Квіт на п'ятку - Мартович Лесь

Альойзій скривився так, якби що дуже квасне взяв на язик, затріпав пальцями над вухом і пустив велику силу слів, наче воду з лотоків. Доказував Миколі, що брати за голос п'ятку — це річ не моральна, що перекуплюватись при виборах даються лиш люди нечесні, що коли кандидат аж мусить собі купувати довір'я, то він має намір опісля заподіяти виборцям якусь шкоду, а вкінці, то гроші роздавали за польським кандидатом. Ці докази виповів о. Альойзій у такім виді:

— Що ви, пане добродію, тото? Таж то, пане добродію, перекупство, таже то душу продається, а хіба ж ви не знаєте, пане добродію, що тото? Як би той, що, пане добродію, перекуплює, понеже, пане добродію, він за гроші купує собі довір'я, та де ж ви виділи, аби потому такий чоловік, пане добродію, тото? Ми русини, пане добродію, за русином, таже то поляк! А сумління де? А совість, пане добродію, де? А душа, пане добродію, а сумління де? А тото, пане добродію, де?

Микола нічого не слухав, нічого не чув і нічого не хотів ні чути, ні розуміти, тілько дивися на рот отця Альойзія, коли замкнеться. Як лишень діждався тої хвилі, що о. Альойзій примкнув рот, у той же раз говорив своє далі:

— А то все, єгомость, кухарка наробила. Я казав своїй жінці, що ти, кажу, небого, не дивися на то, як ми з его-мостем заходимося, зле за водосвяття дай, що належно. А вона ні! Послухала кухарки, що, каже, єгомость від нас не схотять. А воно от як: не дав миску збіжжя, та втратив п'ятку. Иой, йой! Боже! Як я тепер додому вкажуся, що мені жінка скаже?!

Микола зітхнув, покрутив кудлатою головою й став її чухати. О. Альойзій аж почервонів із зворушення. Ще з більшим завзяттям доказував Миколі про неморальність перекупства, а як уже зміркував, що досить переконуюче свої думки виповів, то ще запитувався Миколи:

— Но, вже розумієте? Микола з болем серця відповів:

— Таже я розуміти розумію, але що мені жінка скаже?! Як ми вже, егомость, не штукували, як гірко не складали той крейцар, ану: чи можна було на паця стяг-нутися? А сьогодні, господи милосердний! Таже за п'ятку би цицькове паця, як слимак. Може би, егомость іще той квіток поправили.

При цих словах пустився Микола до егомостевої руки, але о. Альойзій здоймив руки догори та й відскочив назад. Уже нічого не говорив Миколі, але таку мав лють на нього, що лиш силоміць здержувався, аби не викинути його за двері. Микола ж просив, аби ту картку поправити або щоби написати просьбу до старости, що то лиш через помилку так картка списана, аби на неї не дати п'ятку. Походити коло війта, щоби дав на ту просьбу громадську печатку та й свій підпис, то вже брав Микола на себе.

Але о. Альойзій не дав упроситися; вже навіть нічого не хотів говорити з Миколою, лиш уодно кричав на нього:

— Ідіть, най вас не виджу!

Коли Микола вийшов, порішив о. Альойзій, що дурному вічна пам'ять. А Микола додумався до такого: "Хоч сьогодні егомость злі, то завтра подобріють. Піде жінка до кухарки, розповість, як і з чого зайшло, то вже кухарка мусить якось егомостя впросити. Бо то все через неї!"