Дочка жандарма - Винниченко Володимир

А паровоз тут! (Хитає на депо). Корольчук. Знаю. Відберуть все одно... Гнат. Ну, хто його зна. Може, хочеш проїхатись в Горохове?

Оля. Він у губернію поїде. Корольчук. У вас же Жмаха єсть.

Гнат. Жмаха. Чорт його зна, де той Жмаха!.. А то б, може, поїхав би, га? Виручити... Корольчук. Не поїду.

Кузьма. Стидно, товаришу. Не годиться так... Корольчук. Кому годиться, а кому й ні. (До Олі). А щодо губернії, то... лучче б таких слів не говорить...

Вбігає Василь, задиханий.

Василь. Пропало діло! Ху! Жмаху арештували. Вже третій день в Капустянім. Тесть приїхав... Гнат. Та не може буть! Ну, пропало... О л я. Та-а-ак...

Оля й Кузьма (разом). Ах ти ж, господи! Що ж тепер?

Василь. Там хлопці хвилюються. Хотять іти в Капустяне й силою визволити Жмаху. Дурниця — нічого не вийде. Там стражники стережуть. Не можна одговорить... Іди, Гнате, щось скажи їм. Швидше... Вони хотять зараз іти.

Гнат. Ех, пропало діло! Що ж тепер? Остапе!..

Корольчук. Ну?

Гнат. Рішай.

Корольчук (на Олю). Хай вона рішає. Гнат. Товаришка Оля?! О л я. Я?? Корольчук. Ти.

Оля (до Гната й Василя). Знаєте, що він хоче від мене? Щоб я їхала з ним у Горохове, повінчалась і покинула революцію. Тільки з такою умовою він поїде. Можу я так зробити?

Гнат (розводить руками). Ну, знаєш... А просто для діла, для нас не хочеш зробить?

Корольчук. Вив мене одняли моє щастя, та щоб я його своїми руками ще й засипав? Ну, цього вже я не зроблю Верніть моє, я дам ваше...

Оля. Та я ж тебе возненавиджу, як червиву собаку! Чого ти хочеш?

Корольчук. То правда?

Оля. Як правда те, що я б тебе зараз своїми руками розірвала!

Василь. Хто там? (Вдивляється направо).

Виходять Корол ьчукова й Наталка

Оля. О! Ось іде підходяща до тебе.

Корол ьчукова (з плачем біжить до Остапа, припа-да до нього, голосить). Остапочку, сину мій єдиний. Навіщо ж ти? Ой, боже ж мій! На кого ж ти мене, стару...

Корольчук. Та що таке? Що вам, мамо? Та годі! Що таке? Що сталося?

Корольчукова. Не кидай же, не кидай мене...

Корольчук. Та хто кида? Що з вами? Чого ви прийшли сюди? (До Наталки). Що там таке?

Наталка. Вони почули, що ти хочеш їхать у Горохове на паровозі...

Корольчук. Що за дурниці! Заспокойтесь, мамо. Нікуди я не їду й не поїду. Ідіть додому.

Корольчукова. Ходім разом...

Корольчук. Та кажу ж вам, нікуди не поїду. (До Наталки). Негарно так робити. Одведи матір додому. Ідіть, мамо, присягаюсь вам, що зараз прийду додому й нікуди не, поїду. У мене тут діло єсть. Ідіть.

Корольчукова (до Олі). Я вас прохаю, Олю, пожалійте стару матір. Один він у мене. Не посилайте його нікуди.

Оля. Не бійтесь, Ганно Олексіївно, не пошлем. Ідіть спокійно додому.

Корольчукова. Господи, господи! Що ви затіяли? Олю, верніться додому.

Оля. Нічого, Ганно Олексіївно. За мене не бійтеся. А самі лучче йдіть додому, а то ще побачать вас тут та подумають, що й ви з нами. Он, здається, вже хтось іде сюди од станції.

Всі озираються. Василь. Жандарми... Офіцер і...

Оля. І мій татко... (До Корольчукової). Ось і сам тато сюди йде.

Василь. Але без стражників!

Оля (до Гната й Кузьми). Товариші! Тікайте звідси. Швидше. Щоб не бачили вас, а то... Краще сховайтесь... аба просто додому йдіть.

Гнат. Та що ви! Додому?!

Оля. Ну, все одно пропало. А то ще заберуть.

Гнат. А ви?

Оля. Мене все одно знають. Я хочу послухати, що вони казатимуть, а потім і я прийду. Прийду до вас, Гнате. Тікайте, швидше.

Кузьма. Та що ж? Ходім... Василю, ходім... Гнат. А вони арештують вас?

Оля. Ну, вдвох не посміють. А це що? (Показує револьвер).

Корольчукова. Ох, боже наш, що ж це таке? На рідного батька? Сину, ходім звідси, а то на нас подумають. Сину, ходім!

Корольчук. Ідіть, мамо, я зараз прийду. (Строго до Наталки). Наталко, іди з ними.

Наталка. Ходімте, Ганно Олексіївно. (Бере й силою веде вбік).

Корол ьчукова (озираючися). Сину, я тебе прошу, ради всього святого... Сину!

Корольчук. Та добре... Ідіть швидше.

Гнат (до Кузьми). Може, це йти нам?

Оля. Та чого ж ви тут будете? Яка користь? Вас тільки знатимуть і завтра заберуть. Ну, і що з того? Все одно пропало. Жмаху забрали, нема кому їхать. Ідіть же, ради бога! Швидше!

Гнат. Ех! Ну, приходьте зараз до мене... Оля. Прийду. Ідіть.

Василь. А знаєте що? Хто його зна, чого їм треба. Хай Гнат біжить до хлопців, а ми з Кузьмою сховаємось тут за депо. Як щось там таке буде... ми й вискочимо. Давай твій револьвер. А сам біжи.

Оля. Ну, хай так. Тільки швидше. Вже близько.

Гнат. То правда. На. (Дає револьвер). Так до мене?

Оля. До вас.

Гнат (до Корольчука). Остапе!.. Не поїдеш? Корольчук. Ні.

Всі троє зникають.

Оля (весь час позираючи до станції). Ну, чого ж ти зостався? Ще подумають, що й ти з нами. Тікай.

Корольчук. Краще б ти тікала. Іди лучче, Олю, додому. Подумай сама, що ти робиш. Чи це личить тобі... Ну, хай ми, мужчини, робітники... Іди додому, і я тоді, куди хочеш, поїду, піду... Віриш? Ну, говори!

О л я. Я вже тобі говорила. Пізно. Ось уже вони. Приходь до Гната. Прийдеш?

Корольчук. Не знаю.

Входять Офіцер і Качуренко.

Офіцер (до О лі, прикладаючи руку до кашкета). Добрий вечір.

Оля не відповідає, мовчки посміхається.

Качуренко (грізно). Тобі кажуть "добрий вечір"!

Офіцер. Тихо, тихо, Качуренко. (До Корольчука). Ви теж брали участь в крадіжці паровоза?

Корольчук. Ні в яких крадіжках я не брав участі.

Качуренко (до Олі). Іди зараз додому.

Оля. Це куди "додому" — в тюрму? Дякую, я ще не хочу.

Качуренко (ступаючи до неї). Мовчать! Як ти смієш мені так говорити!

Офіцер. Тихо, тихо, Качуренко...

Качуренко. Забирайсь, кажу, зараз додому!

Офіцер (до Олі). Ніхто вас в тюрму не хоче брати. Даю вам слово офіцера, що нічого вам не буде. Ради вашого батька.

Качуренко. Я тобі кажу — іди додому. Зараз тут буде поліція.

Оля. Мій дім — тут. Я вам сказала раз: я з жандармом жити не буду.

Качуренко. Чого ж ти хочеш? Чого ж ти хочеш, повіє? Щоб я тебе своїми руками пристрілив, як собаку? Що? Кажи мені зараз!

Оля. Стріляйте.

Качуренко. Іди додому!

Оля. Я додому піду, тільки до свого.

Качуренко. Ні, ти підеш до батьківського дому!

Оля. Ні, не піду!

Качуренко. Ти підеш, говорю, додому! Оля. Ні, не піду.

Качуренко. Так я тебе в тюрму одправлю. Я арештую тебе. (Вийма револьвер). Іди за нами. Оля. Ні, не піду.

Качуренко (люто). Іди!!! (Ступа до неї). Оля (вийма револьвер). У мене є теж револьвер. Качуренко. Ах, так ти на батька? Н-на! (Цілиться і стріляє).

Оля хапається за плече і спирається рукою на барикаду.

Офіцер. Качуренко! (Біжить до того).

Корольчук (стрибає вперед, хапа за горло Качурен-ка). Що ти зробив?! (Повертається до Олі й підхоплює).

О л я (силкується стояти). Нічого. Дурниця. (В цей мент вискакують Кузьма й Василь, вона до них). Нічого, нічого... Поможіть мені.

Качуренко весь осідає і з жахом дивиться на дочку.

Корольчук. Лікаря!! Беріть, на станцію... (До Качу-ренка). Біжіть за лікарем! Кузьмо... Василю, за ноги! Швидше! (До Качуренка). Та біжіть же!

Оля. Нічого, нічого...

Качуренко біжить уперед, за ним несуть Олю. ЗАВІСА

ДІЯ ДРУГА

Станційна кімната. Направо — двері на станцію, наліво — в другу кімнату.

Просто — вікна на залізницю. На канапі лежить Оля; вона часом стогне, але не приходить до п-ам'яті. За канапою недалеко сидить Качуренко. Він згорбився, осів, погляд йому несмілий, змучений. Сидить він, схиливши голову на руки. Як Оля застогне, він підіймається, обережно підходить до ліжка і, не сміючи показатись, зазирає ззаду. Знов сідає й сидить. Оля стогне, він підходить, боязко дивиться на неї, потім стає на коліна коло ліжка й тихо цілує її руку.

Весь час за вікнами чути гомін юрби. Качуренко встає й підходить до вікна. І зараз же чути крики обурення і гніву — то його побачили робітники. Він одходить і знов сідає. Входять Лікар і Корольчук. Качуренко поспішно встає й мовчки дивиться на них, погляд йому той же несмілий і змучений.

Лікар. Доброго здоров'я... Що? Не приходила до пам'яті?

Качуренко. Один раз. Минут п'ять... І знов.

Лікар (до Корольчука). Що ж? Становище не зміняється. Треба подивитись. (Підходить до Олі й обережно оглядає і вислухує її. Оля весь час тихо стогне).

Качуренко не сміє підійти близько, але з надією і страхом слідкує за всіма

рухами лікаря.

Корольчук і Лікар стараються не дивитися йому в очі, коли балакають з ним, і, видно, почувають себе з ним тяжко, може, навіть жаліють.

Корольчук. Ну?

Лікар. В тому самому стані. Але все-таки трошки гірше. Треба операцію. Куля засіла в легені.

Корольчук. І ви абсолютно не можете?

Лікар. Не можу, голубчику. Рад би душею. Не маю інструментів, нічого. Треба з города, з губернії везти оператора... Нічого не зробите. І боюсь, і не маю чим. Душею б рад... І треба спішить...

Корольчук. А її повезти не можна?

Лікар. О, боже борони... Не можна рухати... Інакше — ні за що не ручуся. Треба спокою абсолютного. І поспішайте, поспішайте... За годин вісім-дев'ять — ручуся, а більше...

Качуренко (хрипло). Може померти?

Лікар (силкуючись не дивитись на нього). Померти... не знаю, але комплікації всякі... І навіть... Не смію ховати од вас... навіть може бути смерть. Куля засіла в легенях... Кров просочується... Отже, може... Ну, словом, це річ дуже небезпечна. (До Корольчука). Треба їхати в губернію. Скільки годин туди їхати?

Корольчук (понуро). Як добре пустити, то за три години можна бути.

Лікар. От якраз добре: три туди, годину-дві там, три назад... Вісім-дев'ять годин... Якраз добре... Треба їхати. Ви теж страйкуєте?

Корольчук. Страйкую.

Лікар. Ну що ж... Попросіть товаришів дозволити вам поїхати в місто за лікарем. Тут нема політики... Паровоз начальство залізниці дасть. Він, здається, вже готовий стоїть, я бачив.

Корольчук. Готовий. Але начальство хоче разом зі мною послати і... жандарма...

Лікар (як і Корольчук, весь час мимохіть подивляються на Качуренка, а між собою переглядаються розуміючими поглядами). Так... А може б, на цей раз начальство згодилось пустити вас самого? (До Качуренка). Як ви думаєте, можна це?

Качуренко (хвилюючись). Не знаю... Трудно... Тут і так... арештувать хотіли. Ну, та вже для мене і що так бог покарав... Але я так кажу Остапу Гавриловичу — хай згоджується... Хай згоджується. А я зроблю, щоб не посилали більше нікого. Щоб сам Остап Гаврилович поїхав.