Данило Гурч - Вовчок Марко

який він тихий був, люб’ячий...

"Піду я хоч одвідаю свою матусю, — думає. — Данило вернеться хіба завтра — не знатиме. Може, востаннє попрощаюсь... Хоч побачу своє село, пройду вулицею. Спізнюся, то мати проведуть".

VI

Схопилась та й побігла шляхом; а вже вечоріло й роса пала. Біжить, біжить Наталя, серце б’ється, як не вискочить... Місяць зійшов; ніч тепла й тиха... От і Дніпро блищить синьою хвилею, і човни по березі розкидані, а там і перевіз; за малу годинку перебігти можна — недалечко.

Коли чує Наталя — за нею женуться. Оглянулась — се Данило мчиться... Уже настигає... Не пам’ятаючи себе, кинулась Наталя в воду й поплила Дніпром, як та рибочка.

Примчавсь Данило... "Не втечеш! — крикнув, — не втечеш!" Скинув човна на воду й поплив за нею; нема весла — гребе гострою шаблею. Човен летить... та все не дожене Наталі. Вже вона й далеченько. Червона хустка пішла бистрею; довга коса розпустилась по воді. Данило і вловив її за ту косу шовкову... як замахнувся блискавою шаблею, тільки кров тепла зчервонила сиву хвилю дніпрову.

Загубив жінку Данило, та й сам пропав... самохіттю, чи так уже Господь його покарав. Найшли обох рибалки вранці. Вона змучена й сумна, а він гнівний та грізний, Боже! Як ухопив міцною рукою за довгу косу, то так рука й звелась навіки. Вкупі й знайшли.

Коли б таку горду душу та на добре! Бо був він щирий і правдивий. Сам нікого не обіжав зроду, тільки себе занапастив.