Бусли летять до лісу - Шиян Анатолій
Та ніде не чути нічого. Тихі лози, пахучі, замріяні... Тільки місяць обціловує й голубить їх своїм сяйвом, і від того видаються вони ще красивішими.
Вдома зустріла його мати докорами.
— Забарився, а ти його дожидай. Та всякі думки голову непокоять. Не ходи вечорами купатися, а то ще втопишся на глибокому.
— Що я, маленький чи плавати не вмію?
— Саме ті й топляться, що плавати вміють. Гляди, судорога схопить на глибині — от і пішов на дно.
— Не турбуйтеся. Я плавець добрий.— І обійняв за плечі стареньку.— Ви краще скажіть, де ви поділи мою рибу?
— Юшки наварила.
— Ви не смійтеся. Ось я завтра встану до схід сонця, піду до озера. Напевне, щось там піймаю: або щуку, або окуня.
— Добре... А то чистила, чистила ті три рибинки, та аж руки в мене заболіли...— жартувала мати.
Після вечері Максим примостився на колоді біля тину. Пройшла повз нього якась жінка з дитям на руках, привіталась. І знову нікого нема.
Потім у вулиці з'явився гурт хлопців з гармоністом, порівнявся з Максимом.
— Здоров, Якове! Уже повернувся? — І хотів було підійти парубок, щоб привітатись, та його за сорочку смикнув товариш:
— Не бачиш хіба? То ж не Яків...
І знову проходять повз нього то двоє, то троє. Але ось увагу привернула дівоча постать.
"Галя? Невже вона? Ні, мабуть, помилився".
Дівчина, спинившись біля сусідньої хати, стукає в шибку. На мить визирає з вікна обличчя подружки:
— Зараз вийду.
І двоє їх згодом наближаються до Максима. Ось уже порівнялись з хазяйською коморою, минають ворота...
— Це ти, Якове? — запитує дівчина, приглядаючись до Максима.
— Та це ж той дачник, що я тобі говорила...— І з сміхом дівчата побігли далі.
— Галю, заждіть... Спинилась, жде.
Саме в цю хвилину з-за хмари виплив місяць, і його яскравий промінь освітив її всю.
Максим помітив у її очах здивування і водночас цікавість.
Тут же, в присутності подруги, він ДОМОВИВС5І з Галею про зустріч і, заручившись згодою, так зрадів, так гаряче тис дівчині руку, що вона мимоволі розсміялася.
— За що ж мені дякувати? Краще скажіть, чи подаруєте мені потім на згадку?
— Обіцяю. Завтра вас ждатиму... Добре?
— Гаразд. Прийду надвечір, після роботи.— І Галя з подругою пішли собі далі, а Максим зайшов на подвір'я і сів на приступці ґанку, милуючись і повновидим місяцем, і сонною шовковицею, дрімливими вербами й узорчатими кущами лози, що причаїлися в кінці городу. Навколо тиша... ніч...
Галя додержала свого слова.
Мало не два тижні зустрічалася вона з Максимом, коли була в неї вільна година. 1 за цей час обоє встигли так подружити між собою, наче знали вже одне одного багато літ.
А може, то була не тільки дружба? Бо Максим місця собі не знаходив, якщо вона чомусь не приходила до нього в умовлений час. Він тоді ставав похмурий, мовчазний. Душу його огортала журба. Та досить було з'явитися Галі, як одразу в очах його спалахувала нестримна, нічим не затьмарена радість...
Так визріває квітка, зігріта сонцем, що ось-ось має розпустити свої пишні пелюстки. Так, певно, й в серцях їхніх народжувалось кохання, хоч про нього не говорилося між ними ані слова.
Сьогодні Максим встав на світанку і цим здивував матір.
— Куди це ти так рано зібрався?
— До озера піду.
— Все одно, мабуть, не зловиш нічого, а час прогаєш. Та не поснідаєш вчасно, й на обід запізнишся. Я краще на базарі куплю доброї риби.
— Та я не рибалити. ¿1 працюватиму.
Швидко одягнувся. Мати поклала йому шматок хліба, баклажанів, кілька качанів кукурудзи, яку він особливо любив.
Пішов з хати. Сонце ще не сходило, але вже рум'яно займалося на сході небо.
Поспішав. Минув уже лози, йшов понад затокою річки.
Тиха Десна. Ані хвильки. Наче першим льодком взялась поверхня. З криком літали над водою чайки.
Максим підійшов до місця перевозу. Біля човна, зігнувшись, сидів хлопчик.
"Спить",— подумав Максим і стиха гукнув:
— Ей, малий, перевезеш на той бік? Малий схопився відразу на ноги.
— Грицько? Оце ти так рано встаєш?
— Чого ж рано? Скоро сонце сходитиме. Може, кому треба через Десну переправитись. Всякі діла в людей...— Він узяв з човна весло.
— А ти ж добре вмієш правити човном?
Більшої образи для Грицька годі й шукати. Він навіть не знав, що відповісти на це запитання, а тільки сплюнув собі на руки та й сердито сказав:
— Сідайте.
Та хто не знає Грицькової майстерності? Він у яку завгодно непогоду, коли хай отакенні хвилі здіймаються, поведе свого човна. І ні вітер, ні навіть справжня буря його не злякає. Він виріс біля цієї річки, сотні людей перевіз і на цей, і на той бік, а ніколи ще не було якогось випадку...
— Це ж ви, мабуть, до озера зібралися? Озера у нас красиві. Ото, бачите, верба росте? Прямо до неї і йдіть. А захочете, підете далі, через поле, де наші колгоспники сьогодні сіно збиратимуть. Оте дальнє озеро більше й глибше, та й риба в ньому водиться добра.— Грицько круто повернув човна і несподівано запитав:—А для чого оця рама з полотном, і оці планки, і ящичок?
— Це не планки, це зветься мольберт, а в ящику — фарби, пензлі, палітра...
— Так ви будете студент маляр чи так просто... любитель-дачник?
— Ні, я не любитель-дачник.
— То, певне, булгактер?
— А чому ти так гадаєш? — І Максим щиро засміявся.— Хіба я схожий на бухгалтера?
— Трошки є... схожості... Торік у нашім селі цілий місяць жив один булгактер... Так він теж любив малювати.
— Ні, ти не вгадав. Я художник.
Помітно було, що йому не повірив Грицько, бо лукаво так усміхнувся, і вже потім, причаливши до берега, спитав:
— І ви все, як є, можете змалювати? І річку, і луг, і сіножаті?
— Можу.
— А мене зможете?
— І тебе зможу.
— Та невже?.. От коли б ви мою сестру змалювали. Вона добра вишивальниця. Зараз в артілі робить... Є у нас при колгоспі така артіль. Так її вишивку навіть до Києва возили на виставку.
— Оце добре, що в тебе сестра майстерниця. Мені сорочку треба вишити.
— Може... Вона все може: і скатерті, і рушники, і сорочки. Скажете, то я вас приведу до неї.
Максим, заплативши хлопцеві за перевіз, пішов піскуватим берегом до ліз, а вслід йому дивився Грицько й думав: "Бреше. Хіба такі художники бувають? Він — як усі... І нічого в ньому немає такого... Не інакше булгактер".
Одіпхнув човна, поплив на той бік, де стояли вже дві колгоспниці з серпами в руках, гукаючи перевозу.
З лозяних кущів виходила колгоспна череда. Хльоскали батоги пастухів. Під сотнями ратиць хлюпотіла вода. Худоба вплав переправлялася на той бік річки, де були запашні й ситі луги.
Максим, минувши густі зарості ожини, переплетені хмелем, опинився на поляні. І тут, наче в казці, перед очима постало чарівне й тихе озеро.
Знялася з нього пара диких качок, прохурчала крилами над головою і швидко зникла, сівши, пониє, иа тихій заводі річки.
Густі лози, немов вінок, обрамляли собою берег. Виросла понад водою густа й сита трапа, а під берегами і латаття, і кропивка, і водорості. Наче у величезному акваріумі, плавали тут зграйки дрібної риби.
Максим почав працювати.
Підводилось сонце. Ставало душно. Починали дошкуляти комарі. До берега підпливла зелена жаба, витріщилась банькуватими очима на художника і нікуди не втікає.
Та тільки майнула по воді крилата тінь від коршака, як одразу жаба зникла під лататтям.
Раптом зашаруділо поблизу гілля, а через хвилину з густої зелені ліз з'явився Грицько.
— Малюєте? — запитав він, насовуючи на лоба козирок.
— Малюю... А ти будеш тут рибу ловити?
— Попробую,— сказав Грицько тоном досвідченого рибалки, розмотуючи саморобну вудку.
Диво дивне. Бачив Максим, як одразу ж почало клювати, і гусячий поплавець зник під водою. Спокійно витягнув Грицько окуня, нанизав на лозину і знову закинув гачок на те саме місце.
І знову витяг окуня.
— Щастить тобі,— сказав Максим,— тільки що прийшов — і вже он яких два окуні маєш.
— А це нам невдивовижу. Коли матері треба па юшку, я прийду сюди на годину чи дві й отаку низку додому несу. Ловити їх треба вміючи.
Між лататтям знову вирувала вода. Розчепіривши колючі плавники, метався на гачку окунь.
— На добре місце натрапив.
— А я на цьому місці завжди їх ловлю. Оце тут, та ще за полем є озеро. Там теж окуні водяться.
Грицько, помітивши, що в його бік часто зиркає художник, спитав:
— Що ви на мене так дивитесь? Може, збираєтесь малювати?
— Отак і сиди.
Та хіба ж міг Грицько спокійно всидіти? Його вже не приваблювали окуні, яких можна ловити щодня. Він неуважно стежив за поплавцем, бо дуже кортіло бодай одним оком глянути на полотно, де вправна рука художника наносила пензлем барвисті мазки.
— Получається що-небудь?
— Получається.
— А мені покажете?
— Як змалюю,— покажу.
— А довго ще треба сидіти, бо мене мати ждуть біля річки?
Та як же здивувався Грицько, коли через якусь годину глянув на полотно. В очах хлопця було і здивування, і водночас захоплення, й повага до молодого художника.
— Ото ви так умієте? Ну все ж, усе вийшло схожим, навіть кривулясте вудлище, і те схоже.— І Грицько, збивши кашкет на потилицю, спитав: — А скільки вам за таку картину риби дати? Чи, може, грошима хочете?
Максим засміявся:
— Ой Грицько! Та хіба ж я на продаж це роблю? Самому потрібно. Я зараз працюю над великою картиною, і це теж мені пригодиться.
— Шкода,— промовив розчаровано хлопець.— А то б я вас щодня на човні перевозив... і брав би на п'ятак дешевше.— Грицько почав змотувати вудку.— Треба не баритись. Поки мати білизну перуть, а я їм риби принесу. А що ж це ви сьогодні не рибалите? — хитрувато глянув на Максима.— Може, вудку забули? Так я вам свою ось позичу, а будете додому повертатися — віддасте.
— Хіба що перепочину трохи.
— Отут і ставайте, иа моєму місці. Окунь — він на дні береться... Ну, то я пішов...— І, взявши лозину, на якій ворушились, виблискуючи темнуватими поясами, окуні, Грицько швидко зник у лозах, а Максим змінив наживку і закинув гачок між лататтям. Відразу почало клювати. Витягнув окуня. "По рибу я тепер тільки сюди ходитиму",— вирішив він, чіпляючи знову свіжу наживку.
Захопившись рибальством, Максим не помітив, як шуміли навколо пахучі лози. Тиха вода все частіше вкривалася брижами.
Клювало добре. Хто зна, чи вдруге пощастить так ловити, тому Максим пе звернув навіть уваги на хмару, що насувалась до сонця і ось-ось могла його заступити, не думав він також у ці хвилини й про малювання.
"Оце іще раз закину та й піду звідси".
