Царське вчора і большевицьке нині - Донцов Дмитро

Формулював ряд постулятів української політики полтавської доби, підкреслював погорду представника цивілізованої нації до петрівських зайд; означав боротьбу з ними як змаг народу з народом, змаг довготривалий, накликаючи Божий гнів і помсту історії за кривди і пролляту кров, реабілітуючи тодішню провідну верству від нікчемного закиду вузького кастового егоїзму, бо ідучи за Мазепою, вона "шукала лише свободи і ліпшого життя на власній землі своїй і мала про те задуми, властиві всьому людству" (стор. 213).

Скільки розуму політичного мали ті наші предки, поки не звиродніли і не обернулися в "малоросійське дворянство". Скільки блискучої спостережливости! Скільки проникливости в осуді й оцінці з'явищ! Скільки аналогій має та полтавська епоха з епохою, що наступила по тім, як Україну прилучено до імперії, змонтованої Леніними.

З Історії Русов визирає думка, що такий змаг, як кожний історичний змаг кожної нації, має тоді вигляди на успіх, коли веде його народ не в бакунінсько-драгоманівськім сенсі "вільних громад" татарських людей, — лише в сенсі активної провідної верстви, що його представляє; не тоді, коли ця верства вироджується в демократичну юрбу, або в просто посідаючу клясу, яка людей й багатства краю "на свою привату употребляет", в "вєчноє и потомствєнноє владєніє" дістає, думаючи не про націю, а про службу "благополучній державі царського величества"... Лише тоді, коли ця верства є сповнена тією блискучою думкою, тією волею і тим патріотизмом, які навіть чужинця змушували в козацькій старшині бачити постаті, подібні до постатей Лівія, до постатей древнього Риму.

(Уривки із статті "1709-1939, Пам'яті мазепинців". Львів, журнал "Вістник", книги ч. 7-8.)