Вівчар - Франко Іван

По бурчанню в животі він чує, що вже швидко мусить бути полуднє, і жде потрійного дзвінка, хвилі, коли йому зве­лять вилізати наверх. А тим часом його уява працює не­вгамовно, розвертає перед ним усе нові образи, а найрад­ніше чудові, тихі, ясні образи полонини, лісів, овечої турми і всіх нехитрих пригод вівчарського життя. Кинений долею в глибоку підземну штольню, він чує сам по собі, що ті давні дні минули без повороту, що його шлях звернув у інший бік, що він із давнього, патріархального життя перейшов у нове, незвісне його дідам і прадідам, зразу страшне і дивоглядне, та не в одному ліпше, вільніше, шир­ше від старого. Але се старе живе в його споминах; із нього лишилося ще стільки, щоб поетичним чаром заповнити і оживити пітьму і самоту нового життя. Так не раз сонце зайде за хмару і з усеї пишноти літнього дня, з усього ба­гатства світла і кольорів лишиться лише стільки, щоби золотим сяєвом обілляти крайчики важких хмар, що на­висли над заходом.

____________________________

* Гірський будяк, дуже низенький, так що його цвіт, зав­більшки, як кулак, стирчить при самій землі.