Важке питання - Підмогильний Валер'ян

ходім укупі!..

– Хіба піти задля досвіду? – носилось у голові Андрія.– Треба ж коли-небудь у перший раз... Шкода, що повія, все таки, як це не чудно, я теж незайманість гублю... хотілось би загубити з чистою дівчиною... хоч взагалі все одно... але все-таки...

Серце його голосно билось; несвідома туга й жах чогось надзвичайного обхопили його й він перериваючимся голосом прошепотів:

– Ні, ні... я додому поспішаю, в мене діло є... хай іншим разом...

Микола по голосу Андрія побачив, що зараз як раз слушна пора, щоб його переконати.

– Ну, поступись мені один раз,– благаючим тоном просив він, зовсім уже загубивши волю,– ну, задля мене... Хіба ти хочеш, щоб я Галю занапастив... га? Підеш?

Ходім, або я більше тебе не знаю... Будь ласка.

– Ні, я поспішаю... в десять годнн мушу бути вдома.

Андрієві захотілось сісти серед вулиці й плакати довго і голосно.

– В'юсь об заклад на десять карбованців, що в десять будеш вдома! Це ж швидко, чверть години... зараз половина... Та ходім, кажу тобі!..

Микола міцно схопив товариша за руку й потяг за собою.

– Стривай, я сам піду,– похмуро промовив той.

Андрій почував страшенну слабість у тілі; ногами було занадто важко рушати. Іноді здавалось, що він зараз зомліє або й зовсім умре. Серце турботно тріпотіло, а голова зробилась великою і немов наллялась чавуном. Думки недоладним колобком поволі ворушились, довгі й болючі, залишаючи після себе якесь глибоке здивування, бо Андрій не міг їх ні зрозуміти, ні прогнати.

– Та пусти, я сам піду! – крикнув він, бачучи, що його все ще тримають за руку.

– Не вірю, побіжиш... тебе, як слона, треба вести.

Андрій покірно пройшов ще кілька кроків, а потім раптом вирвав руку й спинився.

– Авжеж ж там можна заразитись? – перелякано спитав він.– Правда? – а як це скоїться? Я боюся...

– Вовків боятися – в ліс не ходить,– роздратовано відповів Микола. – Скільки разів був я у неї і нічого... А як і заразишся трипером, то хіба велике лихо! Не мужчина той, хто на трипер не хворів.

Андрій взявся за дерево, щоб не так важко було стояти, і хотів з'ясувати собі те, що тільки що сказав Микола, але думки були не ті що треба, а голова важчала і постук серця голосно дзвонив у вухах. Він чогось посміхнувся. Потім спитав байдуже, ніби не чекав на це ніякої оповіді, а питав тільки за для формальності:

– А як сіфіліс?

– Ну, тоді кулю в лоб. Та ходім же, нюня проклята!

Микола схопив знову Андрієву руку й потяг. Той уже нічого не почував. Холодна байдужість, як мокрий лантух, накрила його й він міг іти зараз скрізь, куди б тільки його не тягли. Він лише безтямно посміхався, спотикаючись об каміння бруківки.

– Сюди.

Вони підійшли до брами, за якою було темне подвір'я. Андрій переступив поріг хвірточки й впірнув у темряву.

– Куди? – з ніяковістю спитав він.

– Просто тримайся за мене... Ну, ось і прийшли. Чекай, зараз постукаю.

Микола наблизився до віковая маленької, кривобокої хатини, через віконниці котрої ледве пробивалось слабке світло, й обережно постукав три рази підряд.

– Хто там? – почувся з середини хрипучий голос.

– Учні.

– Я занята. Почекайте з півгодини.

Микола голосно вилаявся.

– Занята вона, чорт візьми... Чуєш?

Він шарпнув Андрієву руку.

– Це б то як занята? – не розуміючи, перепитав той.

– Та є в неї хтось такий, як і ми... гість, чи як це зветься.

– Ходім, ходім швидше,– немов прокинувшись від тяжкого сну, по дитячому радісно шепотів Андрій.– Господи, а я думав, що вже кінець... що я пропав... А як воно гарно сталося... Миколо, швидше! Куди ти? Уже знайшов... Ну, слава Богу! І як я згодився був? Миколо, правда гарно, що ота...як її... ну, байдуже. То ж гидота...

– Чого ти радієш, дурню? – зі злісним докором заговорив Микола, коли вони сяк-так вилізли на вулицю.– Все одно прийдеш сюди не завтра, так позавтрому. Від цього не втечеш... крутись, вертись, а прийдеш...

Андрій сумно задумався. Неохайними шматками повставали в голові його гадки про чистоту й мораль, а поруч з цим щось уперто шепотіло:

– Прийдеш, прийдеш, прийдеш...

– До побачення,– сказав він, не про стягаючи руки, швидко повернувся і пішов геть, стукаючи каблуками по каміннях.

Микола пішов теж. Тільки одійшовши трохи, він сів на лаві й почав пильно дивитися на темні контури знайомої брами, щоб не проґавити, коли звідтіль вирине чоловіча постать.