Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Хоча й зараз на долю не скаржиться. Чого іще їй: сини хороші, у школі її вважають не гіршою од інших. Навіть співдоповідь доручили прочитати на районній конференції вчителів. Про позашкільне виховання дітей.

Тетяна довго пам'ятатиме ту співдоповідь. Умовляла Колядка, щоб доручив комусь іншому,— так було страшно. Колядко відповів, що не може: уже повідомив її прізвище у район.

— Та ви не хвилюйтесь — все буде гаразд!

Легко було йому говорити! Сиділа день і ніч над доповіддю, під кінець аж очі стали боліти. Замучилась вкрай, поки списала учнівський зошит,— не більше, ніж на двадцять хвилин,— попередив Колядко. Просила Колядка, щоб той хоч домовився, аби її не поставили першою. Сиділа потім у залі, стискаючи зошит у спітнілій долоні, шепотіла перші дві фрази своєї співдоповіді, наче молитву: боялася, що в останню хвилину забуде.

Опам'яталася вже тоді, як сіла на місце. Сиділа й очі не сміла звести: здавалось Тетяні, що всі сміються з неї.

Не сміялися. Навіть похвалили. І в районній газеті було згадано: "З цікавою співдоповіддю про позакласне виховання дітей виступила учителька Тарасівської НСШ Світлична Т. О.". Тетяна тих газет аж десяток купила. Так усі десять у комоді й лежать....

Як тоді радів за неї Андрійко!..

І знову думки про сина. Про те, що на днях пошле йому посилку. Заколе чергового Мартина та й поїде в Хоролівку...

Якось після уроків Колядко оголосив учителям, що в неділю відбудеться культпохід. Всі учні, починаючи з четвертого класу, й учителі разом із ними, вирушать за тринадцять кілометрів у велике село Прилуки, де минулого року збудували міжколгоспний Будинок культури, на перегляд кінофільму "Ми із Кронштадта". Тетяна хотіла одпроситися в Колядка, але тут, як навмисне, загадали з сільради, щоб у неділю всі агітатори провели нолітбесіди про міжнародне становище. Приїдуть з району перевіряти, як поставлено масово-політичну роботу, Нешерет як узнав, одразу ж ударив на сполох. Бо кому-кому, а йому нагорить у першу чергу. Він же не тільки голова сільради, а й секретар партійного осередку: обирають його ось уже четвертий рік підряд за рекомендацією Твердохліба. До цього секретарював Колядко, але чимось не вгодив Твердохлібові, той на звітно-виборних зборах Колядкові й дав: не забезпечує дійове керівництво сільським господарством. А чому не забезпечує? Бо од сільського виробництва одірваний — закопався у школі. І назвав Нешерета...

Так і секретарює Нешерет — четвертий рік підряд.

Нешерет спершу розпорядився навіть культпохід одкласти: які можуть бути походи в кіно, коли комісія от-от на голову звалиться! Але Колядко переконав, що культпохід — це теж політмасовий захід.

— Добре, ведіть. Тільки щоб мені, натурально, учителі по своїх десятихатках були!

Отож Тетяні замість Хоролівки світила політбесіда. Та ще треба воювати з Івасем, який здійняв рев на всю хату: збирався ж із мамою в культпохід, а тут на тобі — лишайся удома! Як Тетяна його не переконувала, що йдуть лише старші класи, не помагало ніщо:

— А Ольга ж іде!

Олька — дочка Колядків, одноліток Івася.

— Іде, бо й батьки її йдуть! — вже сердито Тетяна.— І замовчи мені, бо я не знаю, що з тобою й зроблю!

Замовкнув. Забився в куток, схлипує так, наче хто йому печінку виймає.

— Ти довго там хлипатимеш?

— Довго.

Не витримала — розсміялась Тетяна:

— Ладно, не плач: попрошу Олексія Григоровича, може, він тебе й візьме.

Сина мов вітром видуло із закутка. Не одходить тепер од матері, допитується, коли вона піде до Колядка.

— Піду — не забуду... А тепер біжи надвір, бо мені ось бесіду готувати треба...

Підібрала газети на задану тему, читає, виписує. Ось стаття "Правды" від 23 серпня цього, 1940 року, присвячена роковинам радянсько-німецького пакту: "... пакт був підписаний в момент, коли над Європою нависли грозові хмари імперіалістичної війни, що задовго і спроквола підготовлялась в дипломатичних канцеляріях Лондона і Парижа. Звістка про радянсько-німецький пакт прозвучала як останнє застереження організаторам і натхненникам імперіалістичної війни..."

"Агресивна роль англо-французької плутократії",— нотує Тетяна. І як ще одне ствердження попередньої думки, виписує фразу із доповіді товариша Молотова на Четвертій сесії Верховної Ради першого скликання: "Відомо, однак, що виражене ще в кінці минулого року прагнення Німеччини до миру було відхилене урядами Англії і Франції".

Остаточно ж викриває паліїв нової війни передова "Правды" від п'ятого липня цього року: "Документи, що викривають англо-французьких організаторів війни: про п'яту і шосту "Білі книги" німецького міністерства закордонних справ": "Публіковані документи п'ятої і шостої "Білих книг" ще раз з усією очевидністю підтверджують і показують всьому світові справжніх організаторів війни. І тільки мудра сталінська політика радянського уряду своєчасно розгадала підлі задуми паліїв і відвернула напади, що готувались англо-французами на нашу батьківщину".

"Роль товариша Сталіна в міжнародній політиці Рад. Союзу",— продовжує нотувати Тетяна. Пригадує статтю Кагановича, опубліковану ще в січні, додає: "Великого машиніста локомотива історії".

А ось іще одна стаття — вона теж придасться Тетяні. Це вже "Известия", від 11 квітня: "Після вторгнення Англії й Франції в нейтральні води скандинавських країн і після контрзаходів з боку Німеччини Данія і Норвегія стали перед необхідністю примкнути так або інакше до Німеччини.

Насамперед слід прийти до того висновку, що дії Німеччини в даному разі були вимушеними.

Говорять, що Німеччина порушила своїми діями в Скандинавії принципи міжнародного права, що вона перетворила в клаптик паперу договір про ненапад з Данією і таке інше. Але читати тепер дешеві лементації щодо правомірності або неправомірності німецьких дій у Скандинавії, після того як Англія І Франція порушили суверенітет Скандинавських країн на шкоду інтересам Німеччини, викликавши тим самим контрзаходи Німеччини,— значить ставити себе в смішне становище. Війна має свою логіку, яка сильніша всякої іншої логіки".

І Озброївшись отакими цитатами, пішла у неділю Тетяна на свою десятихатку проводити бесіду.

Збиралися в Погрібного Ярмоли — чоловіка непомітного і такого мовчазного, що Тетяна, й не знала, який у нього голос. Звернешся до нього — або мовчки кивне, або всміхнеться зніяковіло. Весь вечір просидить — ані пари із вуст.

1 жінка його, Явдоха, теж не дуже щедра на мову.

— Як вони й женились? — дивувався якось Іван Приходько.— Не інакше — на мигах.

Тетяна завжди приходила перша. Віталася з хазяїнами, одразу ж сідала до столу. Стіл чекав на неї вже прибраний, засланий чистою скатертиною. Скатертина вишита так, що й очей не одведеш. І квіти яскраві, і птахи, а внизу ще й пущений "бережок" із зеленої заполочі. Все це — Явдошині руки. День 'і ніч з голкою не розстається, з нею, здається, і спить.

Поки Тетяна гортає свій зошит, до хати поступово сходяться люди. Перший, як завжди, прийшов Іван Приходько, цей свого не взіває.

— Добридень у хату! — і до Тетяни здивовано: — То ще нікого й немає?.. От же ледачий народ!

Не встиг Приходько примоститись, як і Курочка на порозі:

— Ти чого мене не гукнув?

— Та я ж думав, що ти вже тут... Так поспішав, що й тютюн удома забув... То сідай біля мене та давай спряжемося: твій тютюн — моя закрутка.

Курочка неохоче дістає кисет, тим більш неохоче, що Іван он уже наготував і клапоть паперу під цигарку: півгазети одпанахав!

— Сип, сип, тобі на тім світі одсиплеться! Сходилися люди — з усього кутка. Жінки до столу, по-

ближче до вчительки, чоловіки ж біля дверей мостилися. Одразу ж діставали кисети, мов тільки для того й прийшли, щоб накуритися, і невдовзі в хаті стало аж сизо од диму.

— Ви хоть би учительшу пожаліли! — докоряли їм жінки.— Смалять, смалять — у пеклі не насмалитесь!..

— А вчительша шо — не людина?.. Правда ж, Олексіївно?

Тетяна казала, що правда. "Куріть, куріть, я нічого",— хоч у голові вже починало й шуміти. Попросила лишень відчинити вікно, а то й справді задихнутися можна.

Слухали Тетяну мовчки, уважно, виховані в пошані до будь-якої людської праці. Лише коли Тетяна скінчила, тоді й загомоніли.

Перший почав Приходько. Не Іван, а Микола, Васильович. Сидів під стіною на лавці, і його поголене заради неділі лице світилося закам'янілими зморшками.

— Ото стриг чорт свиню: крику багато, а шерсті мало...

— Це ви до чого? — аж стріпнувся Курочка.

— А ні до чого... — повів на нього насмішливим оком Васильович.— Просто згадав, як мій тато любили казати.

Та одчепитись од цікавого Курочки не так просто. Коли отаке сказала людина, то мала ж вона щось на увазі!

— От я коли щось, для прикладу, скажу...

— Та то ж, Мефодію, ви... До вас і Москва прислухається! Посміялися незлостиво із Курочки. А Йван іще й по плечу

його поплескав: "Ото тобі наперед наука: не заводься із Приходьками! Братові моєму хоч і далеко до мене, а все ж одного тата діти!"

Микола, мов би й не чуючи брата, дістав кисет, став непоквапом лаштувати цигарку. І так у нього акуратно та ловко виходило, що всі мимоволі на його пальці тільки й дивилися. Стромив цигарку до рота, нахиливсь до сусіда:

— А ке огоньку!

— А я скажу так, — устряв, мовби проснувся, до розмови Глекуха Дмитро: ходив завжди, як кабан, у щетині — по самісінькі очі. 1 щетина ота завжди на ньому була однакова, що учора, що позавчора, мовби виросла за один раз та й не росла уже більше.— Я так скажу: война буде чи ні, а воювати доведеться!

— Оце як у око вліпив! — розсміявся Іван Приходько. — Звідки ти знаєш?

— Ото вже раз хмари збираються, то жди граду на голову.

— Та може ж, ще й не буде,— Данилівни жалісний голос: — о Господи, тільки жить почали, а тутечки знов про війну! — Бува. які хмари повзуть, а, гляди, стороною й обійдуть.

— Ці не обійдуть... Це — обложні...

Тетяна вважала за потрібне втрутитися: знову послалась на пакт. На сталінську мудру політику, що забезпечила мирне життя нашій державі...

— Воно-то— так...— наче погодився з нею Глекуха.— Згори, канешно, видніше... Тіки згадаєте моє слово: война буде чи пі, а воювать доведеться!..

— І з ким же воюватимем? ,

— Звісно, із ким... Чия хата найближча...

— Та годі вам про ту війну! — аж розсердилась Данилівна.— Каркаєте, каркаєте, та й накаркаєте...