т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.
Швидше в камеру!
- Направо! - підказав мені ззаду той же жандарм, а другий швиденько випередив мене і озирнувся.
Але я зупинився ще раз. Мені хотілось подивитись на небо. В йому нічого не могло бути «любопитного», я це знав, але все-таки хотілось глянути, яке то воно синє, та чисте, та глибоке.
І не довелось: озирнувшись, я вступив очима як-раз у лице заднього жандарма. Воно дивилось на мене з таким виразом, що я проти волі мусів зупинитися на ньому.
Ось давно вже поділила нас слояста стіна часу, багато в мозковій фотографії перебувало всяких облич, а те лице на порозі дверей так і стоїть мені перед очима, немов живе. Виразно бачу трохи підняту верхню губу і рідкі, великі зуби. Борода посмикана, чорна, з сивиною на кінцях. Ніс придавлений, широкий. Але головне - очі. Маленькі, калмицькі, заглиблені, вони на мене дивились з таким чуттям, з яким може дивитись, наприклад, селянин, піймавши злодія в коморі й ведучи його на розправу.
- Просим покорніше! - повів він, пам’ятаю, рукою на сходи, що вели кудись угору.
Іронія не з веселих!
- Степанюк, іди вперед!
Степанюк мовчки хитнув мені білявим, змученим лицем і пішов по сходах.
А за мною важко затупали ноги «калмика». Симпатична фігура!
Та й місце, куди вони мене вели, цілком пасувало до мого начальства. Брудні понурі сходи, сірі казенні стіни. Що дивного буде, як ми раптом опинимось перед якоюсь ямою, куди вони мене й запросять плигнути вниз головою, або я як собі вже сам схочу.
Та й то ще добре. А як «калмик» почне по шматочку мене туди спроваджувати,- одріже руку й кине; потім другу - і знов кине, так до кінця. А як одрізатиме голову,- з жалю зідхне, що так хутко кінчився я.
У всякому разі, судячи по очах, настрій «калмика» був відповідний до того.
- Ключ єсть? Одмикай!
________
Яма не яма, а... щось, може, й оригінальніше за яму.
Перш усього на мене війнув дух «параші», цвіли, салдатського хліба; теплий густий дух, як вода в стоячому ставку у спеку.
А коли я, підіпхнутий «калмиком», ввійшов у середину, то аж тоді вже почув, що ось де справжній кінець. Тут уже не могло бути ніякого сумніву!
В цій... ямі не було кутків. Вона була вся кругла, як баня на церкві, як шапка, якою накрили молоденького горобчика. Вікон також не було, тільки внизу під столом була дірка, схожа на скибку коло мутного світла. Та дірка виходила - як я потім довідався - на перон і якраз під покрівлю його. Справа - ліжко, над діркою - стіл, проти ліжка - канапа, коло дверей - «параша». Усе.
- Так… - сказав я і сів на ліжко.
Що ж далі?
Жандарми для чогось зазирнули під стіл, канапу, ліжко, пошепотіли між собою і «калмик» вийшов. Степанюк лишився. Позіхнувши він скинув кашкета, обережно поклав його на канапу, а сам сів поруч з ним.
Я сидів і наче ще чогось чекав. Не може-ж бути, щоб оцим усе й скінчилось. Для чогось же хвилювались вони, дивились на мене очима, повними ненависти?
- Мене довго тут держатимуть? - спитав я Степанюка.
- До надлежащого розпораженія,- зідхнув і гикнув Степанюк. (Він усе зідхав, гикав і понуро задумувався).
- А коли ж то розпоряженіє буде?
- Со временєм...
Арештований яко галичанин, я повинен був не зрозуміти, що він сказав.
- Що то значить: «со временєм»? Я по-російському не розумію.
- Када нада, говорю, тада й розпорядяця... От то і значить...
Він знов гикнув.
- Ви, часом, не з дохтуров? - спитав він несподівано.
- А що таке?
- Та от страдаю желудком... Гикавка і зморює так, що просто пропадай... Ссе день і ніч у желудку....
Ах, бідний хлопе! Мене теж ссало, тільки не в желудку, а в грудях. І теж, мабуть, буде й день, і ніч ссать.
- Ні, я не з дохторів… - сказав я і встав. Кругла шапка гнітила мене, мені було тоскно, душно.
- А иншої камери немає тут?
Жандарм мовчки покрутив головою,- він був занятий своїм ссанням в желудку.
Так. Що ж робити?
На столі стояла величезна карафка з водою і склянка. Я налив води, випив. А далі?
- Слухайте, може б ви мені принесли книжок і лямпу?
- Не полагаєтьця книжок… - глухо одловів жандарм.
І знов, яко галичанин, я не зрозумів його.
- Що то єсть «не полагається».
- Ото, що сядьте та сидіть.
Він змінив позу, витягнув ноги і схилив голову набік. В ямі була напівтьма, але я бачив все-таки, що чоловікові погано.
Я замовк і знову сів на койку. Чути було, як чохкав і клацав колесами паровоз на станції, під вікнами хтось кричав і здалека йому одповідали. На путі, мабуть, і досі ходить та сама курка, а хазяйка десь шука її. А шукаючи стрілася з сусідкою й заговорилась, мрійно склавши руки під грідьми. На паровозі стоїть замацапурений машиніст і задумливо дивиться на курку.
Ясно, тепло, об вишаровані рельси розбивається пучками пекуче, сліпляче сонце.
І це все поруч, за два кроки від нас, від цеї хмурої півтьми, від цього смороду, мене і гикаючого жандарма!
Я знов устав і почав ходити. Але ходити було ніде: три кроки вперед, три назад. І неодмінно зачепиш за ноги жандарма.
Але я все-таки ходив, вперто і тупо.
- Сядьте, господин… - тихо сказав, нарешті, жандарм.
- Та що буду робити?
- Будете ходить собі, як Мінасов прийде..
- Це цей, що... був з нами?
- Атож. Старший наш. Його зміна буде... От і будете ходить собі... А мені то в желудку оддається... Прошу вас...
Я сів. Так мого «калмика», значить, звуть Мінасовим і він старший.
- А він мене не задушить, цей ваш старший? Щось він дуже сердитий.
Жандарм нічого не одповів, але мені здалося,
