Покривало Ізіди - Бердник Олесь

В небі стрілами пролітають птахи, пронизливо скрикують.

Піфагор іде берегом довго, повільно, з насолодою карбуючи на вологому піску сліди босих ніг. Хвиля шумливо рине на берег, залишає по собі розмаїті черепашки, вони іскряться проти сонця рожевим перламутром. Юнак нахиляється, кладе на долоню кілька ніжних скам’янілих пелюсток. Справді, ніби квіти морські. Дивовижні утвори природи! Які чарівні візерунки, яка витонченість художнього смаку! Просто й непомітно праматір Гея розсипає довкола численні дивовижні скарби. Вони незрівнянно майстерніші, прекрасніші від людських творінь. Яка ж тоді співмірність у нашій праці, навіщо вона — така груба й невміла порівняно з божественною досконалістю природних утворів?

Юнак сипонув черепашки у воду. Рожеві іскри майнули в повітрі, розтанули в зеленавій хвилі. Піфагор зупинився, прислухаючись до гомону моря. Білясті гребені котилися з неосяжності, несли з собою вологий подих далеких, невідомих країв, з таємничим шептанням розбивалися біля ніг.

Хвиля за хвилею… Хвиля за хвилею… Невмолимий, величний, втаємничений ритм. Звідки така точна черговість? Ніби в музиці, в пісні. Море — як арфа: вітер Зефір пролітає над прозорою глибінню, торкається безтілесними пальцями кришталевих, зеленавих струн, творить милозвучну пісню. Якби розібрати слова… Якби розібрати…

За спиною залопотіли кроки, почувся приглушений сміх. Ніжні прохолодні пальці лягли на очі юнакові, щоку залоскотав теплий подих.

— Афіна, — жартома мовив Піфагор, одгадуючи.

Мовчання ззаду, тільки тремтять вологі руки у дівчини.

— Афродіта, — обзивається юнак, продовжуючи чарівну гру.

— Артеміда!

— Евридіка!

З-за спини чується невдоволений голос:

— Ти всіх богинь перелічиш, лише мене не згадаєш!

Він рвучко обертається, бере в долоні тонкі пальці дівчини, її чорні очі, глибокі, мов зоряна ніч, сміються, перламутром сяють зуби.

— Нарісса!

— Ага! Тепер Нарісса! А чому одразу не вгадав? — примхливо надула пуп’янком губи дівчина.

— Як не вгадав? Вгадав, кожного разу вгадав!

— Як то? — збентежилася вона.

— А так! Ти ж і Афіна, й Афродіта, й Артеміда… Ти — богиня! Що — хіба неправду кажу?

Нарісса зашарілася. Дивлячись під ноги собі, прошепотіла:

— Я шукала тебе.

— Навіщо?

— Мені снився сон.

— Про мене?

— Так. Тільки тебе я не бачила. Море, берег… пустеле но… Тільки сліди на піску.

— Чиї сліди?

— Твої.

— Звідки ти знаєш?

— Я поміж тисячі слідів пізнаю твої. Тільки у сні вони були не такі, як тепер, а великі-великі. Ті сліди простяглися, скільки видно, за обрій. Я хотіла бачити тебе, та злякалася, що в тебе такі великі сліди. І пішла понад морем самотня… вітер, пісок, сліди… і нікого довкола… Правда, химерний сон?

— Дуже дивний, — замислено сказав Піфагор. — Сліди за обрій… Тут щось є…

— Що, Піфагоре?

— Ти не збагнеш.

— Ти якийсь чудний став.

— Може, бо батько мені те саме казав…

— От бачиш!

— Наріссо!

— Що, Піфагоре?

— Ти б пішла зі мною?

— Куди?

— За обрій.

— Чого? За чим? — здивувалася дівчина.

— Шукати.

— Що?

— Розгадку.

— Яку розгадку?

— Розгадку тайни…

— Ой Піфагоре, який ти нудний, коли починаєш мудрувати! Тайна, розгадка, обрій! Глянь, як чудово довкола! Яку тайну ти хочеш розгадати?

Піфагор сумно глянув на дівоче личко, одвернувся. Заглибився в себе, мовчав, прислухаючись до шепоту хвиль. Дівчина торкнулася пальцями тугого юнацького плеча.

— Не мовчи. Мені страшно, Піфагоре!

— Чого страшно, Наріссо?

— Тиші. І твого погляду. Коли ти смієшся — мені весело. Тоді твої очі, як хвиля морська в сонячний день, — прозорі, блакитно-зелені. А коли замовкнеш, як ось тепер, — вони темніють, ніби якісь моторошні прірви. Не мовчи, Піфагоре! Будь веселим! Я хочу купатися разом з тобою. Мене настрашив сон, я шукала тебе, вийшла на берег і побачила сліди. Я не хочу, щоб у житті було так, як уві сні!

— Гаразд, — отямився від задуми Піфагор. — Давай купатися.

Він одним рухом відстебнув на плечі застібку, скинув хітон. Бронзове тіло юнака сповило золотаве сонячне проміння. — Біжи за мною, Наріссо!

Хлопець побіг до високої скелі, дівчина за ним. Вона щасливо сміялася, доганяючи Піфагора. Він зупинився на скелі, над глибінню, широко розпростер руки, вдихнув на повні груди повітря.

— Хочеться полетіти, Наріссо!

— Як Ікар? — важко дихаючи, запитала Нарісса.

— Такі До Сонця!

— А звідти — вниз, — тихо додала вона. — І навіки у воду. На дно.

— Хай так! Аби звідати політ! Побачити Істину!

— Хто скаже, чи Ікар бачив Істину?

— Зате він прагнув до неї.

— Прагнути й не досягти… яке щастя в цьому? Чи не краще… кохати, Піфагоре? Навіть боги схиляються перед Еросом, богом кохання. Може, в любові Істина?

— Не знаю! Не відаю!

Піфагор підстрибнув, кинувся у воду, глибоко занурився у морську глибінь, ніби велика бронзова рибина. Нарісса метнулася за ним, захоплено відчула себе в обіймах прохолодної хвилі, попливла у відкрите море. Лягла горілиць, завмерла, хитаючись на запінених гребенях, ніби міфічна морська німфа. Поряд з нею виринув Піфагор, з шумом видихнув повітря.

— До мене… ближче до мене, Піфагоре…

— Я тут, Наріссо…

— Ти шукаєш… ти вічно шукаєш, друже. Ти невдоволений. Ти волієш розгадки… якоїсь розгадки… А мені…

— Тобі, Наріссо, — луною відгукнувся юнак.

— А мені… аби ти був поруч. І не треба жодної Істини. Може, її й нема…

— Кого? — злякався юнак.

— Істини. Може, то лише слово? Коли ти поряд — серце мочє щасливо стукає, воно каже, що в коханні — вся повнота…

— Не може цього бути! — стріпнув мокрим волоссям Піфагор. — Не може бути! — скрикнув він і сильно вдарив долонею по хвилі. — Коли нема Істини — тоді не варто жити! Чуєш, Наріссо? Тоді не варто жити…

Над морем сходить місяць. Тиша над світом. У темних водах похитуються зірки. Безодня в небі. Безодня внизу. В серці тривожно й солодко. В такі хвилини здається, що десь недалеко розгадка великої, неповторної, жаданої таємниці.

Неподалік від юнака сидить в альтанці учитель музики Гермадамас. Він загорнувся в білий гіматій,[4] склав руки на грудях, прислухається до звуків ночі, мовчить. Місячний промінь висвітлює постать учителя холодним срібним полум’ям, ріденьке волосся сяє німбом довкола голови, темними ямами виділяються запалі очі на сухорлявому обличчі.

— Підійди сюди, Піфагоре. Глянь у небо, мій друже. В зеніті мерехтить велика блакитна зоря, її відблиски

грають у темних очах учителя.

— Чуєш?

Зоряне колесо поволі обертається, в неосяжності відлунюють дзвіночки, моторошна радість лягає на душу.

— Чую, учителю, — шепоче юнак.

— Бережи це відчуття, — тривожно промовляє Гермадамас. — Лише небагатьом шукачам відкривається музика неба… щоб захопити їх…

— Як захопити? Навіщо?

— Красою творення, Піфагоре. Їм відкривається мелодійна основа світу. Боги — небесні музиканти. І ті, кому чується мелодія, мусять наслідувати їй.

— Мусять, — повторив Піфагор. — Мусять…

— Тебе дивує це слово?

— Дуже, учителю. Вельми непокоїть. Хіба пташеня, вилупившись із яйця, мусить летіти вгору? Хіба воно може не летіти?

Гермадамас помовчав, з подивом придивляючись до натхненного обличчя юнака. Похитав головою.

— Ти добре сказав. Може, й твоя правда. В мені мудрість традиції. В тобі — мудрість серця. Може, твоя вище. Проте не станемо сперечатися в таку ніч. В тиші не повинні лунати пусті людські слова. Вони як попіл. Хай краще пролунає музика. Заграй на арфі, Піфагоре.

Учень сідає на мармурове сидіння, схиляється до арфи, торкається струн. Низький жалібний звук лине до моря, в небо. За ним поспішають срібні високі акорди, ніби зграйка барвистих щебетливих пташок, тануть у зоряній високості. І ось вже котяться у величному ритмі пісенні хвилі, зливаються з містерією[5] місячної ночі, стають невіддільними від неї, ніби зітхання морського леготу Борею,[6] ніби рокіт хвилі, наче шептання багряного виноградного листу.

Учитель витирає з очей сльозу розчулення, кладе на голову Піфагора сухеньку руку.

— Такого учня, як ти, ще не було в мене, друже. Чуєш?

— Чую, учителю.

— Я нікому не казав таких слів. Тобі — першому. Ти прославиш Елладу своїми піснями. Ти можеш стати новим. Орфеєм…

— Учителю, — тихо мовив Піфагор. — Я знову чую ті самі слова. Сьогодні чую вдруге. Перший раз їх мені казав батько…

— Які слова, Піфагоре?

— "Прославити Елладу…"

— Ти бачиш в цьому щось неприємне?

— О ні, учителю. Тільки не вабить мене ні моя слава, ні слава Еллади.

— Як ти можеш таке говорити? — злякано мовив Гермадамас.

— Можу, — вперто сказав юнак, випроставшись на весь ріст. — Можу, бо слава не веде до Істини.

— Не розумію тебе.

— Я й сам себе не розумію.

— Ти маєш дивовижний талант. Я ще не стрічав такого. Музика… Вона — дарунок богів на цій землі.

— Знову боги, — прошепотів Піфагор.

— Шо ти сказав?

— Все подаровано, — сумно зітхнув юнак. — А що ж від нас, що від людей?

— Нічого, Піфагоре. Ми — діти Зевса. Невже тобі не досить, що батько дав нам безліч прегарних дарунків?

— О ні, не досить! — скрикнув юнак. — Істину не можна подарувати! А я хочу лише її!

— В тобі погорда. В тобі бунт. Згадай титанів — вони в Тартарі.[7] Згадай Прометея — він прикутий до скелі.

— І ти вважаєш, Гермадамасе… Ти вважаєш, що це справедливо — прикути вогненного титана до скелі?

— Хто я, щоб міряти справедливість Зевса? — тихо озвався учитель. — Я знаю лише одне — святощі музики. Нема нічого величнішого від музики. Якби мені боги сказали: "Гермадамасе, вибирай: влада над Всесвітом без музики або жебрацтво з щоденною прекрасною мелодією", — я вибрав би жебрацтво.

— Знаю, учителю, — тихо відповів Піфагор, дивлячись у зоряний обшир. — І розумію тебе. Бо й сам люблю музику. Не мислю без неї життя. Але й вона не дає відповіді.

— На що, Піфагоре?

— На пекуче питання… єдине питання, заради відповіді на яке я готовий пройти безконечну дорогу: в чому Істина? Хто є ми, люди, на шляху до неї?

— Ти бажаєш знати таємницю богів, — зітхнув Гермадамас. — А може, й вони не відають.

— Але ж хтось повинен знати?

— Сама вона, Істина. Якщо вона є…

— Як? Ти сумніваєшся?

— Не знаю. Може, для мене вся правда світу в музиці. А тобі цього не досить.

— Ні. Не може бути обмеженою Істина. В ній вся повнота знання. І я жадаю добитися до неї. Або вмерти, шукаючи її.

— Ти страшний шлях обираєш, Піфагоре. Жаль мені…

— Чого жаль?

— Великого таланту.