Люборацькі - Свидницький Анатолій

— Засоромилась Текля і пішла, а ті регочуться. Як чують, о. Яким іде. Вони й шурнули далі, аже не потовпляться в двері.

— Куди ви? куди? — заговорив панотець, — прибирайтеся-но та виходьте!

— Що там таке? — заговорила стара, йдучи насупроти.

— То архирей богослова прислав, — каже о. Яким.

— Господи, слава тобі! — заговорила вона, хрестючись, і додала: — покійні татуньо було все кажуть нам: якби ви, діточки, в монастир пішли, то лучче б було: зійде син божий судити, то з чим перед його станете? От і я вам, діточки мої, раяла б у монахині. Що вам з того віддання? отак бідувати, як я? Та ще якби лиш це! А то смерть зближається, а я ніколи за тими клопотами не вспіла і богу щиро помолиться. Господи-господи! — закінчила, — не дурно покійні татуньо було розказують, що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з кременя від доброго кресала. Абож, дітлахи не допечуть? Проклинаєш, то й пробиваєш дорогу в пекло, та ще й на саме дно. Господи-господи, прости мене! — заговорила далі, звівши очі догори.

Довго панянки не хотіли виходити, а найбільше Мася; та о. Яким як почав, як почав, що так не годиться, бо прогнівите владику, то вони й почали збиратись.

— Я вийду до його, — каже Мася, — але чорта з'їсть, що за його вийду!

— А я, думаєш, вийду за його? — каже Орися.

— Он хто вийде — показала Мася на Теклю, — бо й мовчить, — каже.

— Та хай він сказиться! — озвалась Текля. —Що вам таке сьогодні! — І знов вийшла собі.

О. Якима вже не було тут, як панянки отак гуторили: він пішов до Тимохи. Паніматки також не було: вона понесла закуску, та там і зосталась. Тільки поприходили дівчата з пекарні — Ганна й Мотря.

— То до жениха так прибираєтесь? — кажуть. — Бог зна що! От би й не виходили! — І почали приставлять, як він хрестився, як сідав, роззувався, прибирався — та аж покачуються від сміху. Ввійшов о. Яким.

— Та годі вам, — каже, — виходьте вже котра; ато він почина вже сопіти.

— А як зветься? — пита Мася.

— Тимоха, Єгоров син.

Аж душаться всі та пригадують.

— Чому не Єгорка? — одна каже.

— Та Єгорка єсть — Єгоров же син! Он чому не Афонька? — І почала рохкати… Тимоха тимчасом затирав печену курку, що на стіл подали.

От вийшла Мася, що зоря зійшла. Само собою вона не думала вийти за жодного богослова, та за Тимоху й не кажи, а вийшла тільки, щоб вчинить волю о. Якима та не прогнівить владики.

Тимоха сидів в кінці столу. Як вийшла Мася, вклонилась, чи присіла — все одно, він схопивсь, аж стіл загрукотав, і прибіг до неї; так дивиться в лице, так заглядає; провів очима аж до ніг і пішов навкруги обдивляться. Спочатку Мася оторопіла, хоч і витресувана була, а тепер відійшла, крутнулась і пішла з хати, зажурившись.

— Brutal, — каже сама до себе і мало волосся не рве, що вийшла до його, та не кляне владики, ні! аж гілля гнеться!

— Ничего себе, — каже Тимоха, — только такая тощая, да, как видно, гордая. А покажи-ка, бачка, другую. О. Яким вже розсердився. Та ба! Чолом муру не проб'єш! воля владики, як смерть — ні відпросишся, ні відмолишся!.. І пішов він по Орисю, а Тимоха став серед хати проти валькирових дверей, заклав руки за спину і жде.

Вийшла Орися. Тимоха й цю обдививсь зо всіх боків, як кобилу на торзі.

— Эта лучше! — каже. — А покажи-ка третью.

Шурнула й Орися, тільки вітер повіяв.

— Та третя ще недоросла, — озвавсь о. Яким.

— Ну, так эту другую отдашь за меня?

— Та не мені ж з тобою жить, — заговорив о. Яким, — треба самої поспитати.

— Ну! так пойди и спроси.

Пішов о. Яким у валькир, а Тимоха став ходить по хаті та й думає собі: — ещё бы на неё, какую-нибудь девчонку, обращать внимание!

Все переговорив о. Яким, а того таки не добився, щоб дівчина сказала: піду. З тим і вийшов.

А Орися припала до подушок та плаче-плаче.

— Ну что? — заговорив Тимоха.

— Мовчить, — озвавсь о. Яким.

— Стало быть, моя; коли бы не хотела — сказала бы, а молчание — знак согласия… Поглянув панотець на свою попадьку, що тут же стояла, оторопівши, і каже:

— Що йому казати?

— Та я знала б, що казати, та владика, — відказала паніматка сумно.

— То бо то й біда, — каже о. Яким.

— Что ж? — заговорив Тимоха, — долго ль ещё?

— Тут нічого, — відказав йому панотець, — казав архирей, то коли береш, — я не перечу; аби дівчина пішла.

— Девчину-то не просить стать. Коли ты согласен, то завтра и к венцу.

— А сватання?

— Какое тебе сватанье? Повенчаемся и посватаемся.

— Та треба ж весілля справить.

— Мне весело будет с молодушкой! вот тебе и веселье. А я уж по белу свету понамаялся, не терпится ждать. Отдохнуть хочу.

— Та хоч музики найняти треба та людей зізвати; ми ж не в пустині живемо!

— Мы с тобой разве не люди-то? а музыка — чортова выдумка — и без нее обойдемся. Коли подопьем, то песенку сыграем; а ты поскачешь. Ты, чай, не плохой скакун? У вас, я слыхивал, хорошо пляшут. Покажешь мне свою пляску.

Скипів панотець — от би в морду заїхав! — та архирей прислав молодця, то й рука задеревеніла.

До вечора о. Яким порозсилав верхи, до кого з сусід було ближче, просить на завтра на весілля. Писать не було часу, та таки, правду сказать, в сільських панотчих і чорнила не водиться. Як треба що підписати, то дяка посилають; як тут висохне, що й окропом не розведеш, не то горілкою, то до двора посилай. І о. Яким — раз, що не мав часу, а друге, що чорнила не було, — ні до кого ні слова не написав; а тільки розказав посланцям, як, що казати, та й годі.

Ніч панянки прониділи над прасуванням. Для Орисі і води не треба було: слізьми сприскувала, аж їй очі почервоніли.

Ні до кого не пристає так ота приповість: "знайся кінь з конем, віл з волом", як до подолян: там як їздять в гостину, то піп до попа, дяк до дяка, пан до пана; лиш оті скарбові лушпайки лізуть на світло, як тьма. Цих всюди повно, бо голодні. Тим-то всі так падкі на оказії. І вже як де лучиться весілля чи празник, чи що, то гостей настягається, що й голці не впасти. І тут так було. Хоч о. Яким і не всім, а лиш кому-не-кому дав знать про весілля, і то до кого ближче; а чутка — не конем же їй їздити! — прогула долинами та поріччям, наче її вітер розніс, наче її сном навіяло. І на другий день, ще далеко було до захід сонця, а вже давно подвір'я повне було, і тік повний — всюди брички, всюди коні; в хаті набито, аж плече в плече труться. Між всіма Антосьо дибав, що той журавель, та начеб вуса підкрутював, хоч йому під носом ще й не світило, як то кажуть. Маніжка на йому біла, вигладжена, аж полискується; жилетка пікова з синіми квітками і блискучими ґудзиками; сюртук чорний суконний і шароварки якісь смуганисті на стременах. Сам брови нахмурив, задер чуба догори і з глибокодумною міною штовхається то з хати, то до хати; там гукне, там кашляне, а до гостей щоб словечко промовив, хіба: "да!" — то осміхнеться і пальцем попід ніс, наче вуса прогортає.

— Що це так довго нема з Кукілівки? — почав він, зустрівшись з матір'ю коло вогню, що на подвір'ї розклали.

Пекарні з панотців тісні, то на кожну більш-менш велику оказію вже страву готовлять на дворі.

— Та дай мені чистий покій! — озвалась стара на слова Антося. — Я не маю коли і в голову пошкрябатись.

— Та що тут — не маю коли! — каже він. — Та це ж непорядок, як не буде о. духовника.

— От поправ півзиня під носом! Ще-сь до того не доріс, щоб матір навчати.

Відкашлянувсь Антосьо раз і другий голосно та й потяг на тік, наче йому там єсть діло, а справді то так собі, аби ногами виробляти, бо любив, що як шароварки на стременах, то якось шарпає, як ходиш. А він не жалував натягти їх — хоч смичком води, як по струнах.

Незабаром приїхали і з Кукілівки аж двома бричками: на одній о. духовник з сином-попом і онуком-четвертокласником, на другій його невістка з дітьми; між другими була дочка літ чотирнадцяти або й менше— ще вчилась. Пішли ці до хати, а Антосьо став порядкувать, де брички поставити, що коням їсти давати.

Тимчасом клуню вже давно причепурили: оббили килимами тощо, і там музики грали таки свої сільські, бо чехи, що послали за ними верстов за двадцять, ще не приїхали. Як заграли музики, то з хати так всі й висотались, та в клуню. Той тільки й остався, в кого або чарка в руці була, або закуска на видельцях. Між другими зостались і Кукілівські: хто ходив, хто сидів коло стола, а Галя — внука о. духовника — сіла на скрині коло порога; в хаті душно було — то щоб провівало. Під стіною коло вікон оперся Антосьо плечем і з неї очей не зводить: дивиться та й дивиться. Кортіло сердешного забалакать до дівчини, та з чого почати? А дівчина гарна. От і постебнував він через хату і сів непоодаль від неї на стільці; а душа аж тремтить, аж руки трясуться; далі й почав:

— А вы, панно Анно, давно приехали из пансиона?

— Juz tydzien minal — відказала вона.

— А я вот и не умею по польски,-каже Антосьо, пересуваючись з стільця на стілець-все ближче до дівчини.

— A ja po rosyjsku nie umiem, — озвалась Галя.

— Учитесь, — каже Антосьо. — Вас же там учат?

— Ucza, ta wszystko po polsku, — відказала Галя.

— И географию по-польски учат?

— Nie, my jeografii nie uczymy.

— А что же вы учите?

— Zakon bozy, pisac, haftowac, tanczyc.

— Вот я и танцевать не умею.

— Czemu z sie pan nіе uczy?

— Ноги не служат, — відказав Антосьо.

Галя засміялась, і він засміявся та й протяг ноги, наче його дубом поставило на стільці, і поліз до кишені. Галя на все око дивиться, як хлопець пручається; а він вийняв здорову дулю червонобоку, обдув, бо в тютюні була, і подає дівчині:

— Prosze — каже

— Dziekujе, — відказала вона, взявши грушу, і завинула її в хустку.

Поки ж справлялась вона, то Антося і в хаті вже не було: чмигнув на двір, то такий радий-радий, що заговорив, аж наче йому в грудях ширше, аж наче світ перемінився. — Та яка ж вона гарна, — каже далі сам до себе, — їй-богу гарна. А добра яка! От, господи! — Так, балакаючи сам з собою, і не зчувсь, як опинився аж в садку; а там груші — рясоти, аж гілля гнуть, та пахущі такі! От і вчепивсь хлопець трясти; полупотіли червонобокі, а він ну вибирать, котра поміж всіх найкраща, щоб ще дать Галі. І знайшов таку хорошу — щоб де струпочок абощо: з одного боку жовта, а з другого рум'яна, як жива.

— Оцю, — каже, — понесу! О, понесу! — додав з жаром, — їй-богу понесу, і віддам.