Диваки - Комар Борис
— Це ж не сторожів сад, а колгоспний. Упіймає котрогось, то буде непереливки. Знатимете!
Сашко перестав жувати яблуко. Микола не зважав на її слова, поглянув на дівчину зверхньо:
— Не бійся, аби тебе не піймав.
— Мене йому й ловити не треба, я не краду.
"Ох і причепа!" — сердився Микола. Сама три вершки од горшка, хіба що чемоданчик узяла, штани на себе натягнула, щоб дорослішою видаватися, а говорить з ними, як з першокласниками, — "буде непереливки… знатимете".
Догриз яблуко, дістав з кишені сигарети "Прима". Вирішив закурити, щоб вона не думала, ніби вони з Сашком ще малюки.
— То ти вже й куриш? — здивувалася дівчина, коли він узяв у зуби сигарету.
— А чого ж мені не курити?
— Я думала — школярам не можна…
— Чого це не можна?
— Хіба батьки і вчителі не забороняють?
— Ну й що з того? Нехай забороняють собі на здоров’ячко!
— У нас була така класна керівниця, — встряв у розмову Сашко, — що й чхати на уроці забороняла. Ніби навмисне це робимо. Так і хочеться все чинити наперекір. Я терплю, і всі терплять, а Микола візьме та й спересердя їй стола часником натре або кота в клас принесе…
— Дотепно, дуже дотепно… — чи то осудливо, чи то схвально мовила незнайомка.
— Пхе, я ще й не таке видумував, — гордовито сказав Микола.
— І вчителька не догадується, чиї то витівки?
— Може, й догадується, але ж не доведе, хто це робить. У нас клас дружний, не викажуть! Хоча Ольга Шинкаренко може й виказати. Думаєш, класна керівниця не боїться нас? Тільки пожаліється директорові або мамі, я таку вже їй штуковину підлаштую, що ого-го… Пам’ятаєш, Сашко, як Олегового кожуха вивернув і поклав під дверима?
Сашко згадав, почав реготати.
— Ну, а куриш навіщо? Це ж для здоров’я шкідливо.
— То шмаркачам шкідливо, а нам можна.
— Кому це "нам"?
— Та шостакам.
— Ви шостий скінчили?
— Ні, перейшли… Сашко, бери, — простягнув Микола пачку з сигаретами.
— Хай пізніше, я ще яблук не наївся, — сказав Сашко і знову поліз за пазуху, звідки йому просто в ніс било запашним яблучним духом.
Микола черкнув сірника. Було зовсім тихо, він же затулив вогник долонями, як це роблять курці вітряної погоди.
Припалив сигарету й зопалу так затягнувся, що аж сльози на очах виступили. Відвернувся, щоб дівчина не побачила, — начебто дивився на Кудлая, який погнався за горобцями.
Вона ж помітила, сміється:
— Ти й курити ще не вмієш. Кинув би оту гидоту.
Таке Миколу зло взяло! І яке їй діло до всього? Подумаєш — глузує…
Цвіркнув на дорогу крізь зуби, прискорив ходу, щоб позбутися такої причепи.
Сашко також пішов швидше.
І вона від них не відставала.
Коли попереду завиднілося в долині село, дівчина почала розпитувати, де в них сільрада, клуб, школа…
Микола мовчав, Сашко їй усе показував і розказував.
— Ти до кого приїхала? — і собі поцікавився.
— Та це я… — і не відповіла. — Гарне село у вас. І річка є, — мовила.
— А навесні, як сади цвітуть, іще гарніше, — відказав Сашко: так завжди говорили дорослі, коли хтось із чужих милувався їхнім селом.
Біля перших дворів дівчина з ними чемно попрощалася й рушила далі. Хлопці городами подалися додому.
ПОЇЗДКА НА СТАНЦІЮ
Тільки вгледіли Шморгуна Сергія, одразу звернули з дороги. Таке вже прилипало — почне теревенити, глузувати: або таблицю множення питать, або картузи на лоба натягувати, або по голові "гладити" проти чуба… Хоча вони з собакою, а він остерігається Кудлая, при ньому рукам волі не дає, лише базікає.
Але Сергій теж звернув убік, загукав:
— Чого, дурні, тікаєте? Не бійтеся! Діло є.
— Ми не тікаємо. Просто йдемо собі, — відповів непривітно Микола.
— Куди ви? — наблизився Сергій до хлопців. На ньому приношений робочий костюм, брудна квітчаста сорочка, маленька, схожа на гречаний млинець, сіра кепочка, з-під якої вусібіч стирчали довгі нечесані жмути попелястої чуприни.
Сьогодні Сергій настроєний на диво миролюбно. Наче й не збирається кепкувати або кривдити. А обзивати незлобливо хлопців дурнями — це вже його звичка, на те вони не ображалися.
Проте Сашко на всякий випадок зняв з голови картуза, мовив:
— Купатися йдемо на річку.
— Тю, дурні! Охота вам бовтатися з дітлашнею.
— Там не сама дітлашня, — заперечив Микола.
— Та йдіть, дурні, бовтайтесь, хіба я вас держу. Думав, зі мною поїдете. А не хочете, то й не треба.
— Куди поїхати?
— Не знаєте хіба? На станцію. Сьогодні груші везтиму. Ось запряжу Буланого, заберу в саду ящики. Збруя нова, вчора видали, віз, як пушинка. Ех, і прокатаюсь!..
— Чого ж ти Олега з собою не взяв?
— Допомагає старій помідори збирати.
— Поїхали, Сашко?
— Треба татові сказати.
— Навіщо їм казать, вони ж одпустили тебе.
— Так то ж на річку.
— Нічого, аби одпустили.
— Ну, добре, поїхали, — згодився Сашко.
— Тоді одведіть додому свого цуцика і шмаляйте до посадки. Там і ждіть, — розпорядився Сергій і перевальцем рушив до бригадного двору.
Микола заманив у двір Кудлая, прив’язав біля перевернутої діжки, що правила йому за будку, й почимчикував з Сашком за село до посадки.
Сергій і справді не забарився. Прикотив однокінною підводою, навантаженою ящиками. Колеса на гумі, від старого "Москвича", щоб не трясло в дорозі.
— Тпр-р-ру, — спинив Буланого біля хлопців. — Сідайте!
Вони повмощувалися на ящиках поруч Сергія.
— Но! — цьвохнув батогом коня. Відірвав дощечку на одному з ящиків, витяг із дерев’яних стружок дві здоровенні зеленаві груші. — Їжте, — простягнув Миколі і Сашкові.
— Соло-одкі, — покуштувавши, прицмокнув Сашко. — У нас дома таких нема. І у вас, Миколо, нема.
— Де б вони у вас взялися? Це діда Артема щепи. Перший рік уродили, — пояснив Сергій. — Ви беріть, їжте…
— Не треба. Попробували й досить, — сказав Микола. — Слухай, Сергію, що то за дівчина, яку ти підвозив зі станції?
— Я? Коли?
— Сашко, коли це було?
— Позавчора. Ні, позапозавчора.
— А ви звідки знаєте, що я її підвозив?
— Ми… ми… — зам’явся Микола. — Сама розповідала… Як розпитувала в нас дорогу… Там, у селі…
— Що ж вона вам іще казала?
— Більше нічого. Тільки те, що ти підвозив її зі станції. То хто ж вона така?
— Хтозна. Допитувався — не сказала. Мабуть, до когось у гості приїхала. У клуб на танці запрошував — не хоче, каже: "У нас із вами танців не вийде". А в мене з усіма получається. І "смикавку" ніхто краще не танцює.
"Як добре, що вона більше не бачилася з цим прицюцькуватим Сергієм, — думав Микола. — А то могла б розповісти йому про них із Сашком. Знали б тоді і він, і його батько, і всі знали б, хто рвав у саду яблука, хто гілку відчахнув".
— Ну, правуй, а ми покуримо, — Сергій передав віжки Сашкові.
Витяг з кишені сигарети, простягнув пачку Миколі.
— Не хочу, — закрутив головою той.
— А-а, забув: ти — школяр. Нічого, бери, тепер канікули.
— Жарко, не хочу, — скривився Микола.
— Ну й дурний. Бачиш, які сигарети — "Запашні", ще й із фільтром. На станції виміняв в одного корешка за груші. В наш сільмаг таких не привозять.
Сергій запалив сигарету, попахкав нею, доки розкурив, затягнувся, випустив носом дим, замріявся:
— І чого це в голови колгоспу є свій заступник, в усяких директорів та начальників є, а в їздових нема? Дали б мені помічника, хоча б такого, як ти, Миколо, або ось Сашко, ото була б житуха! Натомився, ліг відпочивати, а помічник тебе підміняє…
— Таке скажеш! — усміхнувся Микола. — Тоді, по-твоєму, і учням треба помічників? Не захотів іти до школи — посилай свого помічника.
— От дурний! Так учні ж нетрудовий елемент.
— Як це нетрудовий? А уроки хто вчить? Хто на ділянках, у столярній майстерні працює?.. І школа наша називається "загальноосвітня трудова".
— А ще дома скільки роботи, — підказав Сашко.
— Сашко на ставку інколи підміняє батька. Я теж майже щодня допомагаю мамі в городній бригаді. Це тільки ви прив’язали Олега до своїх помідорів та огірків.
Сергій нічого не відповів. Саме в цей час під’їхали до величезної скирти свіжої пшеничної соломи, і він, поглянувши на неї, голосно позіхнув.
"Зараз буде просити, щоб поїхали на станцію без нього", — подумав Микола.
Так і вийшло.
— Слухайте, хлопці, — почухав потилицю Сергій, аж кепочка сповзла йому на очі, — може, ви самі здасте груші, а я трохи того… подрімаю? Загулявся вчора, спати хочеться.
— Чого ж, можемо й самі, — погодився одразу Микола. Зупинили коня, Сергій зліз із воза.
— Ви ж дивіться, квитанцію не забудьте взяти, як здасте, — наставляв хлопців. — Тут вісімнадцять ящиків і в кожному по двадцять кілограмів. Всього… Ану, математики, скільки всього буде?
— Триста шістдесят, — перший вирахував Сашко.
— Правильно. Та з гори тихенько з’їжджайте, бо перекинетесь. Назад їхатимете, свисніть.
— Добре.
Сергій знову гучно позіхнув і, не оглядаючись, посунув до скирти, в якій уже раніше обладнав собі для спання невелику, але зручну "печеру".
Миколі і Сашкові вже доводилося бувати на заготівельному пункті "Плодоовоч", що біля залізничної станції, за п’ять кілометрів од їхнього села. Сергій охоче їх брав з собою, коли возив туди з колгоспного саду черешні, абрикоси, яблука. По дорозі майже завжди, як оце й сьогодні, злізав із воза, ішов або спати в скирту, або десь тинявся, а вони вже самі їхали далі. Повертали назад, зупинялися в домовленому місці, і він знову сідав на воза й брав віжки.
Це тільки бригадир дядько Василь боїться довіряти хлопцям коней. Скільки разів просили, щоб поставив їздовими… "Підождіть, — каже, — нехай у вас чуби повідростають, як у Сергія, тоді й коні слухатимуться. А зараз, поки канікули, купайтеся, рибу ловіть, ганяйте духопела (це він так називає футбольного м’яча), батькам дома допомагайте".
Бригадир, мабуть, як ото й Сергій, думає, що Миколі і Сашкові кортить покататися. Ну й даремно так думає! Хіба це катання… на возі?! Хіба мало для цього в колгоспі всяких машин? Сідай і катайся скільки хочеш. Ні, не тому вони просяться. Хлопцям припали до серця оті поїздки на станцію. Це ж мовби подарунки везеш людям. Набереш у саду повен віз акуратних ящиків з яблуками, або грушами, або сливами, та ще такими красивими, запашними, добрими, що всю дорогу летить слідом цілий рій настирливих ос і бджіл. Здаси на пункт, і помчать вони поїздом чи й літаком кудись далеко-далеко, де, може, й літом свище хуртовина, тиснуть пекучі морози. Смакують там люди чудові плоди, хвалять і дякують тим, хто виростив їх, і тим, звісно, хто привіз.
Наблизившись до крутого спуску, хлопці повставали з воза, наділи на заднє колесо вичовгане залізне гальмо, Буланого взяли з обох боків за вуздечку та й з’їхали з гори.
Через залізничний переїзд Микола сам узявся правити конем, бо вважав себе їздовим досвідченішим за Сашка.
