Тайна вечеря - Самбук Ростислав

Хлопець що треба, вродливий, засмаглі груди визирають з розстебнутого коміра. Іншого разу сама б зупинила його, приліпилася б так, що не відв’язався б, проте тепер зайнята: батько нагадував, що з Розалією зволікати не можна.

— Гуляй, — сказала незлобиво, — тут не подають…

Галина з жалем провела поглядом хлопців: такі на дорозі не валяються. І ще більше розлютилася на Розалію — початок одинадцятої, порядні жінки давно вже повернулися з базару та магазинів, клопочуться на кухні, а ця пані ще й носа з хати не висунула. Звичайно, можна, вигадавши якийсь привід, піднятися до Дорфманів, напроситися в гості, та Розка, мабуть, щось запідозрить. Ні, краще зустрітися наче випадково й не напрошуватися — ініціатива має йти від самої Розалії, тоді вдасться значно легше вивідати всі її секрети.

З сусіднього парадного вийшла жінка, Галина удала, що поправляє панчоху — жінка проминула її, ковзнула байдужим поглядом.

Де ж ця клята Розка?

Нарешті з’явилася і вона. Вийшла з господарською сумкою, не кошиком або "авоською", які нещодавно увійшли в моду, а з парусиновою сумкою, вишитою аплікацією — такі виготовляли приватники й продавали на товкучці, коштували дорого, й носити в них продукти було привілеєм дружин і дочок великих керівників або підпільних махінаторів.

Галина вдала, що випадково заскочила до під’їзду, щоб поправити панчоху, і тут помітила Розалію.

— Привіт, — помахала їй рукою, — куди?

— До гастроному.

— На Московську?

— Куди ж іще?

— І мені туди ж: мамуся загадала купити борошна. — Галина зміряла Розалію довгим поглядом. — А ти — як огірочок… І сукня класна.

— Ну, що ти… Буденна…

— Уявляю, які ж святкові!

Розалія скромно опустила очі. Зустріч з колишньою однокласницею була приємною. По-перше, скучила за товариством — Іван другий день не з являвся, вона даремно чекала на нього в порожній квартирі, нудьгувала й мало не плакала. По-друге, завжди хочеться трохи похизуватися перед подругою, показати свою вищість, похвалитися, а за нагоди й продемонструвати закордонну шовкову комбінацію з прозорим мереживом. За цю комбінацію Дорфман заплатив дорого, не сказав навіть скільки, тільки округлив очі. Батько розумний, татусеві не треба пояснювати, що Іван тепер бачить найінтимніші деталі її туалету, а така комбінація робить її скарби ще коштовнішими.

— Вчора ходила в кіно, — почала розмову Галина, коли вийшли на вулицю. — "Ми з Кронштадта". Класна стрічка.

— Війна, — покривилася Розалія. — Гармати стріляють і моряки в атаку ходять… Мені більш про кохання подобається.

— Мені також. Але наші фільми все про революцію та війну… Тільки "Юність Максима" дивитися можна, там і про любов є. — Галина згадала фільм з жінкою у пеньюарі. — Закордонні картини красивіші.

— Еге ж, — згодилася Розалія. — Але ж подивишся і засмутишся: дами у таких шикарних сукнях — на великий…

— З присипкою, — ствердила Галина. — А зачіски!..

— У нас перманент порядний зробити не можуть…

— Хочеш? — зазирнула Галина Розалії у вічі. — Я в перукарні працюю, є майстер — трохи більше заплатиш, але накрутить класно.

— Заплачу, — очі в Розалії загорілися, — ти мене з ним зведи.

— Зробимо…

Галина справді придбала в гастрономі кульок борошна й дочекалася Розалії. Та накупила стільки продуктів, що сумка відтягувала їй руку, й Галина запропонувала допомогу. Разом почимчикували додому.

Нараз Галина зупинилася, відібрала в Розалії сумку, взяла її за руку, нахилилася над долонею, почала розглядати пальці.

— Ти що? — не зрозуміла Розалія.

— Занедбала ти, дорогенька, свої пальчики.

Розалія не згодилася:

— На тому тижні була в манікюрниці.

— Де?

— У перукарні біля Різницької.

— Одразу видно.

— Чому?

— Халтурна робота.

— Не кажи.

— Халтура, точно. Я тобі зараз такий класний манікюр зроблю — захитаєшся.

— Вмієш? — не повірила Розалія. — Ти?..

— Авжеж, я нині у салоні на Хрещатику працюю. До мене такі дами бігають… Наркомші…

— У салоні? Біля пасажу?

Галина не стала уточнювати, що її допускають обслуговувати лише випадкових відвідувачок — вважала: затирають і що може дати фору найдосвідченішим манікюрницям. Зрештою, так воно й було, але всюди, куди не кинь оком, інтриги, й Галина цілком серйозно обміркувала: можливо, варто звинуватити у шкідництві завідуючу салоном, яка чомусь не дуже симпатизувала молодим спеціалістам…

— Я ж кажу: у нас найшикарніші київські клієнтки. Ти не хвилюйся, я тобі такі нігтики зроблю, що всі чоловіки збожеволіють.

— Комсомолки горлають: міщанство.

— Нехай собі горлають, їм горлати, а нам своє робити. Нам — аби чоловікам подобатися, чи не так?

Розалія уявила, як Іван бере її пальці з червоними нігтями, милується ними. Треба зробити так, щоб поцілував їй пучки. Серед комуністів це не прийнято, й комсомольці регочуть і вигукують непристойності, коли в закордонних фільмах дамам цілують руки, — проте вона доб’ється свого й примусить Сокирка поступитися більшовицькими забобонами.

Вони повернули на Хрестовий, який не так давно перейменували, певно, борючись із релігією, на Іподромний провулок, і Розалія нагадала:

— То зайдеш?

Галина торжествувала: Розка сама напрошується. Тепер, дурепочка, нікуди не дінешся.

— Забіжу додому, візьму інструмент. Лак маєш?

— Звідки?

— Накажи батькові, щоб дістав. Є польський, непоганий, проте паризький!.. Мрія!

— Накажу, дістане. Він може все дістати, аби в Києві було.

— Батько в тебе голова. Йому б наркомом…

— Не схоче.

— І не треба, — згодилася Галина. — Наркомів зараз садовлять і піф-паф…

— Жах…

— Нині головне: не висовуватися.

— Так, — згодилася Розалія, — жити скромно й непомітно. Як усі трудящі…

"Я б таких скромних і непомітних, — злостиво подумала Галина, — за вухо та туди, де сухо".

— Лак у мене є непоганий, — сказала з підтекстом. — Одна жінка дістала: темно-бордовий, майже чорний. Наймодніший.

— Я такого й не бачила.

— Побачиш.

— Я заплачу, не сумнівайся.

— Що ти… Ми ж подруги…

— І все ж…

— Якось розрахуємось, чекай, я скоро.

Галина справді мала гарний закордонний лак, який потягнула у майстрині, що ловила гав. Та ледь не заплакала, але Галина лише посміхалася: катюзі по заслузі, знатимеш, як дерти носа та упосліджувати молодих спеціалістів.

Розалія жадібно дивилася, як Галина розкриває сумочку із своїм причандаллям. Зазирала через плече й потягнулася до флакончика з лаком, та Галина не зовсім увічливо відвела її руку.

— Гаряча вода є? — запитала.

— Аякже, нагріла.

— Давай…

Розалія опустила пучки в теплу воду, Галина вмостилася за столом навпроти й нарешті відчула себе вищою за цю недолугу, але багату куріпочку. От і дочекалася вона свого зоряного часу. Виходить, не тільки в багатстві щастя. Та й справді: наркомші запобігають перед перукарками, ходять навшпиньки, щоб ті виявили їм належну увагу. Оце, визнала нарешті, перевага нашого рідного соціалістичного суспільства. Бо я тобі такий перманент можу влаштувати, що у дзеркало місяць боятимешся глянути, а можу й справді вродливою зробити — а чого жінка не вчинить заради вроди!

— Ти, Розо, щаслива… — зітхнула. — Усе в тебе є, он парфуми які… І в кімнаті гарно.

— Щаслива, — погодилася Розалія, — але не тому. Я заміж виходжу, Галюшо.

— І за кого ж? — Галина ледь не порізала Розі палець: везе ж людям — і врода, і багатство, а тепер і чоловік…

— Ти його знаєш.

Невже за енкаведиста з їхнього двору? То ж він у Розки в коханцях бігав, хіба не набридла йому? Хлопець справний, молодий, а днями з’явився аж з чотирма шпалами — велике цабе, й машина тепер за ним щоранку приїжджає.

Галина прикинулася, що знати нічого не знає й не відає.

— Я з багатьма знайома…

— З вашого двору — Іван Сокирко.

— Хлопець видний. — Розмова почала входити в потрібне русло, і Галина підкинула жару: — Днями я про нього в газеті читала.

— Сподобалося?

— Дуже. Не знала: сусід, то й сусід, ну, в держбезпеці працює, а виявляється — герой.

— Іван дуже розумний і порядний.

Нараз Розалія згадала, з чого в них почалося з Сокирком і як вона прибігла тоді до Івана — зломлена й нещасна. Однак Іван потім пояснив: не мав іншого виходу — давно був закоханий, а вона навряд чи звернула б на нього увагу. Пробачався, на коліна ставав, і вона повірила. Й покохала — Сокирко справді сильний, розумний і чесний.

Галина побачила, як засяяла Розалія: справді закохана.

— Ти бережи його, — порадила, — гав не лови, на такого хлопця багато хто оком накидає. Загавишся — поцуплять з-під носа.

— Іванові нове звання дали, — з гордістю повідомила Розалія. — Тепер він капітан держбезпеки.

— Бачила, "емка" за ним приїздить.

— А з простих сільських комсомольців, з куркулями воював, його мало не вбили.

— Читала.

— Його начальство любить — сам заступник наркома Онищенко. На чай запрошує.

— Невже?

— Не віриш?

— Чому ж? Завжди приємно, коли начальству подобаєшся, бо від начальства все залежить.

— Іван не такий, він не проситиме.

— Гордий?

— І принциповий.

"Це погано, — подумала Галина, — принциповий татові навряд чи згодиться…"

— У газеті про це гарно написано, — підтакнула. — Чекіст на передньому краї.

— А знаєш, хто написав?

— Читала: якийсь Семен Антоненко.

— Ніякий він не Антоненко, а син заступника наркома. Іванового начальника. Антон Онищенко.

— Звідки взяла?

— Іван Антона з його дівчиною до ресторану запросив. Ми в "Динамо" вечеряли. Шикарний ресторан, не була?

Галина встигла побувати мало не в усіх київських ресторанах, та про всяк випадок збрехала:

— Куди мені…

— Ми там коньяк пили й шампанське. Антон все Івана розпитував: і про комсомольські подвиги, і про нинішні.

Галина уявила, як сидять за окремим столиком: веселі, збуджені шампанським, гарно одягнуті — компанія, яка їй і ільки сниться. її водять у ресторани підстаркуваті клієнти, мало не одразу напиваються, лізуть руками під спідницю, варнякають, а вона повинна все витримувати — бо платять… Зробилося образливо — хіба вона не така ж, як Розалія? Може, й краща! Правильно каже батько: євреї захопили все, рука руку миє, от Розка — дочка злодюжки, а як вареник у маслі катається, такого чоловіка відхопила. Але ж недовго вам лишилося розкошувати: прийдуть німці, наплачетесь… Батько щодня Берлін слухає, німці там своїх євреїв у табори зігнали, й тут за колючим дротом посидите. Це тільки в Кремлі кажуть: битимемо ворога на його території.