Основи суспільності - Франко Іван

Нестора. Він іще не вірив, щоб о. Нестор направду думав утікати зо двора, покидати паню Олімпію, не вірив, щоб його страх був оправданий і щоби графиня або її син справді могли мати якісь злі наміри, і він пішов, вагуючися, помалу, з таким виразом непевності;, що всякий стрічний, поглянувши на нього, мимоволі мусив подумати: а сьому чоловікові що такого?

Пані Олімпія і без того була цікава, що почне о. Нестор. По його відході вона почала трохи каятися свого вибуху і пильно, мов каня, стерегла зі свого покою за всім, що діялось на подвір'ї, не зводила ока з дверей офіцини, що вели до помешкання о. Нестора. Вона бачила, як Деменюк підійшов до тих дверей, як стукав добру хвилю, поки йому отворено, і перетерпіла страшенні муки цікавості і непевності, поки врешті дождалася того, що Деменюк оп'ять вийшов на подвір'я. Вона згори догадувалася, що там була мова про неї, що там раджено над чимось таким, про що їй конче треба було знати. Вид Деменюка, йога неспокійне лице і нетвердий хід допевнили її в тім, a заразом подали їй надію, що від сього чоловіка нетрудно буде дізнатися про все, коли тільки зручно взятися до діла. Вона знала добре чесну і прямодушну Деменюкову натуру і зміркувала відразу, що, б'ючи іменно в той бік, зможе найлегше дійти до цілі. Коли Деменюк переходив близ її вікон, вона відчинила кватирку і закликала його до себе. Деменюк зупинився, та не підходив близько, оп'ять завагувався, чи має йти до пані, чи ні.

— Ходіть, Деменюку, — ласкаво промовила пані, — маю вам дещо сказати.

— Та я би... Я зараз буду пані служити, тілько наперед мушу тут маленьке діло для єгомостя.

— Та нічого, нічого! Я вас довго не задержу, той діло ваше не втече. Ходіть, ходіть! Адже чень не боїтеся мене!

— Та що, ясневельможна пані!.. — заклопотано промовив Деменюк і рад-не-рад пішов до покою пані Олімпії.

— Представте собі мою гризоту, Деменюку! — почала пані Олімпія з таким щиросердечним і стурбованим видом, немовби мати розповідала про недужу дитину. — Не знаю, що таке сталося з єгомостем. Чи захорував щось, чи що таке? Взяв собі до голови, що я на його маєток напосідаюся, що жадаю від нього, щоб мені й мойому синові все записав, і бог іще там знає, що він повидумував. А я — бог мені свідком, що ніколи й не думала про се! І не знаю навіть, чи там о. Нестор має які маєтки. Тілько всього й знаю, що тоді, як його обікрали, то мені жалувався. Ну, та ви самі знаєте, тих грошей не віднайдено, а чи у нього більше є, їй-богу, не знаю. І я би мала лакомитися на чуже добро? Господи! Та й чи я сього потребую? Адже, богу дякувати, у мене й свого досить, є при чім віку дожити. А хоч би бог і те мені відібрав, то у мене два брати князі, на великих добрах сидять, великі пани, то прецінь при котрім-небудь можу притулитися. А сестра також за великим паном замужем і так раз у раз мене просить, щоб я покидала Торки, здала все в оренду і йшла до неї жити. Та я не хочу. Я привикла жити скромно, попросту, та на своїм. Та не з такого я роду, щоб мала на чуже лакомитися! І скажіть мені тепер, Деменюку, що я маю робити, як маю говорити з єгомостем, щоби йому вибити з голови тоту нехіть до мене? Чи то йому хто наговорив на мене, чи йому що приснилося, чи так просто, старість, — та я, їй же богу, не дала йому ані найменшої підстави до таких думок. Адже самі знаєте, бо на вашім свідомі робиться, чи я його не доглядаю, не опікуюся ним, не шаную його як свого рідного? А він ось як мені платить! Ось якими підозріннями мені віддячується!..

Невдержимим потоком плили слова з уст пані Олімпії. Вона уложила собі наперед ту промову і добувала всіх своїх сил, щоб віддати, відіграти її по всім правилам акторської штуки, упередити всі заміти Деменюка, порушити всі його добрі чуття, зробити його зовсім безоружним. І справді, старий стояв при тих словах, мов під градом, не знаючи, що робити, не можучи здобутися на ніяку самостійну думку, і дав нестися сьому бурхливому потокові. А коли при остатніх словах пані Олімпія, немовбито зворушена і збентежена до дна душі, піднесла хусточку до очей і почала буцімто обтирати сльози, то Деменюк був би присяг, що справді о. Нестор пересолив у своїй боязні, що скомпонував собі якусь небезпеку і дармо тільки мучиться тим витвором своєї власної хорої голови.

— Та нехай пані графиня не беруть собі того так дуже до серця, — промовив він, силуючись успокоїти її, — наші єгомость старенькі, вони мають свої різні дивацтва. Я думаю, що се у них не надовго.

— Та я не гніваюся ані не жалуюся, — промовила знов тоном сердечної прихильності пані Олімпія. — Господи! Мені про себе зовсім байдуже! Я тілько боюся, щоби самого о. Нестора ота боязнь не попхнула до якого нерозважного кроку. Адже ж знаєте самі, він, як дитина, безрадний, безпомічний, хто не хоче, той його обдурить, обікраде або й так у живі очі обдере. Ще поки у мене сидить, то так йому здається, що то все нічого. А він і сам не знає, кілько-то я натурбуюся та напильнуюся, щоби йому не сталося якої злої пригоди. От і тоді, коли його обікрали — та й бог знає, чи справді обікрали? Хіба він уміє сказати, кілько у нього чого є? Каже, що позабирали щадничі книжечки, а потім почав списувати, вишукувати зі своїх сховків, і показалося, що всі книжечки у нього. А кілько я мала неприємності, та клопотів, та тяганини!..

— Та я то й сам казав єгомостеві, що вони дармо собі самі страху додають,почав звільна цідити Деменюк, зворушений оповіданням пані. — А вони ні та й ні! Ані слухати не хочуть.

— От то-то й є! Завізьме собі щось у голову...

— Вони все одно: "Боюсь я тої пані! Не можу тут обезпечитися".

— Бачите, бачите! Десять літ жиє безпечно, ніякої пригоди не дізнав, а тепер раптом не може обезпечитися! Чи ж то чоловік при здоровім розумі буде таке говорити?

— І мені також так здавалося, що вони щось нездорові. Ні з сього ні з того кажуть мені йти до коваля — знають пані, до Гердера, отам на кінці села — і просити його, щоб їх приняв до себе в комірне.

— От як! — скрикнула пані. — Так він задумав від мене втікати! Та й ще куди, до того єретика, до Гердера! Ну, панотченьку, — вже ви собі робіть що хочете і говоріть що знаєте, а я на се не позволю!

Пані промовила се таким твердим, рішучим голосом, далеким від тої жалібної та лагідної сердечності, якою говорила досі, що Деменюк аж стрепенувся. Тільки тепер він почув, що о. Нестор не зовсім такий дурний та хорий, лякаючися сеї женщини, і що вона під маскою добродушності та щирості справді криє якісь інші замисли. Та поки ще він розміркував, що йому далі робити, пані Олімпія майже силою випхала його за двері, замкнула свій покій і побігла прямо до помешкання о. Нестора. Деменюк стояв на подвір'ї мов остовпілий. Він чув, що провинився супроти панотця, зрадивши перед панею його намір вибратися від неї. Йому страшно прикро і встидно було того, що так себе дав провести пані Олімпії, та тепер він уже й зовсім не знав, що діяти. Чи йти до коваля і говорити йому те, що казав о. Нестор, чи зачекати, на чім скінчиться розмова з ним пані Олімпії. По добрій хвилі він рішився вкінці заждати і непевним кроком, вагуючись та озираючись, почав звільна наближатися оп'ять до помешкання о. Нестора. На подвір'ї не було нікого. Якась непереможна сила тягла Деменюка до дверей офіцини, що вели до покою о. Нестора, та, з другого боку, йому встидно було підслухувати, що там говориться.

А о. Нестор, відправивши Деменюка, вспокоєний трохи, взявся далі до своєї роботи — переховувати гроші. Вже був майже готовий із сею роботою, коли почув, що двері з сіней до його кухні відчиняються. Він перелякався і тільки тепер пригадав собі, що, виправляючи Деменюка, в поспіху забув замкнути двері на ключ. Запхавши в кишеню решту грошей і списи цінних паперів, він поспішив до дверей покою, щоб побачити, хто там увійшов; швидкі кроки, що перемірювали кухню, прямуючи до його дверей, збудили в нім якесь недобре прочуття. Та поки ще зміг отямитися, двері його покою отворилися зо скрипом і в них показалася постать пані Олімпії. Очі її блищали ще дужче, ніж звичайно, лице палало від швидкого ходу і внутрішнього зворушення, а на стиснених енергічних устах висіли громи.

— Панотче, панотче! — промовила вона, не вітаючись і не здороваючись. — Що се ви задумуєте?

— Га! Що се? То ви, пані? — лепотів переляканий о. Нестор, ухопившися за ручку крісла і стаючи так, щоб те крісло було між ним і панею.

— О, ви вже й не пізнаєте мене! — промовила пані Олімпія, холодно всміхаючись, і, не ждучи на запросини о. Нестора, сіла при столику і почала розглядатися по покою.

— Ну, що, вибираєтесь від мене? — випалила нараз.

О. Нестор увесь затремтів, його тонкі старечі губи поблідли мов полотно, в горлі дух йому заперло, і він не міг нічого відповісти.

— Слухайте, отче! — строго і рішучо говорила пані. — Не робіть дурниць! Не шукайте собі біди на здорову голову! Чи я на те десять літ доглядала вас, пантрувала, як малої дитини, як свого рідного, щоб ви тепер робили мені такий скандал? Та чи ви знаєте, що ваша втека від мене — так, втека, бо кождий скаже, що добровільно від мене до того єретика-коваля ви не перейшли — що ваша втека від мене заріже мене в людській опінії! Що се буде тяжкий удар для мене і для мого сина! Що се дасть злим язикам причину до найрізніших байок і спліток! І невже я вам така ненависна та обридла, що ви волієте жити у першого-ліпшого хлопа, сказати попросту, десь під плотом, ніж у мене?

О. Нестор увесь тремтів при тих словах, скорчився, мов зів'ялий лист, і ледве міг держатися дрижачими руками за ручку крісла, щоб не впасти на землю. Пані Олімпія, бачачи його заклопотання, почала тепер лагідніше.

— Ні, панотче, се негарно з вашого боку! Се невдячність! Адже ж я на ваш маєток не напосідаюся! Не хочете записати його Адасеві — воля ваша. Я вас не силую. Але того скандалу мені не робіть! Я розумію, вам треба би більшого достатку, стараннішого призеру, ніж тут маєте. Дуже жалую, що мої маєткові відносини не дозволяють мені дати вам його. Але в такім разі вам не слід утікати від мене до хлопа, бо там і того не будете мати, що у мене. Коли хочете, то переберіться до Львова. Я вам сього не бороню. Противно, готова все зробити для вас, допоможу вам винайти помешкання, прислугу...