Люди зі страху - Андріяшик Роман
— Ви йдете на велике діло".
Це ж мені говорив перед відправкою на італійський фронт якийсь слабовитий священик з святоюрського храму. Я кивнув голового... "Помийся снігом!"— гукнув з дверей Биковський; він не хотів, щоб я виходив з комендатури забруднений кров'ю. "На велике діло! — думав я, йдучи до Грушевичів. — Люди великого діла вмирають безслідно. Вічно живуть люди великої мрії".
— Прокопе, мерщій снідати!
Христина у вікні на весь зріст, усміхається, сукенка до стану тягнеться за її руками вгору символом невинності.
— А татко? — гукаю я, збираючи начиння.
— Наповідав не чекати, — кричить вона.— Затримається.
Я заніс начиння до дровітні, помив руки, розчесався перед дзеркальцем. Сивизна — це втрата, її відчуваєш кожною клітинкою. Думки перестають тобі підкорятися, мов ти щось недосконале, і розбігаються тужити поодинці.
Піднімалися сходами — я подав Христині руку. Вона легко перестрибувала через дві приступки. Можливо, і я багато чого перестрибую? Не можливо, а навіть напевне. Але чи за це на мене мусить впасти кара? Адже тіні минулого, населивши нас тривогами, не повідомили, чого триматись. Я все хотів би увібрати, якомога менше роблячи висновків. У часу, як завжди, багато очей, і справедливі оцінки прийдуть згодом. Та, щоб забутись, конче треба щось поділити, узявши і оддавши.
Поки я снідав, Христина, спершись на коліна ліктями, дивилась у вікно. Надворі стелилась снігова мряка. Я закурив. Христина пересунула крісло до мене. Вона розповідала казку. "І спала зачарована красуня довго, довго. А тоді..." Я поставив їй під ноги стільчик. "Ти?.." — "Знаєш, Христино.." Напружив пам'ять, але ніщо з того, що я беріг на такий випадок, не навернулось.
Вечір. Ніч. Мовчки, переплетений невисловленими запитаннями і відповідями, стікав час. Христина ледве чутно дихала на моєму плечі, дихала рівно, глибоко, ніби зосередила на цьому всі сили.
Засірів світанок. Розплющивши очі, вона непорушне дивилась, як він путриться між будинками голубими димами сподівань. Але ми читали-перечитували невідомі сторінки прекрасної книжки, не намагаючись заглянути в її кінець і не питаючи, з чого і як почалося.
Грушевич пропав. Христина після напруженого чекання знесилено впала лицем на подушку. Пройшовши в гадках якісь довгі дороги, вона забулась у тривожному сні й спала, плачучи крізь сон.
Ще день і ніч. Я боявся говорити Христині, що в мене неспокійно на серці, бо вона спочатку запевняла, що Грушевич уже не раз не ночував дома.
— У вас немає чого випити?
— В буфеті на кухні.
Я приніс графин спирту і пляшку горіхового сиропу.
— Я не п'ю. — Христина відштовхнула склянку, і спирт, обпікаючи морозом, пролився мені на руки.
"Совість — це..." Ах, на біса ці викрутаси!
Наступного дня я нашвидкуруч скріпив клітки огорожі, наколов гору дров, позбивав східці, що рипіли під ногами. Потім ми мовчки сиділи біля вікна — вона стримана і внутрішньо зібрана, я ж, навпаки, розслаблений, мов мене, не питаючи, кинули в гру без сюжету і я не тямив, чого від мене вимагають.
Раптом Христина сплеснула руками:
— Вони заарештували татка, і тепер їм ніщо не завадить тебе взяти.
— У двадцятому сторіччі в Тантала відібрали спокій. Татка сьогодні ж випустять. — Я накинув на плечі шинелю.
Почалася смуга невідання, стократ обтяжливіша, ніж бувало на фронті. Лавина безглуздя. Чи не надто я багато заправив від життя, і воно мені мстить? Та ні, я йому тільки освідчувався. Невже й це гріх?
— Але ж, Прокопе! Хіба це допоможе? Ти нічого не знаєш. — Христина вперше якось гордовито подивилась на мене й одвернулась.
Не знаю... "Докори сумління є вид смутку, що виникає од сумніву, чи добре те діло, яке здійснюється або вже здійснилось".
— Я тебе нікуди не відпущу! — Вона зірвала з мене шинелю і закам'яніла, мабуть, відчайдушним зусиллям стримуючи себе, щоб не топтати її ногами.
Я посадовив її на диван. "Маючи схильність думати, що все повинно йти за їх планом, ці люди дивуються тої ж миті, тільки-но події відбуваються інакше, причому вони часто ображаються навіть у тих випадках, коли справа їх самих не стосується". О Декарте, наш миропомазанику! Я ніколи не старався запам'ятати те, що читав. Видко, в людської пам'яті є якісь автономні потреби.
Загрюкали в двері. Ми кинулись відчиняти. На порозі стояв листоноша. На моє прізвище надійшла індульгенція: "Свідчення, видане гр. Повсюді Прокопові року народження 1894, у тому, що він за станом здоров'я не може бути використаний для військової служби". Підписи. Ще у Львові за такий папірець я виміняв би свого ангела-хоронителя. Клопотання було віддруковане на гербовому аркуші. На клаптику з учнівського рахункового зшитка Покутський писав: "Не гнівайся, Прокопе, що о цій порі не пишу про себе. Чекай листа в Колобродах".
Я согрішив, почавши сумніватися в удачі, і наріканнями ніби заохотив стихію стати лагіднішою. Але якщо в мене становище виправилось, то на Грушевичів будиночок звалювалась напасть за напастю. Вночі, попросивши мене перечекати в кухні, солдати вчинили обшук. Метушилися, гримали, щось розбивали — паку чи скриню,— дзенькало скло. Коли стихло, я натиснув на клямку, але двері ззовні були підперті. Довелося їх виважувати кухонним гаком.
— Христино! — гукнув я гуляючому поверхами вітрові.— Христино!
Я запалив свічку й, ховаючи її між долонями, спокутуючою причиною спустився вниз. Сходи почали знову рипіти.
— Христино!
Вона, видко, обурювалась, її зв'язали і заштовхнули до вбиральні з клубком фіранки в роті. Вона напівсиділа на долівці, спершись головою на унітаз. На віях росинками висіли сльози. Я переніс її до кімнати і звільнив від зірваного зі штори шнура. Христина тихо, болісно заридала.
Вітер не мав доступу лиш на кухню. Я накидав на підлогу подушок, укрив Христину ковдрами, а сам до ранку передригонів на стільці. Зійшло недоречно велике сонце. Христина скидалась на мертву.
— Ми їдемо до Колобродів,— сказав я рішуче. — Ні,— простогнала вона.— Проведеш мене до наших знайомих, а сам чимшвидше їдь звідси. Я мушу залишитися в Тернополі.
— Я силою тебе заберу.
— Ні, — перебила Христина.— Тобі треба їхати, я розумію. Їдь. Я більше собі не належу.
Назад я добирався славно-правно, на куплений квиток, заповненим стрільцями поїздом. Навдивовижу — ніхто мною не цікавився. Стрільці співали:
Нині я з тобою,
Завтра їду воювать,
А позавтра десь в могилі
Буду вічно спочивать...
У їхніх поглядах була порожнеча. З розмов я довідався, що вони їдуть на Велику Україну допомагати селянам в обробітку землі
Із Вигнанки я мчав поштовими санками, із Залісся мене довіз до Колобродів Клим Осадчук. Клим оповідав, що Микола Павлюк подав до повіту скаргу на чотирнадцять осіб, які самочинно рубали ліс. Всіх оскаржених оштрафували. Гривастюк не приховує, що невдоволений Павлюком, і відказує, мовляв, є в селі війт, котрий відповідає за порядки, а Павлюк на це не хоче зважати. І остання сільська новина — жінка Онукова народила близнят.
Чим ближче ми під'їжджали до Колобродів, тим гостріше я відчував, як немовби тверезію Перед тим сумним порогом у душі, за яким починалося пристановище туги і болів, я клявся, що ніколи більше не покину села.
На вулиці я зустрів Левадиху — вона дибала до Ковальчука ставити банки, бо простудився. Левадиха заплакала, узрівши мене.
— Іди відпочивай, — сказала вона. — Дома Марина. Покликала її, бо не було на кого хату лишити. Я швидко впораюсь.
Марина шила малим штанці. Мені, як ніколи, хотілося побути на самоті. Викликаючи ревність в Марининих очах, я запитав:
— Не знаєш, Павлюк дома?
— Нема,— відказала вона трохи зловтішне.— Поїхав, кажуть, до Чорткова.
— Як діти? — Я вагався, чи йти мені до замка, чи залишитися.
— Дякувати богові, здорові.
Роздягшись до пояса, я нагнувся над цеберком з теплою водою.
— Левадиха в нас,— повідомила Марина.
— Я бачив її.
Марина більше не підняла очей. Та коли я помився і перейшов до світлиці, вона рушила за мною.
— Постелити тобі?
— Діждуся Левадихи, — озвався я. — Причини двері, бо протяг.
— Стомився?
— Не дуже. — "В селі тим погано, що тут не вміють бути байдужими".
— То я постелю. — Ніби боячись заперечення, вона поспішила розкидати постіль. — Ми вже гадали, що скоїлось якесь лихо. Поїхав, і прослідок за тобою застиг.
— Яке горе!
Марина випросталась.
— Що з тобою, Прокопе?
— Нічого.
— Ти сердишся, що застав мене тут? Скажи.
"Почуття — це право власності".
— Будь собі на здоров'я, Марино,— пробурмотів я. — Звідкіля ти це взяла?
— Може, тобі хочеться випити? Я принесу.
— Стій, не хочу.
Вона блискавкою повернулась, несучи пляшку горілки. Було затишніше, коли всеготовно, дивлячись чи не дивлячись на мене, вона стояла поруч. Вона наче про щось здогадувалась і терпіла. Якби вона образилась, я, мабуть, вигнав би її з хати.
— Дозволиш — і я з тобою? За те, щоб ти піднісся духом, повеселішав.
— Налий ще.
— Третьої не дам. За цей місяць ти так осунувся з лиця!.. Боже, сивіти став!
Я попросив ще налити, і вона уступила.
— Життя — це рани,— сказав я посміхнувшись.
— Чекай, я принесу закусити.
— Ще одну, і йди собі.
Вона нахилила пляшку, та горілка полилась на землю. Марина опустила очі, переждала, все більше розпливаючись переді мною. Я ще чув, як вона забирала чарку з моєї руки, як скрипнули двері і в сінях щось наче зірвалося з вішалки.
...Мене мучила спрага. Я брів степом у короні Тантала. Вдалині виднівся журавель, та я знав, що ніколи до нього не дійду, повернув назад — і прокинувся. До Світлиці зазирав повновидий, самовтішний місяць. У сінях коновки не було, видно, через морози Левадиха забирала її до хати. Горіла лампада. Марина сиділа за скринею, поклавши голову на руки.
— Марино,— покликав я.
— Що, Прокопе? — схопилась вона.
— Левадиха не прийшла?
— Щось припізнилася. Вже, напевне, не прийде, пізно й далеко.
Спросоння ще щось хотіла додати, але я зачинив за собою двері. Одягшись, я проковтнув пригоршню снігу з призьби і попрямував до замка.
Ніде ніщо не шеберне. Я довго сидів, дивлячись на полум'я свічки. Був такий настрій, що хотілося заспівати якоїсь тягучої, тужної, такої, як співав у бункері Станіслав Муравський. Але я не пригадував такої пісні. Перед зором вишикувались слова, стиха напливали мелодії, та я не вмів їх зібрати воєдино.
