Патріот - Черкасенко Спиридон

Се не по закону. Треба буде справникові написати на нього".

Конон Семенович зайшов до титаря, поздоровкався за руку, й купив за злота аж три свічки. Лишивши бриля у титаря, він вийшов наперед, поставив свічки і, побожно зітхаючи, став на клиросі: читати апостола й підспівувати дякові він дуже любив, бо мав-таки непоганого баса. Псаломщик якось вороже скоса поглянув на нього й трохи одійшов набік, ніби гидуючи стати з ним поруч.

"Е-е,— подумав Конон Семенович,— ти, голубе, знаєш уже та, видно, й сам не від тих грошей. Стривай же, я тобі покажу одсовуватись".

Він, як велить закон, лагідно стояв усю службу, ревно зітхав і підіймав очі вгору, а наприкінці "со смиренієм" підійшов до хреста. Батюшка у лівій руці держав хреста, а в правій просфірку, котру й подав Кононові Семеновичу, коли той, вклонившись низенько, поцілував хреста.

"Ага, вивчив поводитись як слід з путніми людьми",— задоволено подумав Книшов і з високо піднесеною головою вийшов з церкви, не повернувшись навіть тоді, як з купки парубків почулось йому вслід: юда!..

Сонечко піднялось вже височенько. На душі у Конона Семеновича було надзвичайно легко й весело, як у дитини.

"О імені Господнім, Господи поми-и-луй",— гудів він, силкуючись відчинити двері на ганку, але, на превелике диво, вони не відчинялись.

— Софіє! Софіє! — гукав він, стукаючи у вікно.

Тихо, ніхто не обзивався.

— Що за оказія? — буркнув Конон Семенович; молитовний настрій з душі мов язиком злизало. Він припав до шибки: в кімнаті не було ані духа.

— Чи не вчителя рятувати побігла твоя Софія? — почув він регіт парубків, що проходили юрбою по вулиці.

Конон Семенович пополотнів.

— Хто се сказав? Га? — хижим шулікою накинувся він на них.— Та ви знаєте?.. Я вас за се!.. Иш, язики порозпускали, шибеники!..

— Тю-у! Відчепись, навіжений!

— Стривайте, я вам покажу! Я приберу вас до рук.

— Та ти митець голою... їжаків бити!—реготались парубки.

— Що?.. Хто се такий розумний? Ану, вийди!

— Становому напишеш, як на вчителя.

— Ах, ви ж...

Парубки, весело регочучи, подались далі.

Конон Семенович погрозив їм услід кулаком і знов почав торгати дверима. Ніхто не відчиняв. Тоді він пхнув їх з усієї сили: гачок одскочив, і вони одхилились. Конон Семенович ступив на веранду й похолов, посунувшись назад.

— Е... е... карау... е... е... рятуй... хто в Бо... ві!.. — ледве виговорив він не своїм голосом.

Позбігались з вулиці люди й почали розпитувати, в чім річ. Але він не в силі був повернути язика, а тільки показував рукою на веранду. Кинулись туди і теж поставали перелякані: на гаку, де звичайно вішали лампу над столом, висіла Софія. Стіл було відсунуто, а лампа стояла на помості, під стіною. Баби хрестились, дядьки мовчали.

— Баришня Соня повісились,— заплакала голосно чиясь дівчинка. Конон Семенович трохи опам'ятався.

— Се вона не сама... се хтось тут був... у мене багацько ворогів... Здіймайте хутчій, чого ж ви дивитесь?..

— Ні, ні, без урядника не можна,— говорив староста.— Десяцький, біжи за врядником! Треба ж протокола списати... Отсе нещастя, хай Бог милує!..

— Чого там не можна,— зашавкотіла якась бабуся,— а може, вона ще жива, сердешна.

Швець Мусій виліз на стіл і доторкнувсь рукою до тіла. "Гай-гай,— промовив він,—шкода, вже захолонула".

— Се... се вона не сама,— плакав Конон Семенович,— се тут хтось був.

— І хто там був у тебе, іроде,— вилаявся Мусій,— загнав жінку на той світ, а се й дочку...

— А так, а так, мої рідні,— торохтіла Мусієва молодиця.— Соня любилась із учителем, се всі знають, а ти набрехав становому на вчителя, і його забрано в чорну карету...

Конон Семенович нічого не тямив. Він увійшов у сіни і озирнувсь: нічого незвичайного не було помітно. Відчинивши двері в кімнату, він кинувся до скрині: гроші були цілі, всі речі стояли на своїх місцях. На столі лежала записочка. Конон Семенович розгорнув її: записку писала Соня.

"Прощавайте, тату,— мовчки читав він,— учитель хотів мене сватать, а ви запровадили його в тюрму. Без його мені нема життя. Смерть моя на вашій душі".

У Конона Семеновича затремтіли ноги, підігнулись коліна, і він непритомно впав на стілець. Він чув, як на веранді метушились, гомоніли люди, чув, що прийшов урядник, брязкаючи шаблею, але підвестись не міг.

— Здрастуйте,— привітався, входячи в кімнату, врядник.

Конон Семенович не відповів.

— Треба до станового бумагу послати касательно проісшествія, то, може, ви що знаєте?

Слово "становий" очутило трохи Конона Семеновича. Він з зусиллям підняв руку із запискою.

— Ось... нате... пошліть становому... нехай приложить к ділу... Се через учителя сталося...

1907