Три політики - Маковей Осип

Я мусив позичити своїх...

— Ну, бачите, пане господарю, як то добре, що ви зайшли і сказали се мені. Я вам дякую, бо то такого інжене-

ра взяти, то він зараз з різними доставцями і підприємцями умовиться, буде приймати лихий матеріал, а повіт нехай платить.

— Так єі — потвердив Горобець.

— Одначе не гнівайтеся, пане Горобець, мене тут щось чудує,— промовив маршалок з усміхом.

— Що такого?

— Адже се швагер вашого посла, за котрим ви так розпиналися,— і ви проти нього?! Посол Крикливець не подякував би вам за таке.

— Мені добро повіту дорожче, як пана посла,— відповів Горобець дипломатично.

— Се дуже гарно з вашого боку,— похвалив маршалок і задумався на хвилину.

Горобець курив, як у своїй хаті, стріпував попіл у попільничку і зовсім не гадав забиратися. Маршалок почав знову:

— Чи то правда, пане ґаздо, що ви хотіли би взяти на себе будову дороги до Мочарів? При тім можна би дещо заробити.

— Взяв би, якби дали. Я не такий бідний і не такий дурний.

— Але ж! Чи я вам се казав коли? — боронився граф.

— Пан маршалок ні, але пан посол Крикливець. Він вам, певно, про се й не згадував?

— Згадував перед кількома днями, але не просив за вами. Я дивувався. Адже без вас він не був би послом!

Маршалок добре поцілив.

До серця Горобця підступило звичайне мужицьке завзяття.

— Ну певно! — промовив він, почервонівши на лиці.— Коли я днями і ночами шість неділь шибав собою з села в село, не доїв, не доспав, горлав на всі заставки, тоді я був "пан Михайло, прошу, будьте ласкаві"! І до хреста менї дитину тримав, і обіцював золоті гори. А тепер і на лист не відповість. А такий, вибачайте, смаркач, як сей його шва-гер-інженер, навіть руки не подасть! То ви, пан граф і мар-шалок, можете подати, а він ні!

— Як же ж не подати руки такому поважному господареві?— замітив маршалок.— Хоч ви мій противник...

— Який я ваш противник?! — боронився Горобець.

— Може, мій ні, але цілої повітової ради. Знаєте, пане Михаиле, я вас боюся, справді боюся. Надходять вибори до ради — і я певний, що ви мені цілий повіт перекинете. І що вам з того прийде? Стільки, що й з посольства Крик-ливця. Але ви робіть, як вам сумління каже, аби й про мене потім не сказали, що вас ловлю ласкавими словами, так як посол.

Горобець мовчав. Він, очевидно, вижидав ще важнішого слова від маршалка — і не перечислився.

— Знаєте що? — говорив маршалок далі.— Ви є завеликий патріот, аби згодилися на тих членів ради, яких ми собі бажаємо, і я не мав би сумління вимагати від вас агітації за нами. Але що вам хто може сказати, коли будете собі тихо сидіти дома? Я би вам того не забув. Будову дороги до Мочарів ви певно дістали би. Ми знаємо, що ви повіта не скривдили би.

— Можете бути певні, що ні.

— Не сумніваюся.

Настала знов коротка мовчанка. Маршалок бачив, що справа ще не готова.

— Я вас не намовляю, боже борони! Робіть як знаєте. Але ми даремщини не приймаємо і знаємо віддячитися.

— Та я за тим і прийшов,— промовив нарешті довше Михайло Горобець.— Маю кланятися ходакові, волю поклонитися чоботові. (Пан граф усміхнувся на такий непевний комплімент). Аби я не був варт навіть листа від посла, за котрим я так розбивався! А! панцю, так не йде! Михайло Горобець — застарий горобець, щоби на полову злапався.

— Зайдіть ще коли до мене,— попросив граф, піднімаючися з крісла.— Я вас не з'їм. Хоч мене ваші часописи лають на чім світ, але я не такий страшний, як бачите.

— Я зайду. Зі мною також можна говорити. Отсю дорогу якби ви мені дали, то було би добре.

— Се дуже можливе. Нічого великого. Ну, майтеся гаразд і не забувайте нашої розмови.

Граф подав Горобцеві руку, і Горобець вийшов задуманий.

У той час панові послові Крикливцеві у Відні, певно, і не снилося, що є політики ще хитріші від нього...