас як - «полагається» чи ні?

Степанюк гикнув, підтягнув під себе ноги й з усиллям сказав.

- Не любить він вашого брата, то правда... Не симпатичний здорово до вас...

Я в тому не сумнівався.

- Через що ж то так?

- Сина ви йому спортили... Як саме?.. А так... В революцію заманили... Хороший такий був парнюга і спортили. Вдарився в книжки, розговори всякі... Всьо по вашій часті, значить. Ну, й за... ох, смокче ж як, прости господи!. ху! - та й запраторили хлопця у холодні края.. Сам батько старався.. Служака вєрний, то правда... Ну, з того времені як попаде кого з вас, уже звиняйте, мармаладом не вгощає.

Степанюк помалу виняв з кешені папірчик, розгорнув його, висипав собі в рот якийсь порошок і запив водою.

А я думав про «спорченого» сина і старанного батька. Приємний буде мені компаньйон під цею шапкою!

- А коли черга Мінасова?

- Ввечері, в шесть часов.

________

Дійсно, о шостій почувся стук у двері. Прийшов Мінасов. У нас уже горіла лямпочка, хоч я ще бачив крізь дірку на рельсах блискучі смуги червоного сонця.

Мінасов, як ввійшов, зараз же пильно й уважно оглядів мене, немов хотів сказати: «а ну, який ти єсть, дай роздивитися». Мабуть, я йому вподобався, бо він задоволено потер руки і повернувся до Степанюка. Щось пошепотівши тому на вухо, він голосно сказав:

- Та не спізняйся... Ну, іди.

Степанюк вийшов. Мінасов знов потер руки, але ще з більшим смаком, повернувся до мене і мовчки, хитро підморгнув. Немов ми лишились сами для якоїсь таємної спільної справи, про яку раніше умовились.

Признаюсь, мені неприємно йокнуло в грудях од цього загадкового вступу.

Але я зробив досить удачну здивовану міну й сказав:

- Що таке? Чого ви моргаєте?

Мінасов задоволено засміявся, як людина, яку не так-то легко розгадати.

- Книжочки везли? Га? - з дружелюбним виглядом ступив він до мене...

Я хутко подивився на його руки,- ні ножа, ні револьвера немає. Але я все-таки міцніше уперся ногами в землю й задом об стіл і чекав.

- Ви чого так дивитесь на мене? - засміявся Мінасов.- Я чоловік смирний, я люблю революціонерів... Давно уже у нас їх не було, в цій хатинці. А хороша кімнатка? Га? Хе-хе-хе!. Один єврейчик тут сидів, так йому так ловко було тут, що співать почав. Спервоначала трошки сердився... От так, як ви зараз, а потім почав співать. Їй-богу! Веселий такий став. І не довго був - місяць чи півтора. А так спонравив цю комнатку, що й їхать не хотів. Та нада було... Од нас прямо в жовтенький домик поїхав... Хе-ха-хе! Знаєте, що то таке? У вас, австріяків теж, мабуть, єсть... Як то по-малоросійськи сказать, щоб ви пойняли... Хата така велика, жовта, а там сидять сумашедші, чи як то по-малоросійськи... От не знаю... Сам я з малоросів, а от цього слова не знаю.

- П’яні, мабуть… - сказав я.

«Калмик» гостро зиркнув на мене, але я дивився на нього з таким простодушним інтересом і нерозумінням, що він аж з легкою досадою крутнув головою.

- А, ні! Які там п’яні... Ну, як називаються ті, що з ума, з розуму сходять?.. Скажені. Га? Такі, що верзуть, що попало?

- А-а! Ті, що з розуму сходять! Закохані?

Мінасов знов глянув на мене.

- Ви, паниченьку, чи дуже дурні, чи дуже... розумні? Га?

Я волів бути дурним і здивовано подивився на нього.

- Та чому?

«Калмик» не знав, що сказати. Ага, серденько, укусив? Ти, мабуть, ще й не знав, що глупота найкращий панцир. Я непорозуміло дивився на «калмика», а він мовчки шукав чогось на моєму лиці.

- Та так і не розумієте, що я кажу? - раптом спитав він.

- Ні, не розумію.

Він дрібно засміявся й легенько похльоскав мене по плечі.

- Ну, то й не треба... Не треба, кажу... Хе-хе-хе!

І знов подивився на мене своїми маленькими, дуже блискучими очима.

Я програв. Ну, добре ж! Коли так, то ось же й тобі.

- А і ваш синок у цій хатинці сидів? - теж з приємною посмішкою несподівано спитав я.

Жандармові моментально злетів сміх з лиця. Очі стали страшні - прозорі, гострі, він аж вирівнявсь і зблід. Я почув, що в мені сильно забилось серце і, пам’ятаю, проти волі озирнувся круг себе. Крім карафки на столі, не було нічого підходящого.

- Ага, Степанюк уже сказав,- вмить майже спокійно муркнув жандарм і, знов посміхнувшись, додав: - у цій сидів, у цій самій! І синок мій тут сидів. Кланяйтесь, як стрінетесь. Тільки от та біда, що всі з цеї хатинки їдуть чогось у жовтий домик... Не знаю, чи приведе бог зустрітись вам... Не знаю...

Я мовчки посміхнувся. Але цей старий жандарм десь не мало бачив таких посмішок. О, чого він не бачив тут у цій «хатинці!» Чого тут не діялось!

- А у вас і часики є! - раптом сказав Мінасов, хитнувши мені на груди.

Я здивувався.

- А що ж тут такого? То мій годинник. Ви на годинник показуєте?

- На годинник, на годинник... Не полагається... А ну, покажіть. Загранишний?

Я не розумів, до чого він хилить, але виняв і показав: це був дарунок одного мого приятеля, чорний, тонкий, як карбованець, годинник.

- Ловкі часики!.. Треба в контору забрати... Пожалуйте сюда...

Я поклав годинник у кешеню і спокійно сказав:

- Мені офіцер дозволив мати його при собі. Я ще не такий дурний, щоб таким способом дав себе ограбувати.

Я це сказав навмисне, мені цікаво було подивитись, що він зробить і що може зробити. А коли ударить,- тим краще, я не поїду в «жовтий домик». І навіть скоса зміряв промежуток між моєю рукою й карафкою.

Але Мінасов тільки засміявся.

- Гарячий який!..- навіть задоволено сказав він.- Ну, носіть при собі, носіть... Як будете їхати в «жовтий домик», сами подаруєте... Часики ловкі... У мене єсть синок