Керманич - Черемшина Марко

Відтак гляне на двойко діточок своїх, що коло неї одно другого на руках держить, зітхне тяжко та й задумаєсь. А з очей тільки сльози поллються. Перед нею стане її чоловік любенький, його смерть нехристиянська, стане та й кроїть із-боліле серце. Ще й будуча доля її сиріток стає перед нею й кроваві витискає сльози. Нараз очуняє, прокинеться і з дітьми розмовляє.

IX

От і зима настала. Крепкі морози не дають віддиху бідним людям. Студений вітер все прошиває, й хати ніяк не обтопити. Та ще й топлива нізвідки взяти. Багачі рідко коли бідному чоловікові в пригоді стануть, хоч і цілий рік їм невпинно працюй. Підеш у ліс, назбираєш хворосту, а тут перебігне тя побережник, забере все ріще, наб'є, ще й до штрафу запише. От таке то лихо!

Коли кому, то Оксані ся зима найбільше далася взнаки. Нема кому дровець постарати, нема кому одінечка придбати. В хаті студінь, що й прив'язана собака не вдержала би-сь. Піде в ліс Семенко, але що то! Воно, слабе небожатко, принесе крихіточку ріщечка та й по всему. І справді, годі вже було б прожити Оксані, коли б не ласкавий панотець, що підпомагав її, бідну. Бувало, в неї ставало хліба до нового й грошики в куфрі про всяке стояли, а тепер всюди пусто. Знак, що батька в хаті не стало. Пішла б на заробітки, та дарма, не годна робити й багачі не приймили б, а най би і так, то малу дитину на ввесь день полишити годі. Не приходиться інакше, як таки Семенком заступатись. А Семенка й заставляти не треба. Сам він для неньки хоч куди піде.

В один раз вибрався він був у Смеречину оберемок хворосту роздобути. Збирає, збирає, аж дивиться, якийсь бадіка порається коло замуленої вербової ковні. Дивно йому стало, коли чує: "Семенку, Семенку, а йди сюда!" Вмить станув він коло бадіки.

— Здорові були, вуечку! — промовив.

— Здоров був, синку.

— Чого ви мене оце кликали?

— На, подивись, чий це хрестик і оцей ретязь?

— Ой... ой... бадічку, та це дедиків хрестик, це дєдиків ретязь! Падочку мій нещасливий!

— Жди, небоже, не плач! Он під сею ковнею кості твого дедика замулило. Кості та й більше нічого, а з тобівки ще лишень бляшки остались. Сей хрестик, синку, і я пізнаю добре, це від моєї сестри Оксани. Покійничок все його при собі носив. Не плач, сину! Ходімо похорон лагодити.

X

То не голубка сиза з потятами-голуб'ятами за голубом квилить-проквиляе, то Оксаночка із Семенком за Саїном плаче і ридає, то товариство на погребі свого калфи-кер-манича слізьми заливаєсь.

Гадаєте, що Семенко з Черемошем у гніву? Сохрань боже! Як лиш став парубочити, то і до керми взявся. Тільки він вже не керманичем, бо хирлявенький собі вдався. І досі плотарює, а Оксана ще й свою Марічку дорогеньку за пло-тарика, ба ще й за керманича віддала. Така-то вже наша гуцульська вдача: огонь пече, а ми йому насупротив!