Тарасове Закляття - Бердник Олесь

Здригнулось Дике Поле.
Земля здригнулась. Колихнувся світ.
Немов литаври гримнули довкола
Із тих далеких легендарних літ…
У тій сопілці чулися ридання
Замучених дітей і матерів,
І клекотіння вічного повстання,
І вічна марність романтичних снів,
І клич до бою, і дівочий спів…

І я узрів усю мою Вкраїну,
Розіп’яту з правіку на Землі,
І я відчув розсіяну Родину,
Розсипану, загублену в імлі.

Вона відчула поклик — і воскресла!
Людей повстали в просторі ряди,
Праненьки Геї викидали чресла
Померлі покоління і роди.

Вони ішли до Вогнища, до Діви,
Вони ішли, не знаючи — чому!
Сопілки чарівної переливи
Вели їх крізь століття і пітьму.

Ішли далекі вої непохитні,
Ішли тисячолітні сіячі,
Корогви колихалися блакитні,
І блискотіли списи та мечі.

І нап’ялись, немов жіночі лона,
Сплюндровані могили по степах,
І з неба кров кипляча та червона
Знов окропила непорушний прах.

Земля тряслась. Кричали древні гори.
Бо з небуття, з приниження, з гниття
Мільйоннорукий, дивний і стозорий
Вривався буйний дух в Нове Буття.

І воскресали запорізькі лави,
Ішли крізь гук походів та війни,
Крізь марево і слави і неслави,
Ішли крізь ешафоти чужини.

Йшли матері і діти-янголята,
Ішли дівчата й мужні юнаки,
І падали заслони літ закляті,
І танули епохи та віки.
Йшли кобзарі, старшини і гетьмани,
Ішли опришки горді й кріпаки,
Повстали у кривавому тумані
Всіх гайдамаків зраджені полки…
Всі закатовані, усі забуті,
Усі покинуті в самотині,
Тепер порвали вічне путо,
Щоб відродитись в древньому вогні.

В містерії чаклунському потоці
Ізнову оживали легіони —
Померлі з голоду у тридцять третім році,
Замучені у тюрмах і колонах.
Розстріляні, оббріхані, убиті,
Закреслені у пам’яті віків,
Крізь Дике Поле, темрявою вкрите,
Йшли на сопілки чарівницький спів.

На мить одну закам’яніла зрада,
Розтанули кордони і темниці,
Прийшли живі з Америки, Канади
На поклик Божевільної Дівиці!

Мордовія не втримала поетів,
Уральські розлетілися дроти,
Ув’язнені прорвали всі тенета,
Пройшли всі лабіринти темноти.
Усі сліпі, обдурені і сонні,
Усі застрахані, окрадені й німі,
Всі боягузливі, убогі й безборонні —
Стояли теж покірно у пітьмі.

Завмерла вся сім’я Тисячолітня
Довкола Пломенистого Кільця.
І я почув запитання привітне
Із вуст якогось сивого бійця:

— Хто ти єси, що силою чи вмінням
З’єднав роли минулі і літа?
Яка глибінь живе в твоїм сумлінні,
Яка мета — проклята чи свята?
I пам’ятай, що вічне не прощає
Ні замірів пустих, ні марноти!
Чого волієш, і чого бажаєш,
Що пробудив дрімаючі світи?!

Я

— Я лише тінь. Відлуння клекотінь!
Я — меч в твоїй руці, я квітка для дитяти,
Я — сонця промінець, я — і любов, і свято,
Відсутній я, коли щасливий ти,
Тоді я втілююсь в твоїм коханні,
Веду тебе крізь грози і мости,
Оберігаю в бурі і в повстанні.

Відсутній я, коли ти сієш ниву
І обнімаєш діву чи жону…
Я — твоя радість, доки ти щасливий,
Я — урожай кохання на лану.

І лиш тоді, коли моя Родина
Потрапить у безвихідь, у біду,
У вихор доль, у Рідну Україну,
У плоть тугу, скривавлену я йду.

Я — прадавній Бонн і Кобзар,
Я — Опришок, я — Байда, я — древній Корсар!
У Царграді, у Римі, у холодній Москві,
На базарах, на лобних місцях і на грищах, —
Скрізь стоять мої постаті вікові,
Ніби знаки полону, ніби знаки ганьбища!

Проте я — лише тінь! Я — відлуння горінь!
Мене не вб’єш, мечем не розрубаєш,
Вогнем не спалиш, клином не діймеш…
Я — дух Тієї, котра скликала сюди
Русі Тисячолітньої Роди…
— А де ж вона?
— Узри — вона в багатті!
І тут пригасла полум’я стіна,
І всіх — від воєводи до дитяти —
Вразила Діва-Дивина.

Завмерло все мільйоннооке поле,
І голос тихий, та гучний, мов дзвін,
Котився в моторошнім видноколі
У душу всіх воскреслих поколінь…

ДІВА

Діти мої, квіти мої!
Думи мої і жалі!
Я плекала вас у кривавий час
На згорьованій цій Землі.

Кожен з вас зазнав катувань, неслав,
Та для всіх минала ця мить…
А мені в огні, у тяжкій борні
Все залишене вами болить!

І росте, росте той кривавий плід,
І мій біль переріс цей світ!
Я ввійшла в огонь, спопелила свій слід…
Сотні літ! Сотні літ…

Розбудіть свій сон, розірвіть полон,
Поможіть народити Дитя!
Хто посміє оцей перейти Вогонь —
Той здобуде Нове Життя!..
……………………………..
І не вагаючись ні трохи,
Ввійшли в багаття козаки,
Бійці прадавньої епохи,
Дівчата, діти, юнаки,
Усі невольники убогі,
Усі співці та кобзарі,
Всі, хто жадав і Правди й Бога,
Усі Кохані й Матері.
Ішли в безодню, в небувале!
Ішли у Лоно Дивини!
Сини марноти умирали,
Вставали Сонячні Сини.
На поклик Віщого Веління
Ставали Духом Вогняним…
…І лиш останні покоління
Заколихались перед ним…
І ніби втіливши вагання,
Яке відчули всі раби,
Озвався хтось, немов шептання
Тисячоликої юрби:

— Якась ти дивна і химерна,
Якась потворна і страшна…
Ми маєм книги і модерни,
І їсти й випити сповна.
Все те, чого колись жадали,
Про то й не снилося колись,
Прийшло в підвали і у зали,
Бери, радій — хоч подавись!
Куди нас кличеш, Божевільна?
З’явилась ти з якого сну?
Ми ситі, чуєш ти? Ми — вільні!
Ти — це мана. Іди в ману!

І в Дикім Полі залунало:
— Ти — це мана. Ти — це мана?
І лише Мавка прошептала:
— Ні, це Вона… Либонь, Вона…
Я біла Віла… Я біла Віла…
Стою одна у заметілі…
Я скам’яніла, скам’яніла…
Гранітом вкрилось біле тіло…
Мов скіфська баба, заціпеніла,
Стою самотньо у степу,
Гострю чарівную сапу,
І вийду, вийду в Дике Поле,
Бо хто ж ту блекоту прополе?..

ДІВА

Пізно полоти, кохана Доню!
Все це було колись…
Вийди із вікового полону.
Пробудись! Загорись!

(до юрби)

Всі ви — спотворені душі,
Слуги чужого вітця!
Вам я сказати мушу —
Йдіть до страшного кінця!
Киньте теорії —
В тяжкому горі я!
Всі хитромудрі історії
Зрадник сотворює!
Я — ваша Вічная Неня,
Я і тепер, і колись —
Лише причинна, лиш навіжена,
Котра рветься увись!

Хочете бути зі Мною,
Діти прості і святі,
І серед грізного бою
І на хресті?!
То подолайте ж у Духу повстанні
Стежку оцю Вогняну,
Разом сотворимо Раду Останню —
Раду Страшну!
………………..
І Мавка зважилась, ступила у Вогнище!
А вслід за нею кинулась юрма.
Розпалось історичне гробовище,
Пропала ніч — порожня і німа.

Було їм тяжко — тим духовно-голим
Весь маскарад одвічний побороть,
Здирати з себе з муками і болем
Ворожий дух, ворожу дику плоть.

Проте від жару множилось завзяття,
І духом Діви сповнювались всі…
Мізерія згоряла у багатті,
Усе живе сіяло у красі…
Настала мить, коли у Полі Дикім
Сухий бур’ян лишився та зола,
І Діва стала духом Вогнеликим,
І Річ величну, владну повела.

ДІВА

Радіє Плід. Я жду пологів.
Вкраїнська Нива дозріва,
І на забуті перелоги
Грядуть Божественні Жнива.
Осяє пломінь Поле Дике,
Той день ви, Діти, утвердіть!
І возвеличте все Велике,
І все мізерне — прокляніть!

Всенародне закляття

А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої
І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.

ДІВА

Всім віковим базарам,
Всім духовним примарам,
Всім потойбічним карам,
Всім братовбивчим чварам,
Всім словоблудним чарам —
Ім’я їм — легіон! —
Всенародний прокльон!

ВСІ
Всенародний прокльон!

ДІВА
Поза очеретами, поза болотами,
Навіть не в баговинні, —
Хай розвіється все прокляте
В мертвому чортовинні!
Щоб не вийшло воно з небуття,
Не отримало іскри життя,
Щоб не ввійшло ні в скелю,
Ні в людську оселю,
Ні в криницю прозору,
Ні в звірину нору,
Щоб не впало на битий шлях,
Не лягло зерном на полях…
Все, що не може Радість прийняти, —
Хай буде вічно прокляте!

ВСІ
Хай буде вічно прокляте!

ДІВА
Заклинаємо всі темниці,
Заклинаємо душі ниці,
Заклинаємо всіх катів,
ІЦо мордують Вкраїни Синів,
Заклинаємо всіх поетів,
ІЦо сплітають катам сонети,
Заклинаємо всіх рабів,
Що кладуть дітей до гробів,
Заклинаємо всіх царів,
Заклинаємо всіх псарів —
Їм не узріти Грядущого Сина,
Їм не ввійти у Вільну Родину!
Древні породження дикого ката, —
Будьте прокляті!

ВСІ
Будьте прокляті!

ДІВА
Всі, хто купається в златі,
Всі, хто жадає кувати
Ніж чи кайдани на брата,
Всі, хто у Батьківській Хаті
Сміє Синів розпинати,
Всі, хто не вміє літати,
Хто у Прасонячне Свято
Хоче вужем пролізати —
Будьте прокляті!

ВСІ
Будьте прокляті!

ДІВА
І жандармам всім, і суддям,
І ученим словоблудам,
І запроданим писакам,
І жорстоким посіпакам,
І убивцям всіх країв,
Боягузам всіх віків —
Шлях у Праведний Вогонь!
Наш прокльон!

ВСІ

Наш прокльон!

ДІВА

Все спадкоємство деспота Петра,
Кривавої цариці Катерини
Хай щезне геть із берегів Дніпра,
З полів і духу України!
Усяку думку, що лягла в основу
Зрадливих клятв, і підступу й хули,
Волію я, щоб ви ввели у Слово
Й навіки всенародно прокляли!

За всі сплюндровані джерела
Натхнення, творчості й пісень,
Хай проклянуть міста і села
Кріпацького падіння день!
Віднині серце Матері-Вкраїни
Відкрите рідним друзям і братам,
А не дворушним ворогам!
І у святий Грядущий Храм
Не приведе їх підлості стежина!
Останнє слово нашої Родини:
— Ідіть в пітьму! Прокляття вам!

ВСІ

Прокляття вам! Прокляття вам!

ДІВА (урочисто)

Будую Нову Хату для Дитяти,
Кладу основу у Прийдешній Храм —
Для радощів, для любощів, для свята,
Для мудрості всім Людям і Вікам!
Увійде в нього лише вічно-суще,
Увійде в нього щирості душа,
Яка прозріє в історичній гущі
І марність там навіки залиша.

Щезають тюрми, духу сніговії,
Усі обмани у оцій золі…
Я — Матір-Україна, Я — Софія,
Живого Бога мудрість на Землі!

Погляньте — зріє небувала сила
Понад проклятим мотлохом століть!
Всі, хто здолав закляття вогнекриле,
Ввійдіть до мене в Лоно, увійдіть.
Двигтить раменами у Лоні Син Великий,
Останні муки… і остання мить!
Чи чуєте ви, Діти Вогнеликі?!
Ще тільки мить…
Болить мені! Болить!!!

5 березня — 25 грудня 1978 року.