Весела людина - Черкасенко Спиридон

А ніс його, ізсиня-червоний, і справді мав незвичайний вигляд і нагадував синій баклажан.

— Хи-хи-хи! Се все віспа, пане лікарю,— відповів Смалець.

— Що?

— Віспа... віспа прищепилася.

— Віспа? На носі?

Лікар аж рота роззявив від несподіванки.

— Еге. І прийнялася, капосна, добре прийнялася.

Каюченкові обридла ся комедія.

— Кликати робітників, чи що? — звернувся він до лікаря.— Люди ж чекають.

— Ні, стривайте. Навіщо ж ти прищепив?

— Вона сама прищепилася,— знову захахикав Смалець.

— От тобі й маєш! Як сама?.. Нічого не второпаю.

— Отже ж, прищепилася.

— Та що там довго говорити,— промовив Каюченко,— він недавно щепив дітям віспу, а потім довбав, мабуть, пальцем у носі, не побанивши рук, та вдряпнув і прищепив собі віспу.

Лікар знову здригнувся від реготу.

— Не розумію, чому тут сміятись,— спалахнув Каюченко.

— А як же не сміятися? У носі віспу прищепив.

— На мене... я б його й близько не підпускав до хворого.

— Овва! — повернувся до нього Смалець.— Який ти великорозумний!

— Сьогодня собі прищепив віспу через свою неохайність, а завтра кому-небудь прищепить ще яку хворобу,— хвилювався Каюченко.

— Овва! — визвірився на нього Смалець.— Не дав Бог жабі хвоста.

— Ну, дурне... годі вам! Що ж тут такого? Собі ж шкоду зробив,— мирив їх лікар,— не кому іншому. Та й скільки тієї шкоди. Навпаки, на мій погляд, з побільшеного розміру його й без того не маленького-таки носа, вид йому має тепер якийсь більш поважний вигляд.

Микола Оверкович знову зайшовся від реготу.

— Кликатиму шахтарів чи ні? — промовив Каюченко й підвівся.— Вам, Миколо Оверковичу, треба ще зайти в палату до пошесних, бо Трегубові Макарові зовсім кепсько, чи й виживе до завтрього.

— Ат, відчепіться ви з ними!.. Валяй, Смальцю, "П'ять Хом"!

— Можна... А ти, хлопче, проте, не будь свинею,— не вгамовувався Смалець.— Бачили ми таких.

— "П'ять Хом", кажу, співай,— тупнув ногою Микола Оверкович.

— "Согрішихом, беззаконовахом"... Подумаєш, велика цяця! Не пускав би він...

— Ну-ну, се ж тільки два "Хоми",— сміявся лікар...

"... Неправдовахом перед тобою",— провадив далі Смалець.

Каюченко плюнув і одійшов до вікна.

— Не подобається?.. Аякже, так ми на тебе й подивилися. А отсієї не хочеш? Се наша медицинська: "Тілі-тілі, хамамілі, арніці-арніці, спеціерум гвайїці, гумірабі-ці?!" — вивів Смалець просто над вухо Каюченкові останні ноти на манір дяка в церкві.

Каюченко мовчав і, насупившись, дивився у вікно. Пробило годину. З передпокою почулося нетерпляче човгання чобіт по цементовій підлозі й кашляння.

Нарешті лікареві набридло сміятись.

— Клич,— звелів він Смальцеві.

Той відхилив двері в дожидальню й кивнув робітникам пальцем. Всі посунули до нього.

— Не всі, не всі, не напирай! Чого прешся! Двох давай.

В прийомну ввійшло двоє робітників: один підстаркуватий, виснажений шахтар, другий молодий, ставний, але худорлявий парубок з відбитком лякливості на виду, що свідчила про брак завзяття й практичного розуму, без котрого кепсько приходиться робітникові в житті.

— Що, земляче, ще N-ського хліба забажалося скоштувати? — звернувся до підстаркуватого лікар.

— Точно так, ваше благородіє,— відповів той.— Такое діло. Привичноє, сказать, занятіє.

— Ну, то роздягайся ж. Обдивимося, чи ще годишся. Може, з тебе робітник, як з клоччя батіг.

— Ніт, зачим так, ваше благородіє, ми до всього можемо,— говорив шахтар, скидаючи сорочку,— чи в шахту, чи за сторожа.

— Роздягайся й ти! — гримнув Смалець на парубка, що стояв біля дверей, оглядаючи кімнату.— Чого вершу роззявив?

Парубок злякано глянув на Смальця, спинив на мить погляд на його носі й заметушився, роздягаючись. Лікар, почепивши на носа окуляри, почав оглядати підстаркуватого з усіх боків: мацав ребра, тикав пальцем у живіт, зазирав у рот, у вічі, щось записував у велику книгу на столі.

— Ану, юначе,— звернувся він до Каюченка,— дізнайтесь, чи добре він бачить. Щось наче очі в нього не теє...

— Зачим, ваше благородіє! Очі як очі, все в плепорцію,— відповів шахтар і, на виду йому промайнула тривога.

— Годі, годі,— в плепорцію. Ти краще скажи, як звуть тебе? — промовив лікар, сідаючи на канапу і лагодячись писати квитка.

— Гаврило.

— Гав-рило?.. А-а!.. То в тебе два ймення: собаче й свиняче.

Смалець скажено зареготав, а шахтар стояв, нічого не розуміючи.

— А на прізвище?

— Синько, ваше благородіє.

— Так, Синько,— записував лікар,— Гав-рило Синько. Так, так, два ймення: Гав — собаче, рило — свиняче.

Каюченко обурився:

— Ви, пане лікарю, хоч би зважили на те, що тут іще декого звуть Гаврилом. Се ж... я не знаю, як і назвати.

Микола Оверкович глянув на Каюченка поверх окулярів. Смалець пирхнув у жменю.

— Ах, так... Вибачайте, їй же Богу, забув, що й ви Гаврило. Ну-ну, чи добре він бачить?

— Ви грамотні? — спитав Каюченко шахтаря.

— Точно так, ази знаю.

— То йдіть же сюди,— покликав його фельдшер, поставив спиною до вікна, сам одійшов до дверей і, показуючи пальцем на табличку, що висіла на стіні, питав:

— Яка се літера?

— Ши,— відповідав йому шахтар.

— А отсе?

— Ри.

— "Ри"... Вже й скаже,— кинув лікар, обдивляючись парубчака.— Хіба ж так?

— Як знаємо, так і говоримо, ваше благородіє. А як воно для нашого діла ні до чого, то нам і байдуже.

— Се, положим, ти правду кажеш. З вас, як дуже грамотний, так або прахвост, або забастовщик... сволоч, значить.

— Точно так, ваше благородіє. Ніт, будьте спокійні, ми до сього нікоторого пристрастія не іміємо.

— Так, так, і гаразд робиш. На тобі квитка. Годишся, куди вгодно.

— Покорно благодарим, ваше благородіє.

Шахтар взяв квитка, а лікар всю увагу звернув на парубка.

— Що се тобі, парубче, живота підвело, ніби ти тиждень не їв?

Парубок злякано подивився на лікаря.

— Чого дивишся? Живота, кажу, підвело,— і Микола Оверкович ткнув його пальцем в живіт.

Парубок хитнувся й промовив пошепки:

— Охляв... два дні не їв...

— Охляв,— перекривив лікар.— Якби не тинялися з шахти на шахту, а трималися місця, то й не охляв би. Де до сього робив?

— На Семенівській.

— За віщо прогнали?

— Сам кинув.

— Сам?.. Ой, брешеш ти! По очах бачу, що брешеш.

— Молоде, сказано...— додав старий шахтар.

— А ти мовчи і не втручайся, коли не питаються,— визвірився на нього лікар.— Молоде... Все й лихо від сих молодих... Ану, як очі у нього? — кинув він Каюченкові.— Так здоровий, як віл. Ти грамотний?

— Грамотний.

— Я ж кажу, що так.— Микола Оверкович ще раз з підозрінням подивився поверх окулярів на парубка.

Каюченко поставив і сього, як першого, до вікна спиною і, показуючи на літери, питав:

— Се що?

— Ю.

— А се?

— Ер.

— А се?

— Ен.

Микола Оверкович підвів од столу голову й вороже подивився на парубка, насупивши брови.

— Иш ти... Та ти, бачу, професор. Хм... "Ер"... "єн"... хе! Одразу видно, що з тих...

Парубок дивився на нього переляканими очима, нічого не розуміючи.

— Ну, зодягайся, хлопче, та йди собі на всі чотири. Годі тобі стовбичити.

— А... а... квитка? — промовив глухим голосом робітник.

— Квитка?.. Хм... не буде тобі квитка: ти — хорий.

Каюченко здивовано знизав плечима.

— Та ви ж самі зараз казали,-— з серцем звернувся він до лікаря,— що парубок здоровий, як віл, а бачить він як слід.

— Не ваше діло,— похмуро відказав лікар.— Робіть те, що вам велять, а вашої ради ніхто не питає.

— Але мені дивно...

— Прошу при робітниках, та і взагалі, зо мною не сперечатись,— спалахнув лікар.

В прийомній запанувала тиша. Парубок, ледве пересовуючи ноги, підійшов до одежі й почав зодягатись. Видко було, що він не сподівався вийти звідсіля без квитка і що в тім квиткові були всі його сподіванки.

— Клич інших,— звелів Микола Оверкович Смальцеві.— А ти хутчій зодягайся та геть звідсіля! Чого повертаєшся, як ведмідь за горобцями?

Входили інші робітники по двоє, роздягалися, показували себе з усіх боків. Лікар із Смальцем уважно обдивлялися їх і декому давали квитки, а дехто виходив засмучений, без квитка.

Крізь відчинене вікно знадвору почувся гомін, метушня, тривожні свищики "кукушки".

Каюченко підійшов до вікна.

— А що там таке? — спитав його лікар.

— А хто його знає. Либонь, наїхали когось. Може, піти?

— Покличуть, як треба буде.— Лікар одкинувся назад на канапі й важко відсапнув.

До прийомної вбіг, захекавшись, стрілочник.

— Ваше благородіє, людину зарізало.

— Де?

— "Кукушкою".

— А ви ж куди дивилися?.. Що йому там одрізано? Смалець, піди.

— Надвоє перерізано. Сам кинувся.

— Хто ж то?

— Якийсь високий парубок. Вийшов звідсіля, підбіг до "кукушки" й кинувся під колеса. Машиніст не встиг і "кукушки" зупинити.

— От сволоч! — вилаявся лікар і гидливо скривився.— Несіть у лікарню. Смалець, піди.

Стрілочник і Смалець вийшли.

Каюченко повернувся до лікаря й злісно промовив:

— Се, запевне, той парубіка, котрому ви не дали квитка.

— Ну, то що? — зиркнув на нього лікар.

— А то, що ви винуваті.

— Як саме?

— Він же здоровий і... два дні не їв.

Лікар замішався, зняв окуляри й почав їх протирати хусткою до носа.

— Хм... хто ж його знав, що він такий... необачний... Я, признаться, подумав, чи не з тих він... із забастовщиків. Дуже великорозумний... Аякже... "ер", "ен"... хм!.. Всі вони здебільшого кажуть: "ри", "ни"... А тепер, знаєте, строго. Сі, дуже вчені, взагалі елемент не того... хм!... Оказія, та й годі...

Каюченко взяв бриля, зневажливо зиркнув на лікаря й кинув йому, виходячи з прийомної:

— Ех, ви!.. "Ер", "ен"... Коновали ви, а не лікарі, і душа у вас коновальська. Ноги моєї не буде тут більш!..

Він люто грюкнув дверима й вийшов.

Лікар замислився на мить, заховав окуляри, потім витяг цигарницю й запалив цигарку.

1910