Гуляйгора - Петльований Віталій

У кого корова, той ситий. Щодня свіжа копійка за молоко, сир, колотуху. Із першого ж дня, як поселилися в казенній, колишній монастирській, келії, почали про власний курінь мріяти. І щоб землі клапоть. Нехай на краю села. У батька ноги нема, а дві руки, слава богу, є, та й Павло помалу може у землі порпатися, допомагати. Не на цей, то хоч на той рік щось обіцяють, а то ні селяни вони, ні городяни.

Минуло трохи часу, і таки переселилися Чепелі з території, що була на державному забезпеченні, у село, пішли на свій хліб. По той бік брами залишилися інваліди і всі, хто біля них прилаштувався. Серед чесних, війною знедолених траплялися і збайдужілі до праці людці всякої масті: картярі, спекулянти, перекупники, вуличні фокусники, торгівці тютюном, ірисками, цигарками, ворожбити, безталанні богомази, продавці хрестиків, свічок і навіть ладану. З харківського, так званого Благовіщенського, базару перекочували сюди,— хто на тимчасові "гастролі", а хто й на постійно,— всілякого роду пристосуванці, яких латиш Дзеніс називав "люмпенами". До комерції поступово прилучилися і деякі інваліди. З тих, що без виразних ознак каліцтва, сільрада брала за місце, а з соцзабезівців не вимагала нічого: торгуй, чоловіче, пристосовуйся, заробляй на хліб, на сіль. Найспритніші, яким торгувати було нічим, налагоджували потроху власне виробництво: робили вершкове і фруктове морозиво, квас, лимонад, пістони для стрільби, навіть ласощі вищого класу: варений цукор. Торгівля ця то розквітала, то ледве животіла, а все ж існувала до того часу, коли в селі почалася колективізація. Якось відразу підупав у людей інтерес до ярмаркування, вони зажили іншими турботами.

А то став пригадувати перші свої кроки дитячі, коли ще проживали вони на Поділлі. Кінець містечкової вулиці. Дідова хата. Тут початок села. Над місцевістю нависла Замихівська круча. За нею вставало сонце, хоч не раз чув він, що небесне світило у багато разів більше, ніж вся наша Земля. Ось там — за шляхом, за Замихівською кручею — і відбувалася у ті дні революція. Гриміли гармати, після стрілянини повз їхню хату наступали або відступали солдати. Хлопчаки, як і малі ще зовсім, п'яти-шестирічні, добре розбиралися, де білі, де червоні. Однакові шинелі, однакові шапки, тільки у білих — кокарди, а в червоних — зірки. У білих — погони, а в червоних ніяких відзнак. Тільки тренчики, до яких, як треба, можна причепити й погони. Червоні, як вели полонених, то не роздягали їх, не роззували, тільки й того, що вели без поясів. Ну, а як верх брали білі, то на конях гарцювали, а полонених гнали босими, роздягнутими: все реквізоване для "Добрармії", або, як її називала Павлова мати, "грабармії". Скакали бруківкою, викрешуючи підковами іскри. Син— підліток аптекарки Дреслер, будинок якої за високим парканом, на горбку, щоразу висовувався між крислатими гілляками айви, махав то білим, то червоним прапорцем. Упізнавав здалеку, хто наближається. На все життя закарбувалося Павлові в пам'яті, як на його очах упав з дерева на брук разом з червоним полотнищем Дреслер, зрізаний кулеметною чергою. Того разу він помилився: стояв туман, і важко було розпізнати, що то за кіннотники показуються на шляху. Казав батько, що коли у Новій Ушиці остаточно закріпилися червоні, то над могилою сина аптекарки було встановлено стовпчик з червоною зіркою. А щодо самої аптекарки, то вирішено було, що її заклад не підлягає конфіскації, а просто переходить за її згодою у власність Радянської влади. Так несподівано, в силу історичних обставин, склалася доля аптекарки, яка проживала в ті буремні часи в маленькому українському містечку.

Розділ сімнадцятий

Гримить вечірній поїзд по сталевих рейках перегонів. Переплітаються між собою нові й нові спомини, переносять уяву Павла з надбужанських місць, де народився, до Гуляйгори, куди закинула їхню сім'ю доля. Покірно стелеться земля Росії, московська земля, незнані обшири якої розкрилися перед ним лише тепер, наповнюючи серце гордістю, високим чуттям своєї приналежності до великого народу. Країна Леніна. Після того, що він побачив під час велопробігу, почув при зустрічах з москвичами, з іноземними активістами Комуністичного Інтернаціоналу Молоді, по-новому дивиться Павло на прожите. Інакшою, ніж досі, уявлялася йому і його власна будучина. Он хоч би Курська магнітна аномалія. Це щось, можливо, набагато більше за будівництво Комсомольська-на-Амурі або за обводнення і підкорення Голодного степу, будівництва Дніпрельстану чи навіть від розгадки багатьох таємниць нафтогазоносних районів Узбекистану. А штаб польової партії геологів у районі Курська, оті сарайчики? Люди працювали там самовіддано протягом багатьох років! А що знали про КМА? Нічого. А це ж майже поруч із Харковом! Так часто буває, що молодих і дужих кличе вітер далеких мандрів, тоді як зовсім поруч, за порогом, лежать неоціненні природні скарби, які можна використати на службу суспільству вже сьогодні. Робота на "Червоній нитці" здавалася Павлові тепер зовсім нецікавою, другорядною порівняно з тим, як міг би він прислужитися справі у краю великого заліза. А воно лежить мертво в земних глибинах. Ну, а гігантський комбінат "Трьохгорна мануфактура"? Харківська "Червона нитка", пересвідчився, карликове підприємство, а ще недавно він вважав свою фабрику взірцем сучасного виробництва. Нині вона втратила для нього привабливість: не та масштабність, не той рівень технічного озброєння. Вони рапортували про виконання плану, але тільки тепер він зрозумів, які скромні можливості у харків'ян на фоні здобутків московського колективу. Ще недавно заздрив тим гуляйгірцям, що влаштувалися на фабриці, а сьогодні переконаний: фабрика на Журавлівці — день учорашній. Колишній майстер з "Червоної нитки", що став нині заступником наркома, розповів харків'янам про основні нинішні показники московського підприємства. Чепель, наймолодший за стажем у цій групі, багато з чого дивувався, але ж і його напарники одверто заздрили москвичам. Рапорт, привезений ними в столицю, вже не здавався їм вартим уваги...

А хлопці сплять. Ніщо їм не заважає: ні зміна ритму руху, ні пересмикування з металевим брязкотом на перегонах. Часом купе заливає світло стрічних ліхтарів, і тоді здається, що поїзд не по прямій іде, а вигинається. Пучки проміння доторкуються до стіни купе, висвітлюють обличчя пасажирів. Іван Кубрак махнув у сні рукою, наче одігнав муху. Потягнув на себе ковдру Юхим Рогов. І знову — темрява.

Павло Чепель остаточно вирішив — пересяде на Південному вокзалі на основ'янський приміський поїзд, хлопці його не осудять, що поспіша до батьків.

Так і зробив.

Підходив до подвір'я через городи. Іще здаля побачив біля груші зігнуту постать матері: перебирає картоплю. Почувши шарудіння сухого бадилля, випросталася:

— Павлусь...

Щось було в її голосі таке, ніби не бачилися хтозна-скільки. Тепла посмішка, що було з'явилася на материному обличчі, зів'яла, зціпилися тонкі губи.

— Щось трапилося, мамо?

Пасмо волосся вибилося з-під синього шерстяного шарфика, яким мама пов'язала голову. Здалася вона йому зовсім старенькою.

— Біда у нас, Павлику.

— Щось знову з батьком?

— Пішла температура. Микола Михайлович Прядкін приходив. Від ноги вона.

— Лежить батько?

— Лежить і стогне. Хотіли ми з Надійкою в лікарню одвезти — не згодився. Тебе чекає.

— Ну, то ходімо швидше до тата!

На маленькому стільчику примостився батько — стукає молотком: Надійці туфлі латає.

— Кидай роботу, старий. Павло приїхав.

Чепель рвучко повернувся до них разом із стільцем. Обличчя задумане, але спокійне.

— Приворожила тебе Москва, сину, не інакше. Збирався ж ніби на кілька днів.

— До Москви, тату, далеко. Усього дві ночі там і переночували, а то все в дорозі. Передає вам уклін родина Улановських.

Павло добув із речового мішка пакунок, переданий московським другом. Розв'язав шпагат. Запечатаний конверт лежав зверху. Батько взяв його нетерпляче тремтячими руками. Павло ж видобув тим часом із пакета білу як сніг теплу хустку, віддав матері. Розгорнули подарунок, а в ньому виявилася ще одна хустина пухова, трохи менша. А на самому дні — гімнастерка і шаровари. Блискотять маленькі мідні гудзики. Батькові — командирська форма. Павло взяв її, прикинув, не буде завелика для батька. Він схуд останнім часом, комір на сорочці ніби не для нього.

— Оце вам, тату, Улановський обнову передав.

— Ти хоч подякував від мого імені?

— Чесно признаюся, не довелося. Він у готель сам пакуночок привіз.

Батько взяв гімнастерку, приміряв на розмах рук і аж тепер побачив білу хустку на плечах дружини. Посміхнувся. Був задоволений такою увагою полковника. Мати теж ніби почувалася тепер інакше, вище підняла голову: хвалилася подарунком перед батьком і сином, а може, просто скористалася цією нагодою, щоб розігнати смуток. Налякала ж усіх клята температура. Ніби трохи заспокоєний, Іван Михайлович читав листа з Москви.

Так уже само собою сталося, що відразу дві гімнастерки з'явилися в їхній хаті з поверненням Павла. І мати це по-своєму витлумачила, розпитувала в сина, чому він обмундирувався. І за свої чи за казенні гроші. їй було не байдуже — продали обмундировку чи видали на казенний кошт.

Другу хусточку мати одразу поклала на доччине ліжко.

Павло старанно вмивався з дороги, чепурився біля дзеркала, морочився з бритвою, яка в дорозі затупилася. А коли зайшов у хату, то побачив, що батько й досі сидить над листом замислений. Можливо, вдруге чи втретє перечитує.

— Пише мені, сину, Улановський, що сподобався ти їм. Але не хвалить полковник ні нас з матір'ю, ні тебе, що на семирічці заспокоївся. У восьмий клас обов'язково треба йти, а ще краще в технікум. Там і спеціальність дадуть, і середню освіту. Одне слово, весь лист про тебе, Павле. Є й про Надю. Пише буцімто мені, але я так зрозумів, що прочитати і ви маєте право. Так що візьми ось листа і помізкуй читаючи. Добра тобі хоче Улановський. І такий він одвертий перед нами, сину, що навіть дивуюсь. Інший би при його становищі загордився б. У полковники з батраків вийшов. За царського режиму буржуйським синкам не кожному подібне снилося. Ще там у штабс-капітани під старість вийти, у бою заслужити чи по протекції.