Підопригора - Гуцало Євген
То ще багато маєш назбирати, щоб послали до Чорного моря?
— Багато,— відказав Підопригора.— За літо встигну. Ні в кого нема стільки квитанцій; як у мене. —
— Квитанції, кажеш? — примружився дядько.— А чи від квитанцій є якийсь толк? Ото, бачу, вдався ти в своїх батька-матір, їм би теж зілля збирати в лузі разом із тобою.
— А я від них і навчився,— мовив Підопригора, нітрохи не гніваючись на дядька, який чи буркотів завжди, чи шпетив когось, чи безпричинно гнівався — таку вже вдачу мав.
Посеред ставу човен од дядькового необережного руху гойднувся різко, й Підопригора злякано схопився руками за дошку-поперечку, на якій сидів.
— А ти, знахарику, хоч плавати вмієш? — поспитав дядько і, прочитавши в очах Підопригорй, що не вміє, крутнув кучматою головою:— Й до плавання не судний, бач! Усе з квіточками та пташками бавишся? А хочеш, я тебе вмить навчу плавати?
— Вмить? — не повірив Підопригора — Отак відразу й попливу? .
— А попливеш! — пообіцяв дядько Овдій і зайшовся дрібненьким сміхом.— Ось це створіння бачиш? — І, загальмувавши веслом, спинив човен'біля великої трипелюсткової квітки, що росла з-поміж шпичакуватих стебел, покритих живими зазубнями— Правда, красива з хороби?
— Красива,— згодився Підопригора, розглядаючи білу квітку, що свіжо поблискувала. Поряд із нею бубляшок молоденький ось-ось мав розпукнутись, уже одна пелюстка навіть напіврозплющилась.
— Водяний різак,— сказав дядько і, підваживши той шпичастий кущ веслом, обережно взяв рукою слизькі стебла, розглядав зацікавлено.— Красивий, авжеж, а й він живу кров любить.
Примружившись, поглянув на Підопригору, що оторопів од почутих слів, і поманив Танаса ближче до себе.
Коли той нахилився, показав пальцем на листя: бачиш?
Різак як різак, подумалось Підопригорі, який раніше й не приглядався до цієї рослини.
— Е-е, та що ти знаєш,— буркнув дядько Овдій і сколупнув нігтем невеличкий пухирчик, що сріблясто здимався на листку.— А тепер подивись...
Там, де щойно був пухирчик, непорушно застигла якась водяна кузочка.
— Ось так,— зловтішно мовив дядько.— Красивий різак, нічого не скажеш. І зацвів славно, що залюбується отакий, як ти, Танасе. А він, оцей різак, гадаєш, росте з води, тягне соки з мулу? Де там! Він, Танасе, їсть отаких комашок, з них і живе!
Голос бринів так, наче дядько радів із хитрого та хижого різака, з його спритності. Підопригора вірив і не вірив, та, либонь, дядько не брехав, бо, сколупнувши другий пухирчик на листі, Танас побачив іще одну комаху, теж неживу. З раптовим острахом, із наглою відразою опустив гостробокий кущ на воду — й поки віддалялись, не спускав погляду, наче хижий різак міг слідом за човном кинутись.
Пливли попід стіною очерету, посеред якого чулось булькання якесь, шелепання, шурхотіння, писк скрадливий. Розітнувши повітря, над самісінькими головами пронісся табунець чирків-свистунків, і Підопригора метким оком устиг запримітити зелений та каштановий кольори на головах, білі зісподу їхні стрімкі тіла, бурі кільцюваті смужки на шиї.
— Шкода, нема дробовика,— мовив дядько Овдій, коротко зиркнувши вслід табунцю.
— Стріляти в качок не пора,— нагадав Підопригора,— Чирки ще на гніздах сидять.
— А хай сидять, чи я не даю? Ось тут вони й кубляться, можеш поглянути, коли охота.
Ніс човна проткнув очерет, і з купини, порослої лепехою, сосонкою та жовтцем, дядько Овдій повільним рухом дістав яєчко, що видавалось несправжнім у його грубій пригорщі.
— Чирки відклали... Ще тепле, видно, качка недавно злетіла з гнізда. Якби раніше, то можна б випити, а таку ньому вже каченятко бовтається живе.
І коли поклав яйце назад, і коли вже випливли з очерету, то Підопригора почувався так, мовби завинив перед тією дикою качечкою, яку зігнали з гнізда і яка десь зараз побивається в тузі. І вже не хотілось плисти з дядьком Овдієм ген до потой-бережної заводі, де так рясно порозцвітало жовтих глечиків та білих лілей.
— То коли ж ти весь приворотень визбираєш? — по мовчанню обізвався дядько.— Поїдеш до Чорного моря чи, може, хтось випередив тебе, га? — І, не чекаючи відповіді, розсипав дрібушки глухуватого сміху.— Ой, Танасе! Не рік і не два доведеться никати по ярах та балках, щоб усе зілля позбирати, щоб дали тобі вдосталь квитанцій.
— А чого там, назбираю,— мовив Підопригора, чудуючись із дядькової недовіри.
— Ти б у мене повчився рибу ловити. За тиждень і грошей вторгував би на путівку. Хочеш?
Підопригора ніяково всміхнувся і не відповів. До риби не мастак, та й хіба в районній аптеці приймають линів чи щук? Там приймають ромашку, полин, деревій, конвалії. І коли Підопригора з батьком приїжджає здавати цвіт, листя чи корінці, то Танасові весь час кажуть, що він — попереду всіх, що й переможцем скоро стане, коли постарається.
Дядько Овдій запливає в рогіз і, роздягнувшись, ставить ятір. Довго бабляється, а коли залазить у човен, то — зі злиплим смолистим волоссям на голові, обібравшись у ряску та кушир — схожий на мокрочубого сома. Підопригора не втримується і пирскає зо сміху. Дядько вибалушується на Танаса:
— Чи ти не реготайликів об'ївся? Ось стривай лишень, я тебе зараз навчу плавати.
Великий, грізний, він ступив уперед, і не встиг Підопригора отямитись, як корчуваті дядькові руки вхопили його й пожбурили у став. Тепла вода зімкнулась над Танасом, і, тону-чи, він гріб руками й ногами, щоб виборсатись на поверхню. Розплющеними від жаху очима бачив зеленкувато-збовтане світло, розсіяне у воді, і, одчайдушно рвонувшись усім тілом, випірнув. Яскраве сонце вдарило прямісінько в душу. Танас намагався вхопитись руками за саме повітря, що випорскувало, не давалось, він зіпав, бо серце розривалось у грудях і не було чим дихати. І тоді на коротку мить побачив дядька Овдія. Дядько стояв у човні спиною до сонця, а тому весь видавався чорним.
Підопригора знову пішов під воду, що потягла на дно, але тепер Танас уже вірив, що зможе виборсатись, а тому гріб руками й ногами так, наче опинився не у воді, а в полум'ї пекельному...
Вдруге випірнувши, Підопригора відчув, що таки пливе в напрямку до човна, що ось-ось дотягнеться рукою. Зробивши останнє зусилля, сягнув лівою рукою корми, та пальці, шкрябнувши по просмоленій дошці, спорснули, і Танас знову пішов би на дно, якби не права рука, яка таки зуміла вчепитись.
Дядько Овдій і не ворухнувся, щоб допомогти. Уже не всміхаючись, стежив, як Підопригора тремткими руками держиться за > к >вен, як йому сіпаються губи, як на очах тремтять сльози. Зрештою, оговтавшись, Танас підтягнувся вгору і знесилено звалився в човен — теплий, пропахлий нагрітою смолою та рибою.
— Ну от,— сказав дядько Овдій.— Ати боявся. Думаєш, мене батько як учив плавати? Ото жбурнув у воду, коли я не сподівався. І виплив сам, а після того вже не боявся води. А для порядку він іще раз кинув мене у воду ген отам, за осокою тією...
Дядько рукою показав, де в давнину його вчили плавати. І Іроте Підопригора й не поглянув у той бік, не спускаючи з ()вдія перестрашених очей. І коли дядько зробив рух, наче намірявся знову схопити й кинути у став, Танас сахнувся, виставив перед собою гострі лікті й закричав пронизливим голосом:
— Не хочу! Не хочу плавати!
Луна ляснула над ставом предовгим батогом, і в очереті завовтузилося, залопотіло крильми птаство.
— Тю, навіжений!—вражено проказав дядько Овдій.— Та я ж для твого добра!
— Не хочу!
Танасові з горла виривався свистячий звук, наче там сичала молоденька гадючка. Ладен був кусатись, дряпатись, одбиватись і югами — хай тільки дядько Овдій спробує підступитись!
— Раз так,— гайда на берег! — сердито сказав дядько, беручи н руки весло.
Проте Підопригора не повірив—усе здавалося, що дядько хитрує, що знову обманом ухопить залізними пальцями й пожбурить. Поки човен пробирався через рогіз, щоб пристати до берега, він чатував кожен дядьків рух. І коли опинились на мілкому, Танас прожогом вистрибнув із човна, підстрибом дременув по воді, мовби за ним гнались.
— Тю, оглашенний! — торопів дядько, спідлоба дивлячись, як Танас вискочив на берег, як, спотикаючись, біжить.— Отакому дасть жаба цицьки, безпремінно дасть.
Спинився Підопригора аж біля того болітця, порослого плавуном та жабурником, де колись мало не півдня просидів, стежачи за чорногузом. Оглянувся — не видно ні човна, ні дядька Овдія. Протяжно схлипнувши, набрав у груди повітря і голосно, як тільки міг, закричав удалеч лугів і ставу, у сонячний простір перед собою:
— Різак ви, дядьку Овдій! Чуєте? Різак ви, дядьку Овдій! Різак! Різак! Різак!..
Страшне це слово лунало, здається, на весь білий світ, а Підопригора відчував гостру втіху: нехай усі довідаються правду про дядька Овдія, хай остерігаються, оминають його.
І хоч у душі й далі тремтів пронизливий острах, та поступово настрій врівноважувався, і знову день поставав перед ним у всій видимій красі, поставав лагідний, добрий. Вже знову став помічати, які трави й квіти ростуть довкола. А ондечки не ота сама чапля стоїть на одній нозі, й воло її одвисло химерною торбою?
Підопригорі знову закортіло вистежувати сіру чаплю, бо цікаво, як вона вхитряється ловити рибу й ховати в торбину. Проте чапля, як на гріх, завмерла непорушно. Мабуть, сита, мабуть, наклювалася дрібноти тоді, коли Підопригора блукав у балці побіля гайка.
Танас бере у верболозах свої мішечки з назбираним цвітом і, несучи на плечах усі ті пахощі, весь дурман паморочливий, поволеньки йде через луг. А луг стеле під ноги м'який килим, гаптований буйноквіттям, і кожна пелюстка усміхається своєю усмішкою, наче говорить Підопригорі щось найпотаємніше. І хлопець розуміє їхню мову, вона западає Танасові в свідомість і бринить там чистою струною.
За лугом, на горбкуватій толоці, розлилося море деревію. Кошики з дрібненьким цвітом виткали живі полотна, понад якими гудуть бджоли, джмелі, дзижчать комахи, літають метелики, ластівки веретенисто довгасті,— і Підопригора, дедалі дужче поймаючись добрим настроєм, простує через оті полотна з деревію, наче під ноги йому вистелені не тільки на нинішній день, а й на завтрашній, і позавтрашній, на сьогорічне літечко дзвінке, на всеньке життя.
