Корупція в державнім життю - Назарук Осип
немощен. Послав
З табун я коней до обозу,
Гармату, гаківниць два вози,
Пшона, пшениці, що придбав;
Я всю мізерію оддав
Моїй Україні — небозі
І трьох синів своїх...
Нехай,
Я думав грішний перед Богом.
Нехай хоть часточка убога
За мене піде, за наш край,
За церков божую, за люде,
А я молитись в хаті буду.
Бо вже не здужав, сину, встать,
Руки на ворога піднять..."
А як тепер у нас? В країні мук і горя, де люті наїздники катують весь народ, де нема ні шматка своєї землі без чужої влади й чужої тюрми. Чи багато ви бачите дарів жінок тих, ще збогатилися на розтрачуванім майні української держави? А за те — чиж не знаєте "ображених" корупціонерів і свояків тих, яким уже довше не дали красти й пропускати публичного добра? Або чи не знаєте ви "джентельменів", навіть зовсім чужих корупціонерам, які пробують "ратувати" їх "честь"...
Але доконані злочини корупції менше страшні від тих, які ще мають і можуть бути доконані, на доконання яких носять уже корупціонери юдиний гріш у кармані, або соковиту обіцянку в уяві своїй... У такий час, у таку хвилю в між нами люде, що торгують правдою і батьківською землею.
Остання стація Галицької Голгофти — вже близько, вже перед нами. І вже доходить до неї Український Народ Галичини. Доходить в короні терновій, покрівавлений, побитий, під тяжким хрестом мук і наруги лютого ворога-чужинця. Доходить вірний свому Правительству галицький жовнір, що стратив здоровля у ляцьких таборах і тюрмах. Доходить галицька жінка, що втратила мужа. Доходить галицька дівчина, що втратила любка. Доходить кругла сирота, якій воріг-чужинець замучив батьків і рідню. Доходить галицька Мати-Українка, що втратила сина. Доходить весь Український Нарід без ріжниці пола, віку і стану, кляси й походження, обряду й освіти.
І може жде вже десь чужий солдат, що копієм проколе стомлену грудь Українського Народа і дасть йому пити оцет з жовчею... І може чужі череваті банкирі кинуть жереб за останній окрівавлений одяг Українського Народу — за його поля пшеничні, за сади цвитучі, за споконвічні бори в Чорногорі, за трави пахучі, за гуцульську маржину й спалену хатину, за вартніщі від копалень золота копальні нафтові, за сріблисті ріки в зеленім Бескиді, за чудові скелі на горах Ґорґанах. Але прийде день воскресения. І нарід український таки матиме свою державу. Тільки знов її втратить, як не випалить у себе прокази-корупції. І тоді підете вдруге на еміграцію, в чужину, як нікчемні скитальці, що не вміли пошанувати своєї чистоти, своєї землі, своєї влади, своєї Держави — найбільшого добра народу!
Бо твердий і невмолимий закон природи каже, що право до життя має тільки здоровий нарід, без прокази в нутрі.
Пишемо це все з того приводу, що усміхається нам знов надія прийти в Рідний Край, до дому. До сеї пори у нас, в галицькій вітці українського народу, не було корупції. І тільки тим держалися ми так довго проти всіх ворогів. І тільки ця чистота дає нам силу видержувати такий страшний тягар і не зломитися під ним. Тепер воріг починає кидати між нас платних корупціонерів і ширити проказу корупції. Коли не відкинемо її, — загибіль наша певна. А коли випалимо її зпоміж себе, то безпечно дібємося до своєї мети й матимемо свою Державу, хочби всі вороги сприсяглися проти нас. Бо історія не знає випадку трівкого покорення морально здорового народу з морально здоровими провідниками.
Писано в липні 1921 р.
