Дорога Альоно! - Кононенко Євгенія
Анастасія ж на знак подяки подарувала мені за це ключі від однокімнатної квартири, до речі, придбавши добре помешкання у "сталінському" будинку. Ти маєш його пам’ятати: це той великий будинок неподалік від Лук’янівського ринку, де в твої часи була районна поліклініка. Вони хотіли, щоб я звільнила їм помешкання для їхніх нескінченних оргій, переглядів порнофільмів по відео, для їхніх депресивних сварок і шизофренічних примирень. Альоно, я відмовилася переїхати. Я казала, слава Богові, така квартира, народжуйте другу дитину, я допоможу ростити, може, візьметесь за розум, припините марнувати життя. Але в них були свої плани на життя. І на ту квартиру, яку вони мені начебто подарували, також.
Я не переїхала, Альоно, сказала, що лишуся в цій тринадцяти метровій кімнаті, де померла моя мама, це ще окрема історія, смерть моєї мами. Я тобі розкажу, хоча ти мене про це й не питала. Як, до речі, твої батьки? Мій Славик розповідав, що в тебе триповерховий будинок і троянди поряд, і що в тебе молодий чоловік, на п’ятнадцять років молодший за тебе, що ти, на відміну від мене, класна тітка, вийшла заміж за молодого, замість того, щоб устромляти носа в особисте життя своїх дітей, що твій старший син… о, Господи!.. нетрадиційної орієнтації, а молодший сидить у в’язниці за зґвалтування неповнолітньої, "хоча й мала курва сама дала", але німецькі закони на боці жінок, пише у в’язниці про це книгу, а мій Славик береться перекласти ту книгу, тільки-но вона вийде у Німеччині… Я розумію, Альоно, Славика хлібом не годуй, дай подражнити бабусю, яка його виростила змалечку, водила його на гуртки і до всіляких дитячих академій, підтирала йому задочок мало не до трьох років, бо ті паскудні батьки про дитину не дбали, воно в них завжди ходило немите, з нестриженими нігтиками. Вони тільки змалечку показували йому порно по відео і билися при ньому, жбурляли одне в одного брудні каструлі, а потім мирилися, тобто лізли одне одному на коліна і все таке інше.
Я довго роздивлялася твою світлину, Альоно. Я впізнала тебе. Звісно, за ці тридцять сім років ти змінилася, але впізнати можна. Власне, з цього Славик і розпочав. Сунув мені світлину і спитав: упізнаєш? Я не була морально готова до "зустрічі" з тобою. Але згодом упізнала. І він розповів, що ти, приймаючи групу ліцеїстів з Києва, відреагувала на прізвище Лиховид. І розпитала його, чи не син він Дмитра Лиховида. Ні, не син, онук. Але зовні схожий, ти маєш рацію, і більше, ніж син. Славик більше схожий на Дмитра, ніж Олесь. А прізвище те саме. Коли Олесеві виповнювалося шістнадцять, я пропонувала йому взяти моє прізвище, але він не схотів, та я і не наполягала. Я не розповідала йому перипетій нашого розлучення, та це й неможливо розповісти, про це я могла б сказати тільки тобі, і скажу в цьому листі, просто так багато всього хочеться тобі розповісти, що ніяк не дійду до головного.
Ти не питаєш, чим ми клопочемося в цьому божевільному житті, в цій божевільній країні, бо про це тобі вичерпно розповів Славик, а цілком слушно питаєш, яке моє ставлення до того, що роблять мій син і Анастасія. У мене до них ціл— ком терпиме ставлення, хоча вони займаються якоюсь, як вони самі це іменують, не артикульованою діяльністю: пи— шуть якісь проекти, якісь статті, що їх вони називають "ма— теріалами", де здебільшого висміюють СРСР і навіть Велику Вітчизняну війну, їздять на якісь конференції та симпозіуми.
Анастасія іноді викладає на якихось курсах — не курсах, вона це називає літніми школами чи ще якось. Але це ще можна пережити. І мені доводилося по-дурному — так, я визнаю це, абсолютно по-дурному цитувати матеріали партійних з’їздів, коли я писала плани з класного керівництва, а тепер їм доводиться цитувати теперішню ідеологію, аби заробляти собі на хліб. Я це розумію, тільки не треба казати, що теперішній лад чимось кращий за попередній. Тоді було одне, тепер інше. Анастасія — дипломований фахівець із громадянського суспільства, вона стверджує, що зараз суттєво більше можливостей обивателям ставати громадянами, але ж, мовляв, обивателі із совковою ідентифікацією цього не бачать і для них громадянське суспільство взагалі не є цінністю.
Мені це прикро чути, і я з цим не мирюся! Суспільство, яке не цінує вчителів, не має право іменуватися ні громадянським, ні гуманним, ні взагалі людським! Я ще й досі працюю вчителькою в тій самій школі, хоча платня не набагато більша за ту пенсію, на яку можу піти, і я можу порівняти становище вчителів нині і в радянські часи. Так, учителі мають свободу не працювати вчителями, ніхто їх не прикував кайданами до учительських столів. Якщо їм не за шістдесят, як мені, вони цілком можуть перекваліфікуватися на таку діяльність, як у моєї невістки, але це вихід для них, а не для країни! Можна ще перейти до ліцею, типу того, де навчається мій безцінний онук, відмінник усіх наук, які тільки є, аж до зваблення дівчат.
Вони всі покарали мене за те, що я не пішла жити до тої квартири на Лук’янівці, і стали використовувати її як домашній родинний бордель! Розповім тобі, Альоно, найболючіше, те, що сталося вже давно, невдовзі потому, як вони повернулися з Америки. Ще Славик був чудовим хлопчиком, а не схожим на своїх безцінних батьків охламоном, яким є зараз. Анастасія довго парфумилася в усіх місцях, змащувала коси якимись рідинами, яка жахлива ця доба в усіх детальках! Ми з тобою підкручували чубчики металевими щипчиками, коли йшли на зустріч із хлопцями, а теперішні жінки змащують волосся якимись рідинами. Це в них називається ефект брудного волосся. Але ж я не дурна, я знаю, навіщо все це робиться, і навіщо одягають чорні панчохи на мережаному поясі з гумками. Вона пішла, а я через певний час рушила на Лук’янівку. Я не була певна, що вона там, але я вгадала. Заскочила паву в самий розпал. І відразу до Олеся: розлучайся, розмінюй квартиру, тільки щоб Славик лишився з нами! Я буду свідком на всіх судах! І що мені відповів мій, за всіма системами цінностей ошуканий, рогатий син? Спершу виматюкав мене, так, я не перебільшую, він вживав нецензурну лайку, що в перекладі нормальною мовою означало, не лізь, стара хвойдо, куди не просять, хоча мені тоді, по-перше, ще було тільки п’ятдесят два роки, а по-друге, чи до мене можна застосовувати слово "хвойда"? Я вже мовчу про те, як він звертався до матері, до рідної матері.
Він сказав, що Анастасії зараз дуже треба пережити зв’язок із тим типом, з яким я її заскочила, інакше вона опиниться на межі нервового зриву і не зможе написати проект боротьби з проституцією, а в нього зараз депресія і тому він не може, та й не хоче надавати їй те, що їй зараз так потрібне. Сказав, що ніколи не розлучиться з нею, нехай я про це й не мрію, бо їх поєднує не банальний статевий потяг, як примітивних самця і самицю, а висока дружба і глибоке розуміння проблем одне одного. Анастасія також сприяє його романам, які в нього періодично трапляються, а як не крутити романів, коли стоїть порожня хата, яку купили для спокою рідної матері, а вона лишилася мотати нерви всій родині? Тоді ж він зробив спробу забрати ключ, я не віддала, мовляв, як ти кажеш, що це моя квартира, то я в ній боротимусь із розпустою, скільки Бог дасть сил і здоров’я, а вони там поміняли замок! І ключа мені більше не дали!
Таке моє життя, дорога Альоно. Сподіваюся, в тебе життя краще. Сподіваюся, Славик, який тобі так сподобався, наговорив дурниць про твою родину, про твоїх синів, а твій нинішній чоловік, хоча й не є батьком твоїх синів, але зовсім не молодший за тебе на п’ятнадцять років, а просто добре виглядає. Ти також добре виглядаєш, я тобі про це вже писала в цьому листі. І я, Альоно, попри все своє скажене життя виглядаю непогано. Перш ніж сісти писати тобі цього листа, я відібрала світлину, яку надішлю тобі разом із цим листом. Тут нас троє дівчат із нашої групи, фото зробили під час торішньої зустрічі випускників нашого фізмату, ми сфотографувалися тільки ті, хто ще й досі працює в школі.
Так, я не фарбую волосся і не вживаю косметики, бо не люблю брехні ні в чому, але й досі роблю ранкову гімнастику.
"Невідомо для чого", каже Анастасія, яка мислить жіночу стрункість як спосіб тримати чоловіка — законного або лівого.
А для мене це — самодисципліна. А як природа дала високий зріст, то я ношу свою сиву голову дуже високо. Моя родина періодично намагається видати мене заміж то за відставника, то за іноземця. Бо я їхня совість. А безсовісним людям поряд із совістю жити важко. Без мене вони або розпочнуть якусь іще колективну розпусту, якої я наразі й уявити собі не можу (а так просто періодично всі по черзі ходять на Лук’янівку, здається, розклад склали й вивісили у вітальні, і п’ятнадцятирічний Славик ходить туди вже два роки), або повбивають одне одного, бо іноді вони сваряться, як дикі звірі, а я їх все-таки можу розборонити — єдиний випадок, коли вони мене цінують і визнають мої заслуги перед їхньою ненормальною родиною. Тоді ми ненадовго всі починаємо нове життя. І вони вкотре починають розмову, чи не вийти мені заміж, поки я ще зберегла, як вони кажуть, залишки товарного вигляду. Альоно, і тепер прийшов час розповісти, як закінчила моя мама. Ти ж бо знаєш, я народилася у день Перемоги. Хіба могли ті, хто зустрічав маму з лікарні, проґавити Перемогу, як я проґавила ту незалежність під лікарнею, де була Анастасія зі Славиком? Так от, я народилася у день Перемоги, а батька вже не було, не повернувся з війни. І відтоді в мами нікого не було. І якось і не мислилося, щоби хтось був. А у вісімдесят другому, коли я вже давно розлучилася з Дмитром, коли Олесь ходив до шостого класу, мама раптом познайомилася з одним чоловіком. Він був дуже приємний, учасник Великої Вітчизняної, з іншим мама просто і не могла би зблизитися, вдівець, а через рік мама померла.
Померла від жіночої хвороби, були страшні кровотечі, страшні крики, він доглядав її разом зі мною, це тривало недовго, але дуже страшно. Певно, їхній шлюб не був старечим. А помираючи, вона мені сказала: Тало, не виходь заміж на старості. Як лишилася сама молодою, сама й доживай віку.
Я постійно пам’ятаю ці мамині слова, як, зрештою, й інші.
Це для мене залізно.
