Шоковий шнурок - Малик Володимир

Несподівана звістка перелякала його на смерть.

— Ваша величність… — почав було Штаренберг, віддаючи честь.

Та Леопольд кинувся до нього, схопив за руку, вигукнув:

— О свята Марія! Який жах! Граф, що робити? Скажи, майн лібер, що робити?

Штаренберг був збентежений. Він ішов сюди, щоб самому дізнатися, що робити, а виходить, у нього питають поради.

— Ваша величність, для паніки немає підстав, — сказав сухо старий воїн. — Відень не просто місто, а фортеця. За його валами наше військо зможе відсидітися доти, доки не прийде на допомогу польський король. Турки не візьмуть його, як і під час облоги 1529 року, коли султан Сулейман Кануні змушений був, упіймавши облизня, ні з чим повертатися до Стамбула.

— У Кара–Мустафи більше війська, ніж у Сулеймана! — вигукнув у розпачі Леопольд.

Розмова відбувалася в залі, і до них почали підходити теж вкрай перелякані міністри двору.

— Ну й що ж! — заперечив Штаренберг якомога м’якше. — Зате і в нас, ваша величність, вашими стараннями оснащена зовсім не мала армія. А у Відні заготовлені чималі припаси — є і порох, і гармати, і фузеї… Є й провіант.

— Граф, мені здається, що ви хочете, щоб його величність разом із вагітною імператрицею і п’ятирічним наслідником престолу зостався в столиці, якій загрожує багатомісячна облога, — сказав обурено лисий, із сивими бакенбардами міністр фінансів. — А я радив би його величності залишити місто і виїхати в Лінц, де б сім’я його імператорської величності була в безпеці. Цього вимагають вищі інтереси імперії!

— Справді, майн лібер? — зрадів імператор. — Ти так радиш?

— Я так раджу, ваша імператорська величність, — вклонився міністр. — І чим швидше ви поїдете звідси, тим краще!

— Гаразд, ми так і зробимо. — Імператор витер хустиною спітнілого лоба. — Ти, графе, залишайся в нашій столиці й зроби все, щоб не впустити до неї ворога, поки не підійде Карл Лотарінгський… А ми з імператрицею виїдемо в Лінц. У її стані було б нерозумно залишатися в обложеному місті. Чи не так?

Штаренберг подумав, що імператриці, як і багатьом тисячам городян, справді треба виїхати, щоб не ускладнювати становища захисників міста, але імператор міг би для підняття духу армії залишитися. Однак він нічого цього не сказав, бо добре знав гоноровитість і злопам’ятність імператора. Тільки подякував за довір’я і зразу ж відкланявся, пославшись на потребу негайно бути при війську.

— Щасливої дороги, ваша імператорська величність, — додав наостанку, салютуючи двома пальцями.

— Іди, майн лібер, і хай береже тебе Бог! — Леопольд перехрестив графа і, притягнувши до себе, поцілував у жорстку щоку.

Коли Штаренберг вийшов, у палаці зчинився справжній шарварок. Слуги виносили скрині з коштовностями, кучери запрягали коней, імператриця Елеонора, незважаючи на свій стан, носилася по кімнатах мов очамріла, стежила, щоб забрали весь її гардероб.

Міністри, таємні радники, численні родичі імператора й імператриці враз зникли, мов їх вітром здуло. Кожен поспішав додому, щоб зібратися і виїхати разом з імператором.

За годину все місто знало, що турки під Петронелем і що імператор залишає столицю. Зчинився переполох. Городяни — хто як міг: верхи на конях, на возах і в каретах, а то й пішки, несучи на спині свої статки, — кинулися до Шотландських та Штубенських воріт. Але імператорська гвардія перетнула дорогу: такий був наказ самого імператора. Він хотів вільно, без штовханини залишити Відень.

Втеча почалася о восьмій годині вечора.

У супроводі двохсот кінних охоронців з палацу виїхала імператорська карета. У воротях вона зупинилася, і Леопольд на хвилину вийшов, попрощався з бургомістром Відня Лібенбергом, віддав останнє розпорядження:

— Майн лібер, постав тут охорону, щоб нічого не розтягли… Та казну нашу бережи. Ми не маємо можливості взяти її з собою. А буде невитримка — в Дунай її, щоб не дісталася мерзенному Кара–Мустафі! Ну, прощай, майн лібер! — Він, як і Штаренберга, обняв Лібенберга і поцілував.

За імператорською каретою рушили вози з поклажею, а потім — карети членів верховної ради, міністрів, придворних. Одні їхали без речей, порожняком, розсудливо вважаючи, що найдорогоцінніше зараз — життя. Інші навантажили свої вози так, що коні ледве тягли їх.

Усі поспішали до мосту через Дунай, на лівий берег.

Дехто повернув на південь, сподіваючись знайти притулок у своїх далеких маєтках або в Альпах. Їхня доля була зовсім трагічна: на другий чи третій день їх перехопили татари — посікли, жінок і дочок забрали в неволю, а обоз пограбували.

До глибокої ночі безперервним потоком їхали карети віденських аристократів, вози багатих городян, торговців, ремісників. Бідняки йшли пішки, з клунками, а то й без клунків за плечима.

За ніч місто збезлюдніло. Втекло шістдесят тисяч його мешканців. Залишилися тільки ті, хто служив у війську, а також городяни, котрі добровільно зголосилися стати зі зброєю на вали, — робочий люд, ремісники, студенти, чиновники. Вони поспішали до ратуші, до арсеналу, одержували пістолі, аркебузи, мушкети, шаблі, списи, а звідти — на стіни. Сімсот студентів університету на чолі з ректором склали окремий студентський батальйон.

На другий день захисники Відня з небувалою радістю й захопленням вітали кавалерію Карла Лотарінгського, яка під звуки труб і литавр вступила до міста.

Губернатор Штаренберг зі сльозами на очах обняв головнокомандувача.

— Герцог, ви вселили в наші серця віру й надію! Ми думали, що військо загинуло, а виходить, ви зберегли його. Спасибі вам! Бо ми всі тут уже приготувалися було до смерті…

— Генерале, війна тільки починається, і Відню в ній, на мою думку, судилося зіграти вирішальну роль. Імператор призначив вас військовим губернатором столиці — вам і захищати її! А я переправлюсь на лівий берег Дунаю, куди відступила моя піхота, щоб привести війська в порядок і діждатися короля польського і німецьких курфюрстів. А тоді, з Божою допомогою, ударимо на супротивника!

— Так, ми будемо захищати місто, скільки стане сил наших. — Вони стояли на площі, перед собором Святого Стефана, і Штаренберг, повернувшись до входу, перехрестився. — Завтра відправимо державну казну кораблями в Лінц і ждатимемо ворога.

8

За ніч Леопольд із сім’єю домчав до Корнейбурга. Обози з провізією десь безнадійно відстали, і імператор, дивлячись, як мучаться з голоду вагітна імператриця і малолітній принц, зняв з пальця перстень, дав мажордомові65.

— Франц, гадаю, цього вистачить, щоб який–небудь трактирщик або поселянин приготував нам обід… Сходи, майн лібер, але не барися! Уже несила терпіти муки голоду.

Дворецький вклонився і швидко зник за рогом найближчого будинку.

Імператорська сім’я розташувалася на спочинок на високому пагорбку, в тіні дерев, звідки відкривалася широка панорама на Дунай і задунайські простори. Хтось із слуг приніс відро холодної води, в когось із солдатів у ранці знайшовся сухар — його розмочили й дали імператриці. Вона поділилася з сином.

Леопольд, щоб не бачити цієї жалюгідної картини, відійшов на край горба. Внизу, по дорозі, текли безконечні натовпи біженців. Люди були налякані й злі.

Він згадав, як уночі його карета зупинилася і форейтор66 крикнув у темряву:

— Дорогу імператорові! Гей, ви чуєте?

У відповідь пролунала брудна лайка, від якої й зараз, при одній згадці, у нього палали щоки, а серце тремтіло від гніву.

— Заткнись, вилупку! — почувся грубий чоловічий голос. — Твій імператор, ота смердюча свиня, замість того, щоб захищати Відень, напудив з переляку в штани і тікає світ за очі! А ми йому — давай дорогу? А дулі з маком не хочеш?

Він ледве стримався, щоб не погукати варту, шарпнувся до віконця, але в його плече вп’ялася рука дружини.

— Леопольде, облиш! Темінь яка навколо! Розбійники можуть скалічити нас… А варта наша хтозна–де!

Він і досі не міг заспокоїтися — тремтів від обурення.

Потім його увагу привернули якісь бурі плями на тлі голубого неба за Дунаєм, над горою Каленбергом, де був розташований Камальдульський монастир.

— Майн лібер, — покликав він молоденького солдата, — глянь — що там?

Солдат примружив проти сонця очі.

— Дим, ваша імператорська величність. Щось горить!

— Щось горить… Там нічому горіти, крім монастиря, — замислено промовив імператор і враз стрепенувся. — Чекай, чекай… Отже, там… турки або татари… О майн гот!67

Незабаром над Каленбергом з’явилися малинові язики полум’я. Чорними стовпами піднімався дим. Сумніву не було — горів монастир. А це було зовсім близько! Летючі татарські загони за півдня могли добратися правим берегом до Клостернейбурга і до Тульни, а там переправитися через Дунай і десь біля Штоккерау перетнути дорогу на Лінц.

Він ще раз глянув на пожежу і підтюпцем побіг до карети. Слуга вже повернувся, але з порожніми руками.

— Всі повтікали, ваша величність, — зніяковіло повідомив він, промовчавши про те, що в двох чи трьох будинках застав хазяїв, але вони, дізнавшись, кому призначається провізія, навідріз відмовилися що–небудь продати і навіть вилаяли його.

Леопольд неуважно махнув рукою і звелів запрягати коней.

9

Перші турецькі полки спагіїв підійшли під Відень 12 липня, але повсюди в околицях австрійської столиці вже палали села, маєтки феодалів і монастирі. Там побували акинджі й татари, що налітали мов смерч, грабували, вбивали жителів, знищували все вогнем і мечем.

Уранці наступного дня спагії обложили місто з півдня і заходу. Опівдні сильний загін підійшов до передмість. Щоб не віддавати їх у руки ворога, Штаренберг наказав підпалити все, що могло горіти.

Смолоскипники бігали від будинку до будинку — і за ними здіймалися чорні дими, тріщало, шугаючи вгору, малинове полум’я.

Штаренберг не врахував одного — західного вітру, що дув на місто. Як тільки вогонь загоготів, а вітер повіяв дужче, довгі язики полум’я почали переповзати через вал і лизати дахи міських будівель, а палаючі віхті й іскри летіли ще далі…

Вдарили на сполох дзвони.

Сотні солдатів і студентів було кинуто на гасіння пожеж. Вони вишикувалися довгими рядами аж до Дунаю і з рук у руки передавали відра з водою. Тільки надвечір віденському гарнізонові пощастило погасити вогонь у самому місті.

Стомлені, обсмалені, обгорілі захисники столиці довго після цього не могли заснути.