Романи Куліша - Петров (Домонтович) Віктор
Але, головне, як відчуто повагу характеру народного.
— Самі тільки пісні краще цих речей!.. Шевченко, я знаю, — додає Куліш, — заздритиме їм і зробить їх зразками для себе. Не здумай, проте, щоб це був великий талант: це смак найчистіший, найшляхетніший такі чудеса робить і велике співчуття народові. Талант з’явиться, може, згодом. Але й ці твори самі зроблять їй ім’я. Самі пісні тільки кращі від її речей.
Зверніть увагу на цю Кулішеву оцінку: "Найкраще в нашій літературі", "зразки для Шевченка" і водночас цілком протилежні твердження: "Не думаю, щоб це був талант. Талант, може, з’явиться згодом".
Нема таланту — і найгеніальніша письменниця.
Нема вроди — і надзвичайний успіх у чоловіків.
"Мовчазна та конфузлива" — і найпривабливіша, найчарівніша жінка.
Як письменниця і як жінка, Марко Вовчок та сама. Її твори такі звичайні, що в них "не скрізь пізнаєш, що взято з натури, а що створено". Важливо тут те, що "нема вигадки — усе було, як трапилось, і розповідано саме так, як було й трапилось". Її твори прості, як життя. Отією простотою життєвою вона й приваблює.
***
У Куліша був антиіндивідуалістичний погляд на мистецтво. Ще року 1846 він писав до Шевченка:
— Ваші твори належать не самим Вам і не самому Вашому часу; вони належать всій Україні і говоритимуть за неї вічно. Це надає мені право втручатись в діла вашої фантазії й творчости і вимагати від них твердо, щоб їх було доведено до найможливішого ступеня досконалости.
Цей погляд на творчість поета як на всенародну власність, і на своє право вдосконалювати, а тому й втручатись, вимагаючи змін і поправок, — погляд цей зберігся у Куліша й року 1859.
— Коли в тебе, — писав Куліш до Тараса в листі з 22 грудня р. 1859, — є гарні вірші, то пришли перше мені, щоб пішло воно з моєї руки.
Куліш культивував ідеал безособової, всенародної творчости, — в згоді з цим він і на поетичну діяльність письменників, своїх сучасників, дивився як на спільну, колективну, громадську справу. Дивився так, як сліпі кобзарі, як народ дивиться на пісні: пісня не належить нікому особисто, вона належить загалові, вона безіменна.
Народна творчість не знає особи автора, авторського "я", а тільки спільне, колективне, безособове "ми".
Твори письменника, на думку Куліша, належать не тільки авторові, вони належать Україні й вічності. Вони — громадське діло, діло всього народу, здобуток нації, а тому й він, Куліш, не тільки має право, але це його невідмінний обов’язок "втручатись і вимагати".
Оповідання Марка Вовчка теж пішли з Кулішевої руки. Публікацію її оповідань узяв Куліш на себе.
У червні р. 1857 він одержав був усі 12 оповідань Марка Вовчка і засів їх правити: дав, за власними словами, "зразки художньої редакції".
У липні "Оповідання" були переписані в Немирові, причім з багатьма композиційними і стилістичними поправками Куліша Марко Вовчок не згодилася. Потім цей рукопис переписав Данило Каменецький, відновивши первісний їх текст, тоді їх знову помалював Куліш і аж тоді оповідання пішли до друкарні.
19-го липня 1857 Куліш писав до Милорадовичівни:
— Печатаю я, мої сестриці-голуб’ята, "Народні оповідання" Марка Вовчка.
А до цього повідомлення додає:
— Побачите, що це за диво, що за краса нашої мови, що за слава нашому сільському людові. Всі повісті написані так, як народ розказує — видумки нема: іменно такії случаї були з народом, іменно так він живе, мучиться і серцем обертається до Бога (19/VII—1857).
У першу збірку Марковичевих оповідань увійшло всього 11 повісток: "Сестра", "Козачка", "Чужак", "Одарка", "Сон", "Панська воля" ("Горпина"), "Викуп", "Свекруха", "Знай, ляше" ("Отець Андрій"), "Максим Тримач", "Данило Гурч".
Оповідання, що їх надіслала Марко Вовчок до Куліша, були в сировому вигляді — без заголовків, без розділів. Куліш зредагував їх, скомпонував, підготував до друку і тільки одне оповідання "Чари" відклав надалі. ""Чар"", — написав Куліш на оригіналі, — зовсім не містити, все з дійсности, а це з фантазії: кидає тінь недовір’я на все". Згодом Куліш видрукував "Чари" в своєму альманахові р. 1859 "Хата".
У розмові з Марковичкою Куліш поясняв свій погляд.
Мовляв, він і в предисловії писав, що це факти етнографічеськи списані, то ця повість й не йде туди, а, проте, він каже, що дуже, дуже добра.
***
Літо року 1857 — червень — липень — серпень — Куліш сидів у Петербурзі.
Петербург. Літо. Вапна [Так в оригіналі. — Прим. верстальника]. З-під воріт великих петербурзьких кам’яниць вогкий, гнилий петербурзький сморід.
Як інституці, Кулішеві рідко щастило прогулятись десь на дачу, а, повернувшись годин за три-чотири додому, він уже знаходив листи, на які треба відповідати, пакети, які треба читати, книгарів, що їм треба видавати книжки, а іноді кажуть, що в його відсутність заходив такий-то в такій-то справі, і вже йому стає прикро, що його не застали вдома.
Сам! Увесь час сам, і самотнє життя його, ніби чернече.
— Я сам, вічно сам, і чернече життя починає стомлювати мене нестерпно. Нема в душі сил, щоб вічно підіймати все нові й нові праці без сердешного відживлення, без родинного животворчого елементу.
— Надто вже я подібний на архієрея і іноді радий був би змінити свою рясу на свитку селянина, та обставини примушують мене бути подвижником супроти моєї натури.
В петербурзькій літній нудьзі, перервавши листування з дружиною (Олександра Михайлівна жила в Мотронівці, взаємини її з чоловіком загострилися, між Кулішем і нею позначилася певна холодність, і вона нічого не писала до чоловіка. "Чому ти не пишеш? — запитував Куліш дружину в листі з 18/VI—1857. — Як пояснити твоє мовчання? Хоч з’ясуй мені сенс твого упертого мовчання"), Куліш розпочав жваве листування з Марковичкою та Опанасом Васильовичем з приводу першої збірки і з приводу дальшої роботи. Листування й заочне знайомство викликало в Куліша та Марковичевої бажання особистої зустрічі й особистого знайомства, що й здійснилося тоді ж, у серпні року 1857.
2
У серпні р. 1857 Куліш виїхав із Петербурга в Україну, наперед списавшись із Марковичевою й умовившись зустрітись із нею в Мотронівці Борзенського повіту, на Чернігівщині, маєткові Білозерських, де в матері жила й дружина Кулішева.
Тоді ж, у 20 числах серпня, Марковичева вдвох із малим своїм сином Богдасем виїхала через Київ та Чернігів до Борзни.
— Недалечко вже й до Куліша мені! — писала з Києва до чоловіка Марковичева. — Не журись же бо, мій друже, піжди, я напишу тобі усе чисто, то й світ тобі угору підійметься.
Дарма що Марковичева поїхала з Немирова, маючи на увазі одвідати родичів в Орлі, там спочити й полікуватись, — така була офіційна версія подорожі, — за головну мету її подорожі була зустріч із Кулішем. З Немирова до Орла вона їхала через Мотронівку.
Об одинадцятій годині 26 серпня 1857 виїхала Марко Вовчок із Чернігова і того ж дня о дев’ятій увечері була вже в Мотронівці.
— Ніжин минули, найняли собі у Жукові вольних за сім рублів. Уже затемно приїхали до Мотронівки.
— Стрів мене пан Куліш. Я його наче перше бачила, зараз і пізнала, і жінка його мене привітала хорошенько.
А тут і Василь Тарновський:
— Здорові були, землячко! — любезно привітав Марковичеву Василько, "благий юноша", "козак лейстровий", як звав його Куліш. Був цей козак лейстровий у козацькому вбранні: у синіх шароварах, в сорочці вишиваній та в чемерці. Тоді саме входило в моду носити селянське вбрання.
Познайомилася Марковичева й з усіма Кулішевими родичами, братами дружини, Білозерськими. З одним із них, Миколою Михайловичем, вона була ще раніше знайома, за тих ще часів, коли Марковичі жили в Чернігові, а Микола Михайлович був там за помічника редактора "Черниговских губернских ведомостей".
— Побачилась з Миколаєм Михайловичем та аж заплакала, так-то згадалося багацько.
Молоду авторку зустріли в Мотронівці з ентузіазмом.
— Усе-то так дивиться, наче на щось добре, на мене. А всі вже знають, що я переслала в Петербург Пантелеймону Олександровичу дещо. Все-то вже читано і перечитано.
Микола Михайлович Білозерський, що збирався тоді їхати чумакувати в Крим з чумаками, казав:
— Я, — каже Микола Білозерський, — "Сестру" читав та думаю, народна, записана від народу.
Куліш пишновеличною павою розпускав свій райдужний хвіст риторичного захопленого піднесення перед Марком Вовчком. Пишався сам зі своїх компліментів, ніби сам себе він уславляв. Був Куліш отака людина, що любив говорити широко, розлого, вишукано, з прикрасами. Милувався зі своїх слів. Любив, щоб його слухали. Кокетував…
Він справив якнайкраще враження на Марковичеву: такий милий!.. І Марковичева закидала Опанасові в одному зі своїх листів:
— Чому ж ти, чоловіче, не сказав мені, що такий він той Куліш? Чи я була дурна, що не зрозуміла, що це за душа мила.
Микола Данилович Білозерський, брат у других Кулішевої Олександри Михайлівни, приятель Гоголя, антиквар, бібліофіл, колекціонер, просив сповістити, як приїде Марковичева, і другого ж дня раненько приїхав до Мотронівки.
Причепилися з проханням до Марковички — читати. Та була Марковичева мовчазна, ніякова, легко конфузилася. І на всі умовлення: ні та й ні…
— Стали мене просити, щоб я їм читала. Ти знаєш мою істоту. Яково ж то мені було. Єй-богу, як туман пав мені на очі — не можу, та не можу.
Удень Микола Данилович запросив усіх до себе в маєток, хутір Миколаїв, на обід.
У Миколи Даниловича в маєткові було що подивитись. Бачила Марковичка тут і сорочку ту, що в ній стяли голову Кочубеєві, бачила старовинні парчеві кунтуші, бачила портрет пана Тараса і його поезію, вугіллям писану, і багато іншого рідкого та цікавого бачила.
Обід у Миколи Даниловича був знаменитий: і борщ гетьманський був, і вареники гречані були.
— Мабуть, — жартувала Марковичка, — чи й вареники не гетьманські теж, бо ми, прості люди, зроду не їли таких.
Богдась сидів поруч із матір’ю, та, як хотіли взяти від нього тарілку з борщем, то аж заплакав:
— Отеє, — каже Куліш, дивлячись на Богдася, — краще од усіх смакує, чує, що се борщ гетьманський.
Дають вареники і питають, чи добрі.
— Не знаю, — каже Богдась, — ще не знаю, дайте мені сметани.
Втішив Богдась усіх своєю мовою українською та поважністю. Ходить і говорить ніби цілий вік із панами був.
Микола Данилович, господар, цілий обід коло нього простояв, і різав, і годував його, а Богдась по обіді "спасибі" сказав і поцілував Миколу Даниловича.
