А потім? - Черкасенко Спиридон

О, він кохав її, вона ще не знала того, кохав щиро, побожно. Жодне найдрібніше нечисте бажання не псувало чистих відносин до неї, хоч кохати інако, здавалося йому, було річчю цілком природною, і всі, кого він знав, .кохали іменно не так, як він, а просто, примітивно. Ні, ні, заради того не варт було б і кохати! В притхлій атмосфері його безнадійного сірого існування вона з'явилася блискучим променем, саме в момент найбільшого відчаю, вагання, зневіри, коли вже виникало питання: жити чи не жити? і терези долі занадто виразно хилились на другий бік — не жити. Аж ось з'явилась вона... Ні, ще варто жити!..

Сонце сіло. Вечірня сутінь зі сходу поволі накидала на світ свій легкий серпанок. Зникли тіні, потьмарились ясні фарби, на всьому лягла одна велетенська холодна одноманітна тінь і викликала ніжний, лагідний смуток і бажання надхмарного довічного щастя. Понад ставком і в балці сивим прозорим димком закурився туман. Журливо скаржились вівці в степу, за балкою, поспішаючись до води.

Вона зупинилась, і Зубенко від несподіванки трохи не збив її з ніг. Обоє дзвінко, весело зареготались.

— Ну, вже й ви... ведмідь,— промовила вона з робленим докором.

— Замислився й не бачив, як ви зупинилися,— вибачався Зубенко.

— Замислились?.. Цікаво, про що ви марили?

— Про що?.. Про те, що варто жити,— з захопленням говорив Зубенко.— Гарно скрізь, і все; і ниви, й степ, і небо; гарно йти отак і почувати, що ви тут, поруч, така хороша, дивна; гарно почувати, що все дрібне, брудне, нікчемне зосталося там, позаду, а круг тебе, пануючи, застигла радість.

Вона прижмурила очі, знову подивилася на нього й дрібно-дрібно, мов перебір на струнах, засміялась.

— Справді?.. Та ви поет... І так само, як і всі поети, свою мрію вважаєте за дійсність.

— Бажав би я побачити ту людину, що, любуючи з вас, не зробилася б хоч на хвилину поетом.

— Годі вам верзти дурниці, бридкий,— закопилила вона хорошу губку, повернулась і знов пішла. А він догнав її й пішов поруч, зазирав їй у вічі і похилившись і плутаючись у високім пирію.

— Чому ви розгнівались? Чи я бовкнув що образливе? Невже правди не можна висловити голосно?

— Ах, облиште!.. Дивно мені одно у вас буржуїв...

— Буржуїв?..— аж зупинився він.— А ви ж...

Вона посміхнулася й ласкаво кинула на нього свій блискучий погляд.

— Ну да, і я... Дивно, кажу, мені, що скоро ваш брат...

— Мужчина? — засміявся Зубенко.

— Ах ви ж, навісний!.. Ні, не мужчина, се дуже загальне розуміння. Я говорю все ж таки про буржуїв, що скоро зустрінеться якийсь з панночкою, то в ту ж мить переверне путню розмову на ідіотську.

— Вельми вдячний.

— Не варт... Ніби панночка — то лялечка, з котрою тільки й можна пустувати.

— Я не пустую, а говорю серйозно.

— Тим гірш для вас.

— Як саме?

— Виходить, що ваша навіть серйозна розмова скидається на безглузде патякання.

— О, безперечно,— образився він,— ви бачили й не таких.

— Бачила... Чого ж ви образились?

— Хто ж то? "Товариші"?

Вона з усмішкою поглянула на нього, хотіла щось відповісти й засміялася дрібно-дрібно, мов розсипала перли.

— Чому ви смієтесь?

— Ви не любите їх... товаришів, як ви кажете?

— Ні люблю, ні не люблю... Я ж їх не знаю.

— А мені почулася зневага, коли ви вимовили се слово.

— Ви надто неймовірні. А ви їх поважаєте?

— Ну да. А хіба що?

— То чому ж ви... не гуляєте з ними?

Зубенко відчув, як погане, неприязне почуття заздрості зашкребло йому всередині, відбилося на видові кількома гидкими рисами й неприємним блиском очей.

Вона знову зупинилася, поглянула на нього гостро-насмішкувато, але раптом на її видочку пройшла тінь загадкового смутку й довго-довго не сходила, ніби застигла в своїй таємності. Вона пішла й промовила по хвилі:

— Так, я поважаю їх... Я бачу, що вам се неприємно чомусь, але вони гарні, дуже гарні люди... Тільки я не можу зоставатись з ними довго. Та вони майже й не гуляють ніколи. А я люблю сонце, люблю загадку вечора, люблю зітхання степу. І... ви знаєте? Мені соромно признатись їм в сьому, щоб вони не глузували. Але й між ними часто почуваєш в собі моменти найвищого піднесення, захоплення. Се надзвичайно гарно. Ви не пробували?.. Ну да, ні... ви не знаєте. Вони сильні,— сміливі й сильні,— навіть нахабні, красиво нахабні, й відважно дивляться життю в вічі. Нехороше лиш, що вони знають його... життя... так, якось... напам'ять... Для них нема нерозгаданого минулого, таємного завтра. Вони й про завтра розмовляють так, як і про вчора, про зараз, бо знають його й певні, що не помиляються... А мені се не подобається: нецікаво жити, знаючи життя, як певну програму. Все те, що я люблю, вони вважають за дрібницю або ні, не так... У них якось виходить так химерно... Вони немов хотять вимовити: нехай все те напослі, бо зараз не до того... І мені часто нудно з ними... Але й без них нудно... Вам не смішно?..

— Чого?

— Та що я й сама не знаю, чого мені, власне, потрібно?

Зубенко спостеріг, як бренів смуток в її голосі, і якось зненацька зрозумів, що сей вечір буде рішучим в його житті. Він почував, що далі не в силі втримувати себе, що іще мить, і він упаде їй до ніг, молитиметься до неї... А вона йшла все вперед, спокійна й задумлива, й не помічала його екзальтації.

Зійшли на гору й зупинилися перед широкою балкою, де кінчались зелені ниви й починався різнобарвний степ. Ліворуч виблискувала в ставку вода. Здалека доносилося мекання отари, крюкання жаб; співали дівчата, повертаючись з панських картопель.

— Може, сядемо на траві? — спитала вона.

— Залюбки,— запобігливо відповів Зубенко, й сам перший радо впав на траву. Галина Васильовна зігнула свій стан, розправила пелену спідниці й обережно сіла.

Смеркало. Сиділи тихо, мовчки, озираючись навкруги й дослухаючись до здавленого, соромливого шепоту весняного вечора. Пожадливий перепел не в силі був втримати свого палкого темпераменту й дзвінко вигукував у житі. Сумно стогнали цикади. Низько понад землею побіч шугнув якийсь великий птах і поринув у пітьмі, в балці. Десь хтось кричав, кликав когось, раз, другий, і замовк, не діждавши відгуку.

В морі поважної таємничої темряви поволі потопали дрібні хатки шахтарів, довгі цеглові будинки служащих, оздоблені сивими густими акаціями, високі шпилі чотирьох кумедних надшахтних копрів. Засвічувались огні. Праворуч і ліворуч в лощинах і вище блимали подекуди купками огники чужих шахт. Далі, на обрію, кокусові печі вишкірили свої пекельні вогняні зуби...

І чудним здавалося, що й там живуть люди, й цікаво було довідатись, що вони роблять в сю саме мить.

Галина Васильовна злягла на лікоть і глибоко зітхнула, й Зубенкові почулося, що то зітхнула йога, дорога мрія. Все життя сіре, одноманітне, без яскравого змісту, без красних, блискучих епізодів, сите, до гидоти однакове день у день, невиразно промайнуло йому в думках і огорнуло їх приємно-журливим флором солодкого предчуття. Він почув, що щастя ось, тут, біля нього, майже торкається до нього, треба тільки простягнути руку і взяти його.

Присунувся ближче й сів поруч. Вона не ворухнулась і лежала в задумі.

— Гарно? — несподівано вихопилось у нього. Нервова дригота проняла його наскрізь, і до горла підкотився химерний давлючий клубок.

— Так, гарно,— по хвилі відповіла вона.— Я люблю такі вечори, величні, задумливі... Он зорі. Людська фантазія вигадала, що вони дивляться на нас і навіть беруть участь в людській долі... Дивна поетична неправда, теж одна з тих, що квітчають непоетичне взагалі життя, огортають, ховають його недосконалість....

— Як неправда? — спитав він, аби що-небудь промовити.

— Як?.. Адже ж звідтіля, з тих зірок, нашої землі або зовсім не видко, або декотрим вона мигтить ледве помітною зіркою, й зорям невідомо, чи є на землі люди. І вони, зорі, зовсім байдужні до всього... І се досадно. Краще було б вірити, що всіх їх утворено задля людської втіхи. Саме життя здавалося б нам тоді більш цінним. Приємно знати, що з тобою журяться, радіють навіть далекі істоти. Не лякала б так і самотність. Вас вона не жахає?..

Він затремтів...

Так, так, отсе воно й єсть — вона відгадала. Над усе в світі йому набридла холодна до болю, порожня самотність, що труїла безжурне життя гнилим подихом, примушувала хмуритись тоді, як сяяло сонце, зітхати чарівної красуні ночі з відчаю, коли довкола розлито врочистий спокій і безодню радості раювання.

Так, так, вона відгадала! Як несподівано, просто промовила і влучила в саму суть, зазначила те, чому він не міг, а може, й жахався прибрати ім'я, хоч здавна вже носив із собою сірий, мутний, огидливий погляд самотності і, лежачи на ліжку, ловив тривожним вухом зловісний шепіт її у важкій, мовчазливій, як смерть, пітьмі. Безпричинний, безглуздий, незрозумілий жах огортав тоді його, він накривався з головою м'якою ковдрою і з болем втримував тяжке зітхання, що рвало груди, а то й глухе незмірковане ридання... І такої хвилини він почував себе суто нещасним і кляв життя, а самому собі смерть заподіяти не мав відваги, та й лякався, що се буде... нерозумно...

Зубенко пересів до ніг її й говорив, говорив, а вона уважно слухала його й дивилася на нього некліпаючими очима, й не можна було розібрати в темряві, чи вона спочуває йому, чи ховає в серці глум. Блискавкою мигнула йому в голові ся думка, й він замовк ніяково.

— Ви самотні? — промовила вона по хвилі. Й по інтонації голосу Зубенко зрозумів, що вона пройнялася жалем до нього. Божевільна радість недалекого здійснення найкращого бажання охопила його, й він ладен був тепер розкрити їй всю свою душу.

— Мені дивно... Ви ж маєте діло, певне діло... Та й, крім того, зараз такі часи... Де ж тут місце для нудьги?

...Діло?.. О, так, він мав його й має, пригадує навіть часи, коли захоплювався сим ділом, і воно задовольняло його. Та, мабуть, сього не досить, бо, коли невблаганна майбутність зиркнула на нього своєю страшною безоднею, він вжахнувся й відтоді так і носить той несвітський жах в душі своїй... З того й почалося. Сьогодні одно, й завтра так само, й позавтра, й за місяць, рік, десять років і до смерті — те саме діло. Ні, се хоч кого візьме розпач... Ну да, праця — велична річ і має силу зукрасити одноманітність життя, але не така ж нудна праця, а захоплююча, повна змісту й мети...

— Авжеж,— муркнула вона, і в сім незначнім слові він почув щось недобре для себе.

Так, він теж розуміє се гаразд, але не всі здатні до такої праці...