Інший дім - Лущевська Оксана

Кинув м'яча. Гігантська гумова помаранча потрапила в кошик.

— Бенк шот, Арчі! — крикнув чоловік. — Бенк шот! — його слина полетіла мені в обличчя.

Я оговталася.

— Молодчина, Артем! Арчі, порви їх!

— Наш пацан, Арчі!

М'яч з виляском відбився від підлоги. Я немов склалася докупи й тепер чекала, що Артем подивиться на мене і, як завжди, підморгне.

— Єєєєс! Єєєєс! Єєєс! — завищала білява дівчина з команди підтримки, і раптом Артем... підморгнув їй, а потому перехопив м'яча з рук суперника й став рухатися по колу.

Я сиділа на стільчику так, наче мене викликали до кабінету директора. Довкола мене вчителі, батьки, завуч і власне директор. А я щось таке накоїла, що їм усім за мене соромно. Усі червоніють. І я теж.

Артем підморгнув дівчині?! Не мені? Як це розуміти?

Хто його талісман? Хто його оберіг? Не я?

Артем підморгнув білявці.

Чорні квадрати в моїй голові вдарялися один об одного своїми гострими кутиками. Я бачила, як Арчі доводив м'яча до кошика суперників. Знову уповільнювалися рухи. Останні секунди першого тайму добігали кінця.

— Арчі, ти крутий! — білявка в коротких чорних шортах ледь не вискочила на майданчик. Я бачила, як вона звела тонкі руки й сяйнула рожевою кофтиною в блискітках.

"Аліна? Капітан групи підтримки? Аліна?!"

— Арчику-у-у-уу-уу-у-у-у, — зно ву задзвенів її тонкий голос і влучив у кошик разом з м'ячем.

Артем удруге підморгнув їй.

"Арчику?" — у мене рвалося серце.

Остання секунда — команда "Бурих ведмедів" вела. Чоловік-фанатик галасував і оббризкував усіх довкола рідиною зі свого рота.

"Арчикууууу!" — ще раз немов шмагнуло мене по щоці Алінине вищання, і я не стала більше чекати, схопила свого наплічника й почала продиратися крізь натовп, наступаючи на ноги глядачам. Я проривалася уперед: до дверей, на вулицю. Більше не хотіла бути присутньою там, де моєї присутності не чекали.

Я летіла, нічого не бачачи перед собою. Згодом трохи вповільнила крок. Озирнулася, не розуміючи, де я. Хоч як добре знаю наш район, та на Троєщині загубитися дуже просто. Особливо коли нові будівлі щодень ростуть, немов гриби після дощу. Магазини, супермаркети, ресторани, бари, забігайлівки, аптеки, банки, заправки... А я досі майже не їжджу Києвом сама. Подумати лишень — я прожила тут цілих десять років! А навіть своєї Троєщини не знаю. Запитайте мене про моє місто, і я назву Майдан Незалежності, Контрактову площу, Андріївський узвіз, кілька кінотеатрів, бібліотеку, базари та магазини. І все. Моя школа за десять хвилин ходи від нашого будинку. До супермаркетів чи крамниць можна дістатися протоптаними дворовими стежками. Ні, звичайно, я знаю, як потрапити до "Золотих воріт" чи на "Хрещатик", тут і мови не може бути... Але це тому, що туди дістатися часом простіше, ніж виплутатися з якогось далекого закутку нашої Троєщини.

Надворі сутеніло. Я стояла біля газетного кіоску й віддихувалася.

"Арчикууууу..." — досі тенькало мені у вухах. Взяти себе в руки... Взяти себе в руки...

Мільйони дрібних квадратиків у моїй голові поволі складалися в один великий. Я прийшла до тями.

— Куди далі? Де тут маршрутки до нашої зупинки?

Це ж треба: я зовсім не стежила за дорогою, коли ми їхали до цієї школи. От розтелепа! Але нащо було стежити? По-перше, я ніколи не поверталася з гри без Артема. Ніколи-ніколи. По-друге, ніде правди діти, я таки роззява. От тільки згадати, скільки разів узимку я губила рукавиці та шалики. То я забувала їх в автобусі, то в метро. Та що там рукавички й шалики! Були два куди гірші випадки: перший раз я залишила паспорт у банку, коли отримувала грошовий переказ від мами. Удруге я залишила знову ж таки паспорт у Міжрегіональному центрі видачі паспортів, аж у Бортничах. Тобто на радощах, що наші з Артемом паспорти готові, я почала стрибати й вішатися братові на шию, і замість того, щоб вкинути паспорти в папку з документами, а потім в наплічник, я нашвидкуруч сховала папку, і ми побігли на автобус. Коли ми їхали, Артем попросив ще раз глянути на своє фото в паспорті. Його вкотре цікавило, чи він був схожим на Дірка Новіцьки. Примружившись, я уважно зміряла поглядом Артема й сказала:

— Є щось. Волосся таке саме жовто-біле. Ніс із горбиком, але радше не як у Новіцьки, а як у Баби Яги, — я була в доброму гуморі.

— Чи в батька? — кивнув він.

— Так.

— Ні краплі не схожий на Новіцьки?

— Схожий, схожий, — я хотіла підтримати його. — Просто викапаний. Ну, хіба ти в Україні, а він у Німеччині... Але ти дуже схожий на нього. Може, навіть і за НБА ти зіграєш, але... — я хотіла здаватися дотепною.

— Та проїхали, — засміявся брат.

— Арчі, а що, ніхто з українців досі не грав за НБА?

— Ти що? Грали!

— Грали? Брешеш?

— Грали, кажу. Медведенко за "Лос-Анджелес Лейкерс", Фесенко за "Юта Джаз"... Називати далі?

— Ні, — я затнулася. — Не треба. Вірю. Грали.

Справді, це було несерйозно. Сестра Арчі не те, що абсолютний профан, але ще й неуважна розтелепа. В одне вухо влетіло, в друге вилетіло. Адже Артем це все мені колись уже казав. Щоб не пекти раків, я міркувала вголос:

— Я думаю, що в тебе, Арчику, є всі шанси показати себе там. Не дарма ж мама казала, що віддасть тебе до ком...

— Знаєш, — перебив Артем, — це звичайно, може, й круто. Але мені якось трохи... — він говорив голосно й надто чітко, і я дивилася на його кадик, що рухався вгору-вниз. Так завжди трапляється, коли Артем говорить дуже старанно. — Мені, Полю, хотілося б, щоб "Бурі ведмеді" показали себе не там. Не в Америці. В усьому світі, Полю! — він вигукнув це так, що його кадик підскочив, як баскетбольний м'яч.

— Як гравці НБA?

— Не знаю, мабуть, — стенув він плечима, заспокоюючись.

— Ну, Арчику, у тебе є всі шанси, ось ми полетимо... — я відкрила папку із документами, але паспортів там не було. — Зззабула... — процідила крізь зуби.

— Що забула? Куди летимо? — він хотів пожартувати.

— Паспорти забула, Тьомо.

— Де?

— На столі!

— Полько! — він викрикнув. — Полько, ти що? Ти зовсім?.. Ти що?.. — тепер я вже бачила тільки його кадик. — А якщо хтось їх стирить?

— То що робити-и-и-и-и? — проскімлила я.

Артем схопив мене за руку своєю величезною "баскетбольною" долонею. Незабаром ми впіймали іншого автобуса й повернулися до Міжрегіонального центру. Артем біг до дверей, а я волоклася за ним, почуваючи себе щеням, яке двічі наробило шкоди на килим.

— Обід! — крикнув він, його кадик знову підскочив. — От, йо... Обід.

— Коли?

— Коли, коли?! Зараз!..

Ми сиділи на бордюрі. Чого я тільки не вислухала! Біля брата я була, як ліліпут у країні велетнів. Його зріст 185 сантиметрів, мій — 152. Отож, я тільки й бачила, що його кадик, який ходором ходив від емоцій.

— Ну ти даєш, ну ти даєш... — не вгавав Арчі.

Він — класний друг і брат, але часом стає занудою, як наш батько. Часом надто нервується. Теж як тато.

Історія з паспортами завершилася щасливо. Ми їх забрали відразу по обіді.

Якби ще так само щасливо завершилася моя дорога додому з невідомої частини Троєщини у відому, бо стояти розгублено під дахом кіоску мені було не те що ніяково, а просто страшно.

Артем

Початок поєдинку складався невдало для "Чорних орлів". А кінець для нас. Ми вели в рахунку. Доки я краєм ока не помітив порожнього місця там, де мала б сидіти Полька. Де вона?

Мене як громом ударило: я ж ні разу не глянув у залу, не підморгнув Полі, не скорчив їй гримасу!

Полько?!

До кінця гри залишалося кілька хвилин. Я чув, як наші навіжені фанати галасували й тупотіли ногами.

— Жека, покажи їм!

— Арчі, зроби "Орлів"!

— Федот, веди!

— Арчі, гоп, гоп, гоп — пішов!

Я перехопив м'яча, почув виск Аліни, і мене це запалило, я став прориватися крізь коло "Чорних орлів", замахнувся...

— Арчі, жми!

"Полю?"

Я летів по підлозі. Я промазав. Рахунок зрівнявся.

Я бачив кросівки пацанів, чув їхнє тонке в'їдливе сковзання просто біля моїх вух. Мене хтось смикнув. Я не довго лежав. Оголосили перерву й потому заміну. Я сидів на стільці й розтирав забиту руку. На мене раз у раз оглядалася Аліна. Це було приємне відчуття. У грудях ставало тепло. Я ніяковів, відвертався, озирався залою, шукаючи очима Полю. І знову повертався й зустрічався поглядом з Аліною.

Ми продули: 55 — 53. Наші фанати незадоволено розходилися. "Чорні орли" тріумфували.

У натовпі чулося моє прізвисько. Було зрозуміло, кого винуватили в поразці. Проте один із уболівальників підійшов мене підтримати.

— Тримайся, мен, — кинув він і потис мені руку. — Ти, мен, крутий, але сьогодні... Та нічо', мен, ти ще їм даси.

Його співчуття мене роздратувало, а не підбадьорило.

Відразу після гри до мене підійшли дівчата зі шкільної газети, наші місцеві кореспонденти. Висока й середня на зріст, руда. Перша клацнула на телефон мою незадоволену фізіономію. Друга почала ставити якісь дурнуваті запитання. Що, питала вона, на мою думку, могло вплинути на негативні результати гри.

— Говори сюди, Арчі, — показувала на телефон.

Мені хотілося її послати подалі. Та якби я так зробив, то наступного дня мене зустрічав би на порозі школи сам директор. Мені й так доволі часто від нього перепадало: промивав мені мізки через те, що він колись вчився на фізрука.

— Що вплинуло на програш "Бурих ведмедів"? — кореспондентка не вгавала. — Що стало на шляху до перемоги?

— Ну, мабуть, новий майданчик, чи може... — я шукав слів, хоча на язику вертілися самі грубощі.

— То що? Арчі? — шипіла вона.

— Не знаю, — зам'явся я. — Не знаю... — хоча мені раптом дуже захотілося сказати, що то Польчина провина. Адже вона — мій талісман!

Моя поразка — Польчина вина!

Що її вкусило?

Де вона, та Полька?

Мабуть, чекала на мене в коридорі. Ні, я їй скажу, що так не робиться! Дуреписько! А щоб його... Мала коза!

Та рятувало одне: неподалік стояла Аліна, і мені не хотілося аж так кипіти. Перед Аліною треба триматися. А от Полька своє відгребе! Хай-но я тільки вийду з цієї зали! Хто так робить? Сама про НБА торохкотить, а потім підставляє мене...

Коли нарешті навіжені кореспондентки забралися геть, до мене підійшла Аліна. Я спробував усміхнутися, вдати, що все окей.

— Арчі, не парся, — сказала вона, її зелені очі засяяли, як блискітки на її кофті.

— Ну його, — я махнув рукою. — Що вже проце?

— Ти поспішаєш? — трохи зашарілася вона.

— Нннн...